Неопросвітництво: хто й для кого?

Photo: Barbara Krawcowicz

Порожні очі аудиторії. Кожен лектор знає цей страх: відсутність контакту, коли слухачів не вдається розворушити чи бодай отримати підтвердження того, що тебе чують / розуміють. Потрібна неабияка впевненість, щоб стати за кафедру знову і спробувати зацікавити людей цим же месиджем у цій же формі. Деякі самовпевнені лектори вважають слухачів філістерами, а своє знання претензією на світове прозріння; проте зараз йдеться не про випадки, коли аудиторія має самостійно дорости до рівня висловлювання промовця.

Охоплений просвітницьким оптимізмом лектор зараз сам має зацікавити слухача (і в ідеалі – стимулювати його до самостійної роботи: прочитати кілька книжок, прослухати подкасти, знайти інформацію про тематичні події і таки відвідати їх). Боротьба за споживача поширилася й на культуру. Мало видати книжку – потрібно ще й створити довкола неї певну ауру; замало написати статтю в науковий збірник – для резонансу потрібно трансформувати її в провокативну колонку; недостатньо стогнати про занепад духовності та звиродніння громадян – треба робити внесок у підвищення загальнокультурного рівня суспільства.

Приміром, дискусії про канон української літератури переформатувалися у обговорення та перегляд шкільної програми. Хоча найцікавіші дебати відбуваються у вузькофахових колах або, через лінькуватість опозиціонерів, не відбуваються взагалі, все ж про класику готовий висловитися кожен – не лише тому, що наша культура все ще літературоцентрична, а ще й з тих причин, що знавцем тут на позір легше придуритися, ніж в галузі природничих чи точних наук (насправді ні!). Про мільйони дітей у таких випадках думають значно менше, ніж про репутацію Сковороди, Довженка чи Карпенка-Карого. Ще менше, здається, думають про вчителів: їх то критикують за невміння зацікавити учня читанням, то лякають об’єднанням двох предметів у єдину «літературу» (цікаво, хто – україніст чи зарубіжник –  має стати цим ідеальним універсальним вчителем?), а то закидають знудженість від предмету і відсутність пристрасті до саморозвитку. При цьому література є доволі маргінальним предметом, зокрема й при підрахунку балів ЗНО, що учні повинні справді мати неабияку мотивацію, щоб витрачати час на нуднуваті класичні тексти.

Чому вчитель має палати пристрастю, достеменно невідомо; хто за це відповідальний – Міністерство освіти, курси підвищення кваліфікації, педвузи, а чи ми, громадськість, якій з нинішніми школярами жити у одному соціумі?.. Зрештою, в Україні не так вже й мало тих, хто фахово займається літературою – від письменників до науковців – і багато хто з них здатен цікаво розказати шеренговій людині про літературу сучасну і класичну. Вчителі тут виглядають окремою категорією, оскільки вони, не забуваймо, точно так само фахово займаються літературою. І впливають на формування смаків та світоглядів не згірше за публічних інтелектуалів.

А що буде, якщо запропонувати вчителям прослухати найцікавіші авторські лекції про літературу (від Сковороди і до Стуса; від Бодлера і до Боба Ділана), а потім викласти відеозаписи цих же лекцій у вільний доступ? Вирішивши, що це цілком лабораторний формат, у рамках діяльності Літературної лабораторії Мистецького арсеналу ми спробували це зробити. Результат виявився не зовсім передбачуваним. Лекції читали Віра Агеєва, Ростислав Семків, Олексій Сінченко, Богдан Стороха, Сергій Іванюк, Тетяна Огаркова, Людмила Кисельова; було передбачувано цікаво, і не лише організаторам. Надзвичайно цікаво було тим, хто отримав можливість ці лекції слухати у дорозі чи на ніч – тобто аудиторії, яка захоплюється подкастами Арзамасу і відвідує лекторії Культурного проекту; українські лекції здебільшого продають, а тут кілька циклів безкоштовно. Що ж до вчителів, то найбільш неочікуваним проханням було подавати ту інформацію, яку потім можна використати при підготовці уроків, а не ту, яка є цікавішою / стосується важливішої постаті в каноні, але не в шкільній програмі / є викладенням ключових тез актуальних наукових досліджень. Такий собі маркер зіткнення просвітницького оптимізму та повсякденної практики: ми справді забули, що педагоги, як і менеджери культури та університетські лектори, точно так само щоденно займаються літературою (скільки цікавих вартісних книжок пройшло повз мене, бо я у зв’язку з роботою читала інші важливі тексти? А скільки не дочитано – бо опрацювання передбачає не лише й не завжди ґрунтовне занурення в текст).

Для лекторів це іноді теж ставало випробуванням – коли йшлося про те, щоб переформатуватися у процесі, відчути аудиторію, змінити спосіб викладу інформації. А іноді – групи ж бо різні! – кількість посутніх запитань означала успіх. Безкоштовна лекція для фахівців, як виявилося, відрізняється від платного поп-формату тим, що слухач не відчуває потреби витиснути експерта на всю суму вартості вхідного квитка; він може просто прогуляти урок – як у школі. Ще з іншого боку, концепти неформальної освіти та персонального й фахового саморозвитку, такі модні нині серед креативного класу, не є засвоєними усіма середовищами; і тому якщо відвідувач вашої освітньої спроби не розуміє, що відбувається і нащо це йому, то це аж ніяк не його провина; це ви не дослідили аудиторію і погано пояснили іншим учасникам, що на них очікує.

Чотири цикли зустрічей університетських лекторів із вчителями середньої школи довели, що діалог середовищ можливий – притому у рівних позиціях. Особливо коли слухачі реєструються на курс добровільно; а науковці справді хочуть поділитися напрацюваннями. Для вдалої лекції потрібна взаємодія та, якщо хочете, емпатія обох сторін, і тоді скепсис «високочолих» представників академічного середовища стосовно «масовізації» та «спрощення» їхнього нібито унікального знання виглядає городнім опудалом при вході до храму науки.                                                                                                                                              

Коментарі

спецтеми: