Надзвичайний стан культури: що відбувається в Туреччині

Фото: Світлана Ославська

Наприкінці жовтня кураторка культурного центру DEPO в Стамбулі Асена Ґюнал та журналістка Озлем Алтюнок взяли участь у Київській Бієнале. Вони прочитали лекцію про цензуру в мистецтві за умов надзвичайного стану, що був уведений в Туреччині після спроби державного перевороту 15 липня 2016 року. KORYDOR поспілкувався з ними про те, як в умовах надзвичайного стану існують культурні організації та що змінилося в житті людей, які працюють в них.

Озлем Алтюнок та Асена Ґюнал. Фото: Світлана Ославська

 

Світлана Ославська: Нещодавно турецька поліція затримала Османа Кавалу – засновника організації Anadolu Kültür, проектом якої є центр DEPO. Наскільки безпечно почувається ваша інституція за таких умов?

Асена Ґюнал: Османа Кавалу затримали 18 жовтня. Існує така схема: затримувати людей і через проурядові медії безпідставно звинувачувати їх, потім арештовувати і запроторювати до в’язниці, поки не розпочнеться судовий процес. До нього справа доходить зазвичай доволі пізно. Тому виходить, що насправді людей карають в період від затримання та арешту до суду, бо потім їх звільняють за відсутністю злочину.

Ми очікуємо звільнення Кавали без арешту (розмова відбувалася 30 жовтня, а 1 листопада Османа Кавалу арештували – ред.). Навіть, якщо його арештують, не думаю, що надовго він залишиться у в’язниці – він не вчинив злочину. Ви не можете звинуватити людину в тому, що вона займається культурою та мистецтвом, залучаючи кошти закордонних інституцій.

Після того, як проурядові медії почали нападати на Османа Кавалу, я була стривожена. Культурний центр DEPO розташований у доволі консервативному районі Стамбула, й наші сусіди підтримують Ердогана. Я побоювалася, що після читання статей у ЗМІ вони можуть атакувати нас, але нічого не сталося. Гадаю, навіть Ердоганові прибічники не вірять у цю брехню. Я сподіваюся на це (усміхається).

С. О.: Надзвичайний стан в Туреччині триває 16-й місяць. За цей час десятки тисяч людей потрапили до в’язниці. Коли є настільки багато затримань та арештів, чи не стає це «нормою» у сприйнятті суспільства?

А.Ґ.: Є ризик, що люди перестануть реагувати на ці події. Але ми ще не на цій стадії, ми ще реагуємо. Можливо, не надто панікуємо, бо чимало наших колег затримували, а потім відпускали. Люди відвідують судові засідання, намагаються змусити уряд зупинити це. Але згодна, це майже стало нормою.

С. О.: Чи можна порівняти наслідки цього невдалого перевороту з військовим переворотом, що відбувся 1980 року? Чи нинішні репресії є подібними до тодішніх?

Озлем Алтюнок: Більшість людей, коли порівнюють із 1980-ми роками, кажуть, що сьогодні гірше.

А.Ґ.: Ця думка поширена, тому що у 1980-ті в суспільстві була солідарність. Навіть коли людей піддавали тортурам, вони скаржилися, але мали сміливість опиратися разом і сподівалися на революцію. Зараз люди почуваються без надії на об’єднання і спільний опір.

О.А.: Ми надто поляризовані.

А.Ґ.: Так, з одного боку, є прибічники партії «Справедливість і розвиток», з другого – всі решта. Але противники уряду – роз’єднані.

Також кількість тих, кого торкнулася ця спроба перевороту та її наслідки, значно більша. Подивіться на цифри затриманих, арештованих, запроторених до в’язниці, вигнаних із роботи – їх значно більше, ніж тоді. Звісно, й кількість населення зросла. Проте 1980 рік був гірший з точки зору жорстокості поліції й тортур.

У 1980 році переворот удався. Цей – лише спроба. Але проблема в тому, що уряд використовує її як шанс, аби змусити замовкнути всю опозицію. Не тільки покарати тих, хто є частиною мережі, яка стоїть за спробою захопити владу (рух турецького проповідника Фетхулли Ґюлена, який мешкає у США, – ред.), але всі критичні голоси. Це нагода оголосити надзвичайний стан, припинити законодавчі процедури захисту прав. Ти не можеш звернутися до суду, щоби повернути собі роботу.

Карикатуриста опозиційної газети «Cumhuriyet» («Республіка») Мусу Карта, який малював сатиричні зображення президента Туреччини,  звинуватили в «допомозі озброєній терористичній організації», вимагаючи для нього до 29 років ув’язнення. Муса Карт став одним із  майже двох десятків працівників газети «Cumhuriyet», включно з її головним редактором, яким висувають подібні звинувачення. У 2015 році газета опублікувала розслідування про участь турецької розвідки в постачанні зброї ісламістам у Сирію. Від моменту проголошення надзвичайного стану в липні 2016-го, 187 ЗМІ було закрито, понад 300 журналістів арештовано. Джерело зображення: www.voiceproject.org    

 

С. О.: Що у вашому житті змінив надзвичайний стан?

А.Ґ.: Ми не працюємо в державній сфері, тому продовжуємо свою діяльність. Але я маю багато друзів-науковців, яких звільнили з роботи президентськими декретами. Звільнили майже п’ять тисяч науковців. Вони не можуть знайти роботу в інших університетах, навіть у приватних, бо виключені з державної служби, а освіту визначають як таку. Ці науковці шукають шляхів вижити. Хтось працює для дослідницьких компаній, для неурядових організацій, хтось відкриває кафе чи книгарні.

С. О.: Тобто все не так погано?

А.Ґ.: Насправді погано, тому що ці люди люблять викладання і сумують за своїми студентами. Їхні паспорти були анульовані, тому вони не можуть поїхати за кордон. Деякі сім’ї розділені: наприклад, чоловік лишився в Туреччині, а дружина мусила виїхати за кордон для роботи над дисертацією, доки її паспорт не скасували. Хтось мусив поїхати жити зі своїми сім’ями до інших міст.

В ситуації, коли є такий тиск на медії та академічний світ, митці також не дуже комфортно почуваються. Вони намагаються виїхати за кордон, наприклад, за програмами резиденцій. Я впевнена, вони самоцензурують свої роботи.

Відкрито майже дві тисячі судових справ стосовно образи президента в соцмережах. Якщо ти поширюєш щось у Twitter чи Facebook проти Ердогана, чекай, що по тебе прийде поліція.

С. О.: Мені доводилося чути від різних людей, що громадянський підйом і солідарність, які народилися під час і після протестів у парку Ґезі в 2013 році, зійшли нанівець в останні роки. Як би ви охарактеризували настрої в суспільстві?

О.А.: Ґезі виявився розчаруванням. Тому що після тих подій ми не змогли нічого змінити.

(після тривалої мовчазної паузи)

А.Ґ.: Протестувальники на Таксимі у 2013 році були коаліцією різних організацій. Серед них – націоналісти, лівиця, антикапіталісти, мусульмани, феміністки, ЛГБТ-організації, вірмени, – всі можливі суспільні групи. Але це не була реалістична коаліція на тривалий час. Бо коли б дійшла справа до інших питань, як-от курдське, ці групи не мали би спільного погляду. Хоча погоджувалися в питанні протистояння репресивній політиці Ердогана.

Одразу після Ґезі відбулися місцеві вибори, на яких партія «Справедливість і розвиток» перемогла. Потім пройшли загальні та президентські вибори – вона також перемогла, і так далі. Учасники протестів на Таксимі мали відчуття: ми ризикували своїми життями, але суспільство, виявляється, – проти нас і підтримує Ердогана, хоче авторитарного режиму, то заради чого ми ризикували життям?

Курдська художниця і журналістка Зера Доган перемалювала фотографію, на якій були зафіксовані зруйновані квартали міста з величезними державними прапорами Туреччини, розвішаними на руїнах. Військові машини турецької армії художниця зобразила у вигляді химерних монстрів-скорпіонів, які пожирають людей. Її звинуватили у пропаганді терористичної організації та у червні 2017 року оголосили вирок – майже три роки. Джерело фото: www.zehradogan.net

С. О.: Яка роль медій в цій ситуації?

А.Ґ.: Проурядові медії створюють новини, це навіть не новини, а коментарі у формі новин. Коли я читаю їх, маю відчуття: це фентезі-світ репортерства, який не має нічого спільного з реальністю. Але читачі знають, що це фейкові новини.

О.А.: Тому що ті самі заголовки з’являються в різних ЗМІ в один день.

А.Ґ.: Ми маємо деякі онлайн-газети, яким довіряємо: P24, Diken, Duvar, Cumhuriyet. Але поза ними сьогодні важко знайти гарну журналістику в Туреччині. Існує організація, що перевіряє новини в соцмережах на правдивість, Teyit.org.

С. О.: Чи правильне моє враження, що репресії спрямовані саме проти інтелігенції?

А.Ґ.: Існує очевидний антиінтелектуалізм в уряді і серед його прибічників. Вони легко асоціюють явище «бути інтелектуалом» із «бути модерністом», прозахідним, проти традиційних цінностей та «нашого османського минулого». Ця напруга в Туреччині завжди була.

Така опозиція: інтелектуали – вестернізовані, критикують власне суспільство, їм воно не подобається і навіть часом здається недолугим; натомість уряд позиціонує себе як «справжніх представників мусульманського сунітського суспільства», який знає це суспільство краще за прозахідних інтелектуалів. Цей уряд багато досягнув на протиставленні «вестернізована інтелектуальна еліта» – «ми, суспільство».

С. О.: Отже, бути вестернізованим – це звинувачення?

А.Ґ.: Так. Хоча противники вестернізації запозичають багато в Заходу.  

С. О.: До слова, чому Туреччина покинула програму «Креативна Європа»? Чи це означає, що вона намагається бути ближчою вже не до Західного, а до, скажімо, арабського світу?

А.Ґ.: Туреччина вийшла з програми «Креативна Європа» у 2016 році через один проект –концерт симфонічного оркестру Дрездена для вшанування пам’яті про геноцид вірменів. А Туреччина на державному рівні все ще не визнає геноциду вірменів. Але ця причина не була названа офіційно. Уряд зазначив, що «ми даємо цьому фонду кошти, але не отримуємо з цього достатньо користі».

В Туреччині була мрія «ми йдемо в Європу», та з часом вона зникла, також з вини ЄС. Сама Європа не мала багато ентузіазму щодо вступу Туреччини. Наскільки я можу судити, люди більше не мріють про ЄС.

Але я не знаю, якою може бути інша опозиція: арабський світ чи Росія… Ми не дуже близькі з цими суспільствами, не знаємо їхньої культури. Турецька Республіка була заснована на ідеї залишити в минулому османський спадок, зв’язки з арабським світом, арабську мову й алфавіт. Коли справа доходить до арабів, турки є орієнталістами.  Тому в сенсі ментальності я не очікую повороту до арабського світу. Росія далеко в будь-якому випадку, хоч авторитарні лідери можуть знайти спільну мову. Тому є певна напруга: гаразд, заперечуємо Захід, але який інший варіант?

Ми намагаємося встановити зв’язки з Іраном, нещодавно мали воркшоп з іранським художником. Тримаємо зв’язок з митцями з Іраку, працюємо з митцями-біженцями з Сирії. Але у сфері культури та мистецтва Західний світ має більше впливу.

 

Коментарі


спецтеми: