Музей на меланхолії руїн

Питання декомунізації у музеях, особливо краєзнавчих та історичних, постало гостро. Більшість музеїв провели її досить просто: сховали усе «погане» та пропагандистське у фонди, замінили більшовицьку революцію на УНР і дописали про «червоний терор». Переосмислення колекції та експозиції зазвичай не відбувається. Але також є музеї, які можуть свідомо говорити про радянську пропаганду, переосмислювати різні історичні періоди та аж ніяк не ігнорувати незручні об’єкти чи ховати їх у фонди. Один із таких музеїв – Кмитівський музей ім. Буханчука, на який останнім часом звернули увагу митці, куратори та дослідники. Нині в музеї вже провели презентацію відділу сучасного мистецтва, нової айдентики музею, із фондами музею працюють запрошені художники в рамках резиденційної програми, підтриманої Українським культурним фондом. А зараз триває кураторський проект Микити Кадана, під час якого сучасні художники працюватимуть із експозицією. Ми поговорили з Микитою Каданом та дослідницею Євгенією Моляр ще до початку резиденції про музей, його експозицію, переосмилення радянського та майбутній проект.    

Оксана Семенік: Женю, ти в рамках експедиції ДеНеДе об’їздила багато різних краєзнавчих музеїв. Чим тебе настільки зацікавив Кмитівський музей, що ти почала з ним так серйозно працювати? Я розумію, що це не звичайний краєзнавчий музей, а  художній музей, але, наприклад, якщо працювати з темою декомунізації, то в Шепетівському музеї Миколи Островського теж досить потужна експозиція, з якою можна було б працювати. Ти пам’ятаєш як ти вперше приїхала в Кмитів і  зрозуміла що ти хочеш із ним працювати?

Євгенія Моляр: По-перше, це єдина сьогодні в Україні інституція, яка предметно працює з саме радянським мистецтвом усіх колишніх радянських республік періоду 50-90-х років 20 ст. Їхня сфера діяльності означена дуже чітко, спочатку в оригінальній назві, а потім в оригінальному, так би мовити, статуті. Тобто це профільний художній музей і чітко означено, що він працює саме з радянським мистецтвом.

Коли ми працювали з ДеНеДе в краєзнавчих музеях, ми вишукували власне те, яким чином вони працюють із радянською спадщиною. Кілька років тому ми наштовхнулися на Кмитівський музей. Просто приїхали в музей, ще нікого там не знали. Ми були вражені музеєм, його колекцією. Для нас це було якесь дивне утворення, щось таке неймовірне, класне, яке ми начебто весь час шукали і нарешті знайшли.

Ми одразу ж сконтактували з керівництвом музею, з музейними співробітниками і співробітницями. Тоді вони не дуже хотіли з нами співпрацювати як із ініціативою ДеНеДе. Наша співпраця почалася за посередництва Павла Гудімова і проекту «Житомир: Зроби Голосніше», Управління культури Житомирської обласної ради. Тому що музей перебуває на балансі управління культури Житомирської ОДА.

О.С.: Як зараз співробітники та співробітниці музею ставляться до нових проектів та співпраці з митцями?

Є.М.: Зараз по-різному.  Ми зі свого боку їм пропонуємо наше бачення, нашу концепцію, тобто якийсь музейний контент, те, як ми зрозуміли і відчули кризу цього музею. Криза музею полягає в тому, що в середині 90-х років,  поступово  після розпаду Радянського союзу, музей втратив свою ідентичність. Співробітники почали прибирати з експозиції об’єкти та твори, які, на їхню думку, були надто радянськими, хоча там у принципі все мистецтво радянське. І, звісно, музей досяг кризи як інституція, з початком «декомунізації», коли в музеї просто почали боятися показувати свою колекцію. Нам постійно розповідають про те, що хтось із відвідувачів прийшов і побачив якесь зображення Леніна, і сказав, що вони спалять музей якщо Леніна не заховають. Музейників це так вразило, що вони дійсно стали боятися працювати з колекцією, а експозиція музею втратила цілісний наратив, свою виразність, через те що вони намагаються показувати якомога більш нейтральні роботи. Грубо кажучи, найменш радянське з того, що в них є. Хоча насправді кожна робота, навіть пейзаж чи натюрморт — це соцреалізм. Тому що вони репрезентують мистецтво цієї епохи, що, власне, є важливою рисою цього музею. Соцреалізм у колекції представлений дуже об’ємно: є і провідні художники Зарецький, Глущенко, Яблонська і студентські роботи.

У колекції близько 3 тисяч робіт, вона все ще чекає свого ґрунтовного дослідження та аналізу. Ми поступово хочемо почати це робити. Але зараз найважливіше — намагатися показати колекцію чесно і критично, але  уникати будь-яких можливих спекуляцій. Змиритися з тим, що це радянське мистецтво, знаходити нові способи його осмислення.

О. С.: Як ви працюєте з колекцією? І чи самі співробітники вже за часів незалежності робили дослідження колекції?

Є. М.: На жаль, щодо досліджень і взагалі роботи з колекцією, зараз важко говорити, тому що всі зусилля музею і співробітників та співробітниць музею спрямовані на збереження функціоналу й утримання. У музеї серйозні проблеми з приміщенням, там протікає дах і є побоювання щодо пошкодження робіт.

На жаль, за багато років, із кінця вісімдесятих, не було написано жодного тексту. І це надзвичайно прикро. Я намагаюсь якось спонукати наукових співробітниць до того, щоби вони ці всі тексти писали, але в них на весь науковий відділ один ноутбук. Що теж не дуже сприяє активній науковій роботі. Але ми хотіли би якомога більше залучати людей. Зверталися до НАОМА, можливо, хтось зі студентів приїхав на практику або розпочав власне дослідження.

Колекція була описана мистецтвознавцями ще у вісімдесятих роках, тими, кого запросив засновник музею — Йосип Буханчук. Він формував цю колекцію, запрошував фахівців. Потім із нею ніхто ґрунтовно не працював, але насправді з вісімдесятих років абсолютно змінився спосіб осмислення цього мистецтва. Те, як описували цю колекцію з точки зору радянської мистецтвознавчої думки, і те, як осмислюють соцреалізм сьогодні, — це абсолютно різні явища.

О. С.: Після смерті засновника музею Йосипа Буханчука колекція взагалі поповнювалась? Були якісь нові надходження?

Є. М.: Колекція поповнювалася, але в межах десятка творів. В основному свої роботи передавали художники із Житомирської обласної спілки художників. Вони проводили виставкову роботу в музеї і таким чином поповнювали колекцію. Коли ми почали працювати з музеєм, ми їх дуже переконливо просили поки що виставкову діяльність припинити, адже вона відбувається в абсолютному дисонансі між профілем музею і його виставковою роботою. Ми їх намагаємося переконати в тому, що розпалювати цікавість до музею можна тільки акцентуючи його оригінальні функції: презентація, збереження і дослідження радянського мистецтва. Це те, що сьогодні в тренді, набуває актуальності. Другий поспіль KyivArtWeek має багато проектів про радянську спадщину, про це говорять у медіа, на Книжковому Арсеналі презентують книги про радянські мозаїки, радянський модернізм (обидві книги видавництва «Основи» – прим.ред). Серед художніх музеїв в Україні немає жодного музею радянського мистецтва. Провідні художні музеї здебільшого цей соцреалізм зараз переносять у фонди та запасники. Тому Кмитівський музей є справді важливою інституцією, яка дозволяє це побачити, дослідити й ознайомитись.

О. С.:  Національний художній музей робив виставку, присвячену мистецтву соцреалізму, якраз із фондів.

Є. М.: Так, ці виставки відбувались і в НХМУ, і в Одеському художньому. Вони все це вийняли, показали і заховали. Ще з початку декомунізації багато говорили про те, що буде створений музей, куди потраплятимуть усі декомунізовані об’єкти. Вже минуло чотири роки з початку цієї політики, а музею досі немає. Ми хочемо звернутися до Міністерства культури з пропозицією, аби замість створення нового музею перенести ці об’єкти у Кмитів. Хоча насправді вже  багато що зникло. Невідомо, чим тоді наповнювати новостворений музей, якщо він буде.

У Кмитівського музею дуже функціональний простір. Ця будівля дозволяє одночасно організовувати різні виставки та події, навіть без залучення основної експозиції. В підвальному приміщенні є бар, який ми теж мріємо відновити.

Найголовніша проблема в тому, що там немає зараз якоїсь інфраструктури для тих, хто приїздить у село.

О. С.: Давайте поговоримо про проект, який ви плануєте розпочати вже цього літа. Я знаю, що це будуть художні інтервенції і кожного місяця художники створюватимуть роботи на різні теми.

Микита Кадан: Наш проект — это серия интервенций в постоянную экспозицию музея, куда мы хотим включать произведения современного искусства, некие ответные реплики на отдельные работы из коллекции или на ситуацию музея в целом. Собственно, «ответ» — это ключевое слово здесь, способность ответить двадцатому веку и советскому периоду. В то же время, это и ответ «эпохе декоммунизации», в частности ее вандальной составляющей, уничтожению художественных произведений. Волна разрушения отчасти схлынула, а отчасти и продолжается до сих пор, но мы уже на руинах, и потому отношение к материалу этих руин становится другим, чем к советскому проекту, предъявленному как некий исторический пласт среди прочих пластов. Советское было политически актуализировано актами разрушения. Место идеологии было разогрето заново. 

В то же время, после того как волна разрушения достигла высшей точки, все приходит к «покою на руинах», к «меланхолии руин», к какой-то совершенно некритической «светлой ностальгии». Наш проект основан на том, что мы восстанавливаем смысл этих обломков, ведь по обломкам сразу не поймешь, чего именно это были обломки, какая у них была функция. Каждый объект нужно снова рассмотреть с разных сторон, сравнить с другими и понять его смысл и место. Так у нас есть шанс уйти как от «актуализации через разрушение», так и от меланхолической идеализации. Так или иначе, без осознания, чем был здешний ХХ век, сегодняшний день останется для нас смутным и непрозрачным.

Само присутствие современного искусства в экспозиции музея советского искусства означает, что мы ищем такое современное искусство, которое содержит некие ответы советскому. И это не обязательно работы про ХХ век. Они могут иметь дело с проблемами, которые достались нам в наследство от той эпохи или коренятся в ней. К примеру, рядом с работами про советский интернационализм, где изображены счастливые люди в народных костюмах и всё вроде бы благополучно, есть смысл экспонировать работы про сегодняшние национализмы и новые ксенофобии, которые возникли на месте советского, или про старые ксенофобии, которые были советским временно подавлены. Но это не значит, что мы просто противопоставляем ксенофобию как характеристику сегодняшнего дня советской «дружбе народов» и делаем немедленные оценочные выводы. Нет, мы видим, насколько сегодняшние национализмы и ксенофобии коренятся в тех проблемах, что описаны, например, в «Интернационализме или русификации?» Ивана Дзюбы, в «имперской» составляющей советской модерности. И в тоже время, мы видим интернационалистское намерение как что-то, что можно поднять из руин. Этот обломок можно взять рассмотреть как нечто самостоятельное. Давняя проблема советского, в котором  заявленное намерение и реальная практика входили друг с другом в какое-то вопиющее противоречие, теперь может быть увидена по-другому. Это и есть следствие разрушения – проблема расколота, она делится на составные части. Но можно многое понять по тому, в каких направлениях прошли трещины.

О. С.: З якими темами ти ще хотів би попрацювати в контексті роботи з музеєм та його колекцією?

М. К.:  Меня интересуют какие-то оборотные, репрессивные стороны просветительского и прогрессивного, а также проблема исключенности любого прогрессизма из сегодняшнего дня, возвращения к ультраконсервативным моделям. Сегодня в Украине либо игнорируют «темную изнанку» модерности, либо подавляют прогрессистское намерение в принципе. То звучит траурная песнь по прогрессу и просвещению, то побеждает клерикально-националистическая архаика. Хочется уйти от этой бинарной оппозиции и выйти на новые уровни сложности.

Меня интересует советский способ использования искусства и дихотомия «официального» и «нонконформистского». Интересует «военный миф» и те противоречия между советской и сегодняшней украинской идентичностями, которые основываются на разном понимании Второй мировой. Также меня интересует, например, советское «дисциплинированное» тело и его встречи с новым опытом и новыми типами чувствительности.

Володимир Власов. Портрет Тракториста Миколи Полєводи.

Зінаїда Зацепіна. На сонечку. 1967 р.

 

О. С.: Як ти як куратор плануєш працювати з художниками? Ти будеш пропонувати їм теми, з якими вони зможуть працювати, чи це буде open call, аби знайти тих, кого хвилюватимуть саме ці теми? Це будуть вже наявні роботи чи нові, створені безпосередньо в музеї?

М. К.: Я буду отталкиваться или от готовых призведений, или приглашать авторов сделать что-то новое для экспозиции музея. Но я вижу очень большой ряд существующих работ, которые не показывались в Украине или показывались очень давно, и в них есть ответы на вопросы и вызовы советского.

О. С.: Назви, наприклад, декілька робіт і художників, з якими тобі було б цікаво попрацювати в рамках проекту.

М. К.: Я очень хотел бы поработать с Баби Бадаловым, который в своих работах переизобретает язык, исходя из опыта перемещенного субъекта, мигранта, беженца. Создает свое «эсперанто выживания», имеющее при этом поэтическую природу. Я бы хотел показать потрясающую работу Даны Косминой, которая была до того продемонстрирована на выставке «Соседи» в Варшаве в прошлом году. Это работа о погромах ромских поселений ультраправыми — инсталляция с угольно-черными скульптурами-макетами разгромленных хижин. И мне хотелось бы показать Дану и Баби по соседству с произведениями, демонстрирующими советскую «дружбу народов». Ведь эти погромы происходят в тех местах, где эта «дружба народов» и интернационализм цвели не так давно. И беженцы устремляются во внешний мир именно оттуда. Кроме этого я хочу показать работы Таус Махачевой и Шона Снайдера, в которых речь идет о советском просвещении с помощью искусства. Причем  — и о репрессивной стороне этого просвещения. А также мне хотелось бы выставлять работы, которые говорят в целом о состоянии советского модернистского наследия во время «декоммунизации» и после нее.

О. С.: Мені здається, що такий проект дуже добре зрезонує з колекцією Кмитівського музею. Але було б добре показати цей проект в інших музеях. Наприклад, вищезгаданий музей в Шепетівці. Команда музею намагається змінити наратив музею і говорити про пропаганду і конструювання образу Миколи Островського. Ви плануєте працювати з іншими музеями?

М. К.: Мне кажется, хорошо, если другие музеи подхватят подобную тенденцию. Кмытов имеет смысл сделать ее рассадником. Мне бы очень хотелось из работ из коллекции музея и произведений современного искусства сделать сборную выставку, которая будет путешествовать.

О. С.: Женя казала, що після смерті Буханчука колекція не поповнювалась і, звісно, це музей саме радянського мистецтва, але чи може бути так, аби роботи художників, які будуть брати участь у проектів, перейшли в колекцію музея? Можливо, вони могли б створити діалог і це могло би послужити поштовхом для поповнення колекції.

М. К.: Тогда музей должен быть готов их приобрести, а это ставит новые вопросы о финансировании. Если это современное искусство — оно очень требовательно к  выставочному контексту и нуждается в постоянных интеллектуальных вложениях. Если кураторская программа, о которой мы говорим, через какое-то время закончится и музей, скажем так, вернётся в состояние «до современного искусства», то эти произведения могут осесть там мертвым грузом. Даже если они иногда и будут экспонироваться, это мало на что повлияет. Поэтому присутствие современного искусства там зависит от участия в жизни музея людей, связанных с современным искусством. То есть, пока туда будет приезжать критически настроенная и ищущая нового молодежь (или не молодёжь), тогда всё будет работать. Если нет — ну, будет в коллекции кроме советской живописи и скульптуры еще несколько флешек с видео, которое вряд ли станут часто показывать.

О. С.: Саме тому проект буде поділено на окремі теми на інтервенції? Щоб відвідувачі приїздили кожного разу і повертались? Але вони будуть повертатись на щось щоразу нове. Виходить, це тривала гра. По суті, поки ви робите цей проект, потрібно вже думати про наступний.  

М. К.: Проект разделен на серии ради тематической внятности, в первую очередь. Хотя мотив постоянного возвращения в Кмытов и участия в жизни места тоже играет роль. Сам проект будет длиться минимум полгода, а также, возможно, будут следующие серии. Только опытным путем можно понять, за сколько времени музей сможет превратиться во что-то новое.

Є. М.: Я вважаю, що це початок роботи відділу сучасного мистецтва, такий імпульс для продовження постійної роботи. Робота відбуватиметься у форматі резиденції, художники та куратор працюватимуть безпосередньо в музеї з його приміщенням, експозицією, фондами. Для співробітниць і співробітників музею, та мешканців Кмитова і Глибочицької ОТГ, ми запланували низку лекційно-дискусійних подій про мистецтво радянське і сучасне.

 

 

Проект резиденцій культурної журналістики «Culture Mirrors» реалізується за підтримки програми Culture Bridges, що фінансується Європейським Союзом та здійснюється Британською Радою в Україні у партнерстві з EUNIC — Мережею національних інститутів культури Європейського Союзу.

Коментарі


спецтеми: