Мистецька освіта: бути чи вдавати?

Підготовчі курси в Академії мистецтв у Вроцлаві.

Останній рік в онлайн- і офлайн-просторі доволі часто постає дискусія навколо стану мистецької чи дизайнерської освіти в Україні і її відповідності сучасним запитам. Буквально тоді, коли я вже дописувала цю статтю, мій приятель поділився  у фейсбуці фото з кафедри дизайну КНУТД. Поки я, не вірячи своїм очам, переглядала всі розділи офіційного сайту університету, під оригінальним дописом почалася дискусія стосовно того, чи може у ХХІ столітті існувати така освіта, що призводить до подібного стану речей і де взяти (а головне – чим мотивувати) спеціалістів, які могли би щось змінити. Не залишається без уваги в подібних обговореннях і Київська академія мистецтв, у якій я сама колись навчалася. На початку жовтня приводом для цього стала «Акція у дверях» студентки НАОМА Альони Мамай, у грудні — анонсоване на фейсбуці й навіть на сайті Art Ukraine відкриття в академії кафедри актуального мистецтва, яке насправді виявилося мистецькою провокацією студентів. ЇЇ метою було заявити керівництву академії про очевидну необхідність створення такої кафедри та нагальну потребу в реформуванні підходу до освіти.

Насправді спроби щось змінити в НАОМА зсередини відбуваються не вперше. У 2010 році на той час студентки Іванна Яковина, Дарія Кузьмич та Марія Куликівська влаштовували на території НАОМА мистецькі акції. У 2014 році дійсно була спроба запустити єдину на весь заклад експериментальну майстерню. Ця спроба, на жаль, нічим не завершилася.

Хоча до акцій можна ставитися по-різному, вони свідчать, що державна художня освіта в Україні і суспільне уявлення про те, якою вона має бути, перебувають у глибокій кризі. Пересвідчитися в цьому можна, навіть почитавши деякі дописи на фейсбуці, пов’язані з фейковим відкриттям кафедри, а також коментарі до них. Дехто із прихильників традиційної системи закидає своїм опонентам просте небажання вчитися. Хтось вдається до узагальнення усіх наявних художніх практик за допомогою терміну «постмодернізм», хоча про постмодернізм як світову культурну тенденцію вже давно не йдеться. Також дивним мені видався аргумент стосовно того, що НАОМА надає можливість навчатися безкоштовно, а значить, ті щасливці, які потрапили на бюджет, узагалі не мають морального права нічого критикувати, бо ж усюди в світі мистецька освіта коштує дорого. Насправді ні: мені точно відомо, що в Польщі освіта для студентів, що мають громадянство чи карту поляка, безкоштовна, подібний принцип працює і в деяких інших країнах.

Проблемою залишається те, що стан речей у художній освіті, зокрема в академії мистецтв, дійсно багатьох влаштовує, і формулювання «багатьох» стосується не лише викладачів, а й студентів. Якимось дивом, незважаючи на деградацію освітнього рівня з року в рік, НАОМА вдається підтримувати свій інституційний міф про те, що студенти є елітою найкращого в Україні вишу і роблять справжнє якісне мистецтво, засноване на класичних вміннях, на відміну від «комерціалізованого» та «збоченого» західного мистецтва. Всі ці закиди тривають ще з радянських часів, проте дивно, що вони досі не втратили своєї життєздатності.

Трохи дивним видається постійне відтворення в дискусіях певної дуальності: начебто існує академічна класична українська система, яка спирається на тривалу традицію реалістичного малювання, і «західна», де малювати взагалі не вчать, а вчать тільки працювати з концепцією, експериментувати, або й просто вдало продавати себе на арт-ринку (тексти, де цілком серйозно про таке йдеться, досі з’являються в українському медіапросторі). Насправді ж існує доволі багато різних методик і підходів до навчання: так німецька система дуже сильно відрізняється від американської. У деяких мистецьких закладах, таких як університет в Карлсруе чи британська школа Слейд, акцент робиться на міждисциплінарному підході та дослідницькій діяльності. Так само академічна (а по суті соцреалістична) школа малюнку, яку викладають в українських університетах, не є вичерпною методикою малювання з натури. Наприклад, добре знайома за заходами Drink & Draw в «Ізоляції» методика швидких начерків базується на курсі  Кімона Ніколаїдеса, який довгий час викладав у Нью-Йорку.

Що ж насправді відбувається із художньою освітою в Європі? Нещодавно свій досвід стипендії у Берліні описала Дарія Кузьмич. Я зі свого боку можу поділитися тим, що побачила у Польщі.

Перегляд у Варшавській академії мистецтв

Півроку я провела на стипендії Gaude Polonia у місті Познань. І хоча стипендіальна програма не передбачає обов’язкового відвідування занять у виші, за яким закріплений стипендіат, намагалася за можливістю відвідувати всі лекції з напрямів, що мене цікавлять, та дізнатися про мистецьку освіту якомога більше. Ситуацію в Польщі цікаво порівнювати з українською через те, що польське мистецтво має подібний досвід перебування під упливом соцреалізму. Однак зміни як в структурі мистецтва, так і всередині навчальних закладів розпочалися тут набагато раніше. Наприклад, Гжегож Ковальський створив експериментальну майстерню «Ковальня» ще у 1985 році, а в Познанській академії мистецтв (тепер – Університеті мистецтв) у 1980-і ректором був Ярослав Козловський, один із ключових польських митців, пов’язаних з концептуалізмом.  Також, на відміну від України, у Польщі академії мистецтв є в кожному великому місті: Варшаві, Кракові, Вроцлаві, Познані, Щецині, Гданську, Ополє, Лодзі. Із різних причин усі ці заклади мають різний підхід до навчання: десь, як у Кракові, акцент ставиться на продовженні класичних традицій, у Лодзі – на прикладне мистецтво, у Познані й Щецині розвинені факультети інтермедіа. Якщо уявити собі шкалу, на одному кінці якої перебуває київська академія мистецтв, а на іншій – університет Карлсруе, то напевно, польська художня освіта опиниться десь посередині.

У Познанському університеті мистецтв є як кафедри живопису і малюнку, архітектури, станкової графіки, так і факультети графічного дизайну чи анімації тощо. На факультеті скульптури і роботи з простором довгий час існує майстерня перформативного мистецтва, керована Янушем Балдигою, який щороку також проводить Школу перформансу у Львові. Оскільки мій стипендіальний проект був орієнтований на роботу з відео та медіаінсталяціями, факультет інтермедіа цікавив мене передусім. Однак не варто плутати інтермедіа з медіамистецтвом і цифровими технологіями, як це спочатку зробила я. Інтермедіа – термін, впроваджений Діком Хіггінсом, митцем, причетним до руху «Флюксус» і стосується інтердисциплінарних практик, робіт, що сконцентровані на процесі, випадають за межі окреслених у мистецтві жанрів або ж і взагалі можуть перебувати на перетині мистецтва з технологіями чи наукою тощо. Трохи згодом цей термін розвинув далі Джин Янгблад у своїй книзі Expanded Cinema і вбачав у інтермедіальних практиках можливість кожному ставати митцем.

Але, ближче до теми — чим відрізняється навчальний процес у Польщі? По-перше, заняття в кожній майстерні відвідують студенти усіх курсів, як першокурсники, так і студенти останнього року навчання. Так само студент, який вступає на будь-який факультет, окрім своїх обов’язкових дисциплін може обирати з набору майстерень, які він хоче додатково відвідувати упродовж навчального року. Тому студенти з майстерні живопису нерідко ходять на заняття з інтермедіа, ті, хто навчається у майстерні експериментального відео, відвідують майстерню перформансу, і навпаки. Більшість занять проходить у консультативній формі: студент може або показувати свою роботу персонально викладачеві з асистентом, або демонструє її усій групі, тоді у процес обговорення підключаються й інші студенти. Також є майстерні, де викладачі й асистенти прагнуть вийти за рамки звичної схеми «лектор і студенти в аудиторії». Тому заняття може проходити, наприклад, на екскурсії до закинутої теплоелектростанції чи музею полювання і закінчуватися груповою дослідницькою роботою. Так само, хоча в університеті існує традиційна система семестрових заліків і переглядів, керівники деяких майстерень намагаються максимально відійти від такого формалізованого підходу і перетворити демонстрацію робіт за семестр на повноцінне художнє висловлювання за межами навчального закладу. Наприклад, у майстерні інтермедіа семестрова виставка перетворилася на захід у рамках познанської Ночі музеїв, семестрова виставка майстерні експериментального відео проходила у муніципальному театрі «Сцена Робоча», який намагаються ревіталізувати для різних актуальних мистецьких ініціатив.

Незважаючи на те, що в університеті є комп’ютерні класи, де можна в обраний заздалегідь час працювати над монтажем власних відеопроектів чи дизайнів, я помітила, що власне навичкам роботи із програмним забезпеченням приділяється досить мало часу. Можна сперечатися, добре це чи погано, однак для мене невелике розчарування на початку від того, що я все-таки не навчуся ані Processing, ані іншим інструментам, на які розраховувала, швидко компенсувалося саме можливістю постійного діалогу  з викладачами і студентами. Так само від свого куратора я отримала довгий список рекомендованої літератури.


Виставка у рамках Ночі музеїв у Познані. Відеоінсталяція Ізабели Сітарської

Виставка у рамках Ночі музеїв у Познані. Робота Матеуша Фабіса

Підсумкова виставка робіт студентів інтердисциплінарної майстерні рисунку

Звичайно, мистецьку освіту в Польщі також є за що критикувати — власне, молоді викладачі час від часу цим і займаються і в міру своїх можливостей провадять зміни (як, наприклад, описане мною вище проведення занять у неформальній обстановці). Впродовж перебування в Познані неодноразово мені траплялося брати участь у різних бесідах стосовно того, чи, наприклад, актуальна взагалі система, де керівником майстерні й ментором виступає визнаний художник. Чи завжди це на краще, чи завжди «визнаний майстер» означає «гарний викладач»? Як мотивувати студентів до участі в групових дослідницьких проектах, не спрямованих на досягнення конкретного миттєвого результату (семестрової роботи чи виставки)? Як справлятися із браком цікавості до гуманітарних дисциплін?

Мені не хотілося б надто ідеалізувати мистецьку освіту за кордоном, але без сумнівів, я помітила, що польські студенти мають у своєму розпорядженні низку переваг. Однією з найочевидніших є можливість широкого доступу до будь-якої необхідної інформації і, завдяки відкритим кордонам всередині Шенгенської зони, можливість спостерігати за  подіями в художньому середовищі на власні очі. Також надзвичайно важливим мені здається те, що за весь час перебування у майстернях я жодного разу не побачила авторитарного чи зверхнього ставлення з боку професорів. Спілкування завжди відбувається у формі діалогу, де висловлюватися можуть усі учасники.

Під час спостереження за протестними акціями в НАОМА деякі речі дуже впали мені в око. В аргументах багатьох прихильників необхідності реформування освіти в мистецьких академіях я бачу бажання бути добре влаштованими після закінчення навчання. Але таким чином чи не виявляється ця боротьба насправді боротьбою за повернення до часів художнього комбінату, який забезпечував художників роботою на обслуговуванні ідеологічного апарату? Також мою увагу привернуло висловлене бажання отримувати знання комп’ютерних редакторів, вчитися робити абстрактні інтер’єрні картини. Якщо ми ставимо питання таким чином, йдеться радше про applied arts (прикладне мистецтво), аніж просто arts. На мій суб’єктивний погляд, зміст вищої освіти полягає не тільки в тому, щоби дати технічні знання, а в тому, щоби розвинути в студента здатність мислити, рефлексувати і ставити філософські запитання, без яких  важко піти далі сумлінного виконання замовлень.

Тож чи можна сподіватися на якісь швидкі зміни в українській художній освіті в найближчому майбутньому? Мені хотілося б додати наприкінці тексту трохи оптимізму, але, боюся, цього не вийде. Є підозра, що новітні тенденції так і будуть лишатися у НАОМА на маргінесі і створюватися зусиллями дуже обмеженої групи людей. Також я помітила, що навіть частина прихильників реформ виступають за необхідність певним чином «домовитися» із керівництвом і переконати його в тому, що такі зміни дійсно потрібні. Про радикальне переформатування, наприклад, НАОМА, не йдеться взагалі. Це створює ситуацію no win: з одного боку, у владі в інституті перебувають люди, яких цілком влаштовує наявний стан речей. З іншого — зав’язаність цих людей у діалог з міністерством і непомітний, проте критично важливий процес виділення й розподілення фінансування змушує навіть прихильників реформ убачати у керівництві вишу «незамінних людей», без яких усе просто розвалиться, тому з ними необхідно йти на компроміс і чекати від них вияву якоїсь доброї волі до змін. Також, хоча нині існує багато альтернативних майданчиків, які вчать дизайну й сучасному мистецтву, і я сама віддала 5 років роботі в альтернативній освіті, на мою думку, жодна з цих ініціатив насправді не може замінити повноцінні 4 чи принаймні 3 роки європейського бакалаврату. Цілком можливо, що для вирішення ситуації знадобилося б створення нового навчального закладу. Однак я розумію, наскільки важкою може виявитися ця задача. З одного боку, чи буде зацікавлена держава, зокрема, Міністерство культури, у вкладанні коштів у такий експеримент? Маю щодо цього великі сумніви. З іншого, якщо це буде приватний заклад, створений на меценатські кошти — чи не переважить прагнення комерціалізації і швидкого отримання прибутку усе інше?

Тому в найближчий час мені, напевно, лишається тільки порекомендувати всім, хто хоче систематизувати свої знання або отримати нові, пробувати подаватися на стипендії, яких насправді дуже багато. Від себе я можу додати, що це неоціненний досвід, і незалежно від того, чи лишаєшся потім у Європі, чи повертаєшся до України, багато речей вже просто не вдається сприймати так, як раніше. Тож, можливо, це стане поштовхом до якісних змін у більш віддаленій перспективі.

Коментарі


спецтеми: