Кілька відповідей на мовне питання

www.tecnovoz.com

16 березня Верховна Рада ухвалила в першому читанні за основу законопроект про мовні квоти на телебаченні. Йдеться про 75% української мови в ефірі (автори законопроекту – Микола Княжицький і Вікторія Сюмар). У зв’язку з цим знову актуалізувалося обговорення  трьох «мовних законів», проекти яких розглядаються нині експертним середовищем. Відповідає за роботу над законопроектами Комітет з питань культури й духовності (голова комітету – Микола Княжицький, перша заступниця – Ірина Подоляк). ЄВГЕНІЯ НЕСТЕРОВИЧ аналізує проекти мовних законів і зауважує кілька принципових речей, які би допомогли сформувати демократичну мовну політику країни. 

 

Я не рахую, скільки часу минуло, відколи я повністю перейшла на українську. Якщо говорити про «літературну», можна почати відлік від першого курсу Київського національного університету імені Шевченка – тобто вже 10 років. Я вчилася в українській школі й виросла в мало з чим порівнюваному майже мономовному і мононаціональному регіоні – на Полтавщині. Тільки от тодішню мою українську навряд чи хтось вшанував би десь на Галичині. Моєю першою, рідною мовою була російська; етнічне моє походження пояснювати довго, достатньо буде зауважити, що українцем із походження в моїй родині міг би називатися тільки один мій прадід. Той, від якого у мене прізвище.

Відтоді й дотепер, особливо протягом останніх трьох років, за моїми відчуттями (а на що ж іще нам покладатися?), української стає дедалі більше. Її всюди чути на вулицях Києва, нею комфортно спілкуватися в Харкові (я пробувала, серйозно!), нею вітає мене з днем народження молодший троюрідний брат із Кривого Рогу. Ми обмежили імпорт російської друкованої продукції й установили квоти на радіо (щоправда, треба ще почекати, поки радіостанції отямляться й знову почнуть шукати собі свіжий контент, а музиканти перестрибнуть рівень кавер-версій відомої попси). Навіть Роман Матис говорить вголос на телебаченні: «Україномовних де-факто – більшість!».

І ось, на початку 2017 року ми маємо три подані до Верховної Ради законопроекти про мову – хронологічно: № 5556 від 19.12.2016 «Проект Закону про мови в Україні» (Лесюк/Васюник, усього 32 співавтори), № 5669 від 19.01.2017 «Проект Закону про функціонування української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні» (Головко/Матіос, усього 7 співавторів), № 5670 від 19.01.2017 «Проект Закону про державну мову» (Подоляк/Гопко,  33 співавтори). Усі вони декларують свою мету подібно: на заміну розмитому та маніпулятивному закону Колесніченка-Ківалова, який фактично досі регулює мовну політику в Україні, нам потрібен новий, актуальний і адекватний закон. Нема чого сперечатися: потрібен. Коли політики-ініціатори цих проектів у публічних заявах коментують критичні зауваги громадськості, то часто акцентують на тезі «не на часі» (аргумент-відповідь, звісно: «А коли ж тоді на часі?!»). Що ж, тут спробую вирізнитися: у своєму колі найменше зауважень я чула до законопроектів про мову якраз стосовно їхньої «вчасності».

Значно більше претензій інтелектуалів до цих (усіх трьох) законопроектів зумовлено глибшою, я би сказала – концептуальною різницею ставлень до того нового і важливого, що відбулося в Україні після революції Гідності. Тому, можливо, поки що немає у публічному просторі якісної «дискусії» про мовну політику в Україні. (Багато хто намагається уникати цього формулювання, яке зажило собі поганої слави через використання регіоналами, однак воно не зникне з порядку денного, поки не буде вирішене).

Законопроект № 5556, найперший із поданих, виглядає найслабшим – автори намагаються охопити і державну мову, і мови нацменшин, але до останніх ставляться настільки неуважно, що в усьому тексті послідовно використовують помилкове написання «кримсько-татарська». Їм ідеться про «забезпечення мовних потреб громадян України, які користуються мовами корінних народів і національних меншин України, з урахуванням того, що це не перешкоджатиме розвитку і функціонуванню української мови як державної мови», але для того, аби на певній території України (у місті, селі чи районі) визнати наявність національної меншини чи корінного іномовного народу (має бути не менше третини мешканців), цю територіальну одиницю мають виключно Законом України визнати «місцем поширення і використання мов корінних народів і національних меншин України» (ст. 4, п. 5). Яким законом, за яким принципом, і хто саме визнаватиме – автори не пропонують. Отже, пропонований законопроект буде в кращих традиціях української народної творчості, точно «як дишло» — питання російськомовних регіонів лишиться без вирішення.

Для порівняння з наступними законопроектами зазначу: мову у законопроекті № 5556 характеризують як «одну з фундаментальних конституційних цінностей, що становлять основу конституційного ладу України» й «основу духовності та історичної пам’яті, одну з визначальних ознак української держави разом з державними символами України». (Корисно звертати увагу на формулювання задля розуміння стилістики та риторики запропонованої картини світу. Було би нечесно, якби саме у Законі про мови ми не звертали уваги на форму і стиль!).

Наступні два законопроекти, подані на розгляд одного і того ж дня – 19 січня 2017 року, – подібні значно більше, хоч і несуть різні філософії. Позиціонування у них спільне: «українська мова є визначальним чинником і головною ознакою ідентичності української нації» (цікаво, хто у кого списав?). Щоправда, автори проекту № 5669, посилаючись у преамбулі на висновки Венеційської комісії («заохочувальна (підкреслення моє) політика щодо державної мови гарантує становлення самобутності загальнодержавної спільноти і, зі свого боку, забезпечує взаєморозуміння»), потім нічтоже сумняшеся двічі вживають у законі формулювання «титульна нація» (ст. 2, п. 1, ст. 3, п. 4).

Автори законопроекту № 5669 принаймні не забувають бодай згадати про механізм реалізації прав нацменшин на самовизначення (якщо 30% населення територіальної громади збере підписи і сформує підписні листи згідно з законом про референдум, а відповідна сільська, селищна, міська рада впродовж 30 днів від дня надходження підписних листів надішле їх до Верховної Ради України, то за наслідками розгляду такого клопотання у відповідному комітеті Верховна Рада України приймає закон про порядок застосування відповідної мови національної меншини або регіональної (міноритарної) мови у межах територіальної громади села, селища, міста – ст. 2, п. 5). Усі ми розуміємо, що така відповідь на питання «як?» фактично означає «ніяк». Без окремого закону про порядок застосування мов національних меншин у цій картині світу також не обійдеться, і в законопроекті 5669 ще неодноразово про це згадано.

У проектах № 5669 і 5670 є пропозиція створити майже однакові регулювальні інституції – Національну комісію зі стандартів державної мови (так само 9 старійшин, із яких обов’язковий стосунок до мовознавства теоретично повинні б мати не більше трьох, призначуваних від НАНУ; до речі, як там у нас справи в гуманітарному секторі академії?…), Центр української мови, Термінологічний центр української мови… Основна концептуальна різниця – законопроект № 5669 пропонує нам уповноваженого з захисту державної мови та мов національних меншин, тоді як проект 5670 загалом виносить за дужки тему нацменшин і таким чином намагається позбутися проблеми (за словами Ірини Подоляк, готується законопроект про права національних меншин, і він має обумовити використання мов нацменшин). Лишається тільки уповноважений з захисту державної мови, з правом на адмінстягнення (ст. 59, п. 7) і 27-ма мовними інспекторами, над якими вже тільки ліниві не пожартували. До речі, як і в інших чотирьох карально-обмежувальних та регулювальних державних інституціях, які мали би виникнути на основі законопроектів № 5670 чи № 5669, освіта керівних кадрів на відповідальних посадах у нових мовних інституціях може бути філологічна і/або юридична. Юристам викладають українську ділову мову один семестр, здається, на першому курсі. Подальша близькість до (чи віддаленість від) законів мови та мовлення – цілком на їхній совісті.

Дія обох законопроектів, як наголошують їх автори, не поширюється на приватне та релігійне життя громадян. Хоча усе тут відносно: і церква, як знаємо, буває більш, ніж політичною і дотичною до державницьких справ, і запис імені в паспорті – досить приватна справа (наприклад, згідно з законопроектом № 5670, запис у закордонний паспорт виконується в транскрипції з української мови, а не з оригіналу, якою би мовою він не був – ст. 6, п. 3).

Детальний аналіз конкретних положень, пропонованих усіма трьома законопроектами, щодо квот, обмежень та штрафів (які окреслені тільки у 5670), можна знайти за посиланням. Зрештою, як правильно зауважив у обговоренні один із активістів «мовного фронту» Святослав Літинський, «60% тез у пропонованих законах вже є у чинних законах, але їх не виконують». І тут, власне, основний недолік усіх вказаних пропозицій.

Його дуже влучно окреслив у своїй критиці законопроекту № 5670 директор Національного центру Олександра Довженка.  Іван Козленко пише про архаїзм, нехтування правами людини на догоду етноцентризму, некоректне ототожнення мовної та етнічної дійсностей та ігнорування наукового і культурологічного дискурсу на противагу політичному. «Україномовну більшість закон трактує як меншість, надаючи їй право компенсаторної дискримінації» — і, на жаль, це справді відчутно у текстах законопроектів. Хоч Ірина Подоляк повсюдно аргументує, що її законопроект «культивує і стабілізує єднання країни, яке вже відбулося за останні роки», знімає «мовні тертя» (він узагалі їх не торкається, бо мови нацменшин винесено за дужки категорії «мови», і віднесено до категорії «загальні права нацменшин»), і «буде розвитковим» (ідеться, вочевидь, про стимуляцію мовотворення і створення робочих місць для безробітних українських філологів, яких держзамовлення щороку готує в кілька разів більше, ніж потрібно), текст законопроекту не справляє такого враження.

Перш за все, у жодному з трьох пропонованих проектів не йдеться про промоцію української мови та заохочення до неї. Є штрафи, покарання, інспектори й державні стандарти, але немає нічого, що допомогло би українським інтелектуалам та культурним активістам у тій справі, якою вони займаються останні 3 роки, всю незалежність, або й ціле життя. Жодна з пропонованих інституцій не зобов’язана займатися промо-кампаніями чи створенням нормальної україномовної соціальної реклами у медицині чи адмінустановах, де старшим людям справді може бути дуже важко розібратися з термінами. Жодна інстанція не зобов’язана працювати з видавцями й перекладами (єдина розмита згадка про це – ст. 22, п. 6 проекту 5670: «Держава сприяє виданню та поширенню творів української літератури, перекладу українською мовою іншомовної літератури»). Навіть не визначено, які органи мають відповідати за забезпечення прописаної в законопроектах можливості вивчити українську мову для тих, хто не мав такої нагоди раніше, – вечірні школи? райради? народні доми? Отже, автори цих законопроектів щиро вважають, що запровадження національної комісії зі стандартів державної мови, центру української мови, мовних інспекторів і уповноваженого – це саме те, чого нам бракувало, щоб українська нарешті об’єднала Україну. Правда? Серйозно?

Апологети саме таких світоглядних законів щодо державної мови наполягають: якби ми окреслили і визначили це питання раніше, Росія не змогла би маніпулювати аргументами про «захист прав російськомовного населення». Коли хтось із інтелектуально-академічної спільноти тоненько і несміливо натякав, що з тих самих причин навпаки вартувало би подумати про Інститут української російської мови (який би вже самим своїм існуванням зняв усі інсинуації), на нього накидалися з криком про зраду. Тепер таких голосів альтернативи все менше. Легше взагалі не влазити у цю вічну сварку, яка ніяк не вийде за межі замкненого кола «національна свідомість-пригноблені-валуєвський циркуляр-москалі». Тому ніхто й не читає ці законопроекти – бо ніхто вже не чекає нічого хорошого в цій темі. Краще запровадьмо квоти на радіо і ТБ. Бо ж ніхто не чекає, що держава Україна раптом замовить українському телеканалу крутий український серіал (крутий, а не те, що вийшло ось нещодавно). Ми вже не сподіваємося на стимулювання і мотивацію у цих сферах. Хай би тільки не рухали болюче – думаємо ми, – бо знов буде соромно.

Активісти типу ініціативи «И так поймут» і Святослава Літинського у своїх здобутках використовували чинне законодавство. Звісно, зібрані в одному законі, ці норми буде легше застосувати і довести у суді. Ще одне слушне твердження: активісти нарешті зможуть перекласти свою «ношу» на плечі держави, яка і мала би забезпечувати право кожного українця на використання державної мови в усіх сферах життя, гарантоване Конституцією. Це станеться за умови, якщо запропоновані механізми виявляться дієвішими, ніж уміння/бажання кожного постояти за себе. Бо якщо вам продають несправну побутову техніку, у вас не виникає питання, скаржитися чи ні. Ясна річ, скаржитися. І саме це тримає в тонусі магазини побутової техніки — це, а не примарна комісія, яка може коли-небудь до них прийти (є взагалі якісь інстанції, що перевіряють якість товарів в Україні?). Мовна інспекція буде діяти за тим самим принципом, що й відділ захисту прав споживачів (так виглядає з її узагальненого опису): ви скаржитеся, скаргу розглядають, відхиляють або передають далі на експертизу чи інспекцію… Уявіть, у Одесі на відпочинку, в магазині касирка обслуговує вас російською. Я вже бачу, як увечері ви пишете скаргу на ім’я того самого уповноваженого.

Якщо ми справді хочемо єдності й просування у взаєморозумінні, треба зізнатися самим собі, що проблема не тільки в мові чи в історичній пам’яті. Проблема комплексна, і у неї стільки густого коріння в минулому, що плекати цей сад доведеться ще не одне покоління – особливо якщо рубати й косити всіх, хто криво росте. Але можна поглянути на це з іншого боку і спробувати подумати в руслі сучасних екологів-садівників, які намагаються творити красу, виходячи з природного ландшафту і наявних культур.

Наприклад, вивчення і розуміння, визнання і опис українських діалектів (водночас із викоріненням із наукового дискурсу не наукового, а політичного терміну «суржик»), підтримка діалектних чи говіркових видань допоможуть інкорпорувати в поняття «українська мова» багато цікавих лінгвістичних шарів і посилити зв’язок «потенційно конфліктних» регіонів із «центром». Увага до мов малих спільнот – вірмен, греків, румунів, ромів – зробить приємність їм і збагатить нас. Зрештою, активна політична воля у пришвидшенні повноцінного запуску Суспільного ТБ по всій Україні – це теж у скарбничку до «мовних бонусів»: жоден мовник не має такого килимового покриття, як вони, і це буде єдиний неолігархічний україномовний мовник такого масштабу (можливо, саме тому йому і ставлять аж стільки палиць у колеса). Якщо він стане якісним, поширювати через нього український контент буде легше і зручніше.

Найгірше, що цим текстом я нікого не переконаю. Мовне питання (як і багато інших питань, що виникли після 2014 року) стало у нас не полем для дискусії, а категорією для іншування, викреслення, а то й відвертого цькування. «А чого ж ти хочеш у добу запізнілого націєтворення?» — питає один мій товариш. А я хочу насправді тільки поділитися своїм відчуттям: ми вже створена нація. Давайте ж спробуємо поводитися як самодостатні дорослі.

 

Коментарі


спецтеми: