METAHAVEN: “Часом пряме реагування є найгіршим варіантом, бо завжди відповідає на провокацію й сприяє поширенню «постправди»

Still from Information Skies

У вересні 2017 року голландські художники Metahaven уперше відвідали Київ, де презентували свою роботу «Інформаційні Небеса» та зустрілися з аудиторією. Вже незабаром фонд ІЗОЛЯЦІЯ представляє прем’єру їхнього нового фільму “Рідне Місто” в IZONE. Напередодні відкриття ми поговорили з Вінкою Крук та Даніелем ван дер Вельденом про новий та попередні фільми Metahaven, пропаганду, політику та поетику.

 

Ірина Костишина: Ви в Києві вдруге. Як відомо, Київ став однією з локацій для вашого нового фільму «Рідне Місто» (Hometown), який невдовзі покаже ІЗОЛЯЦІЯ. Чи були якісь особливі причини обрати саме це місто для зйомок? Можливо, як згадується в прес-релізі, це одне з місць, у яких особливо гостро відчувається «сьогоднішній кризовий стан з його відчуттям екзистенційної розгубленості»?

Mеtahaven: Рішення знімати в Києві було радше інтуїтивним. Ми вже мали досвід співпраці з українською фешн-дизайнеркою Юлією Єфімчук під час роботи над фільмом «Інформаційні Небеса». Завдяки їй та Тані Монаховій ми зацікавилися можливістю познімати у Києві. Таня познайомила нас із Лєрою Лученко, Яремою Малащуком та Романом Хімеєм. Юлія також була стилісткою для «Рідного Міста». Загалом фільм досліджує, як ми живемо із протиріччями. Київ і Бейрут зливаються у єдиний простір вигаданого «рідного міста».

І. К.: Українська аудиторія вже мала нагоду побачити вашу роботу. «Рідне місто» продовжує цю серію «футур-реалістичних» (truth-futurist) фільмів. Особисто мені визначення «футур-реалізму» здається дуже цікавим, чи можете ви розкрити його зміст трохи більше?

Mеtahaven: Ми називаємо цю серію фільмів «футур-реалізмом», оскільки бачимо в них певного роду польові репортажі з досвіду життя у складних і невизначених реальностях, у яких майбутнє формується через постійну переоцінку цих реальностей у теперішньому, через потік невирішеності із минулого і майбутнього у теперішнє. Водночас теперішній час втрачає свою важливість.

Ми намагаємося не робити «лінійні» фільми. Невизначеність спонукає протагоніста фільму керуватися відчуттями, а не судженнями. Не існує визначеної, кінцевої суми фактів, даностей, стосовно яких виникала б суб’єктивність користувача. Натомість реальність є плинною, і різні речі можуть виявитися правдивими водночас. У цих фільмах ми намагаємося дослідити, як у подібному контексті взагалі можливо відчувати свою приналежність до чогось. Ми це робимо через поєднання кінематографічних сцен із анімацією і використання монологів замість діалогів.

І. К.: Я бачила «Інформаційні небеса» і «Кіберпростір» (“Пропаганда про пропаганду”). Хоча обидва фільми працюють зі схожими темами пропаганди, тотального стеження і водночас показують ці явища через дуже особистий вимір, мова, якою вони промовляють до глядача, безсумнівно змінюється. Чого нам варто очікувати від нової роботи?

Mеtahaven: Коли ми працювали над «Кіберпростором», цей фільм підсумував багато з наших попередніх досліджень у сфері рухомого зображення. Водночас це був і свого роду документальний фільм. І «Інформаційні Небеса», і «Рідне Місто» — фільми художні. На нашу думку, «Рідне місто» — найбільш емоційно відверта робота з усіх трьох.

І. К.: На мій погляд, ваші роботи досить складні й сильно відрізняються від більшості творів у галузі медіамистецтва й так званого «критичного» жанру. Також тут важливий зв’язок дизайну і мистецтва, так що складно стає визначити, коли ваші роботи — це ще дизайнерський проект, як айдентика для WikiLeaks, а коли вони стають мистецьким висловлюванням. Хоча я особисто не вважаю, що існує чітке розмежування у візуальній мові, все ще залишаються межі визначень. Чи могли б ви трохи розповісти про ваш перехід від праці як   дизайн-студії до проектів, які ви робите зараз?

Mеtahaven: Досить важко абстрактно говорити про те, чим є дизайн і чим є мистецтво, де межі між цими двома поняттями, і чи взагалі це має значення? Мені здається, в історичному контексті так, і тим більше у розрізі того, чим є і може бути дизайн у глобальнішому сенсі — згадаймо про штучний інтелект і машинне навчання. Але сьогодні більшість продуктів дизайну й мистецтва робляться з використанням схожих інструментів, технічного та програмного забезпечення, і постають за більш-менш подібних обставин. Через це на практичному рівні буває важко їх розрізнити.

Але, тим не менш, важливим є намір: чи маєте ви на меті займатися дизайном чи мистецтвом. Якщо коротко, особисто ми починали із самовизначення як дизайн-студії, метою якої було розширювати рамки того, чим може бути дизайн, замість того аби дотримуватися вже наявних рамок. Але щойно ми до цього прийшли, повстало питання, чи дизайнерська практика взагалі є єдиним доцільним засобом вираження важливих для нас питань, наших намірів та амбіцій. Відповідь на це питання для нас змінюється кожного дня, але варто бути чесними з самими собою і зізнатися, що ви не можете бути однаково здібними в усьому, треба щось обирати і врешті-решт, те, що з вами трапляється, теж обирає вас.

 

Mеtahaven: Найважливішим тут є питання доцільності. У мистецькому творі художник висловлює щось, що не можна було би сказати в жодний інший спосіб. Це основне визначення. У той самий час дизайн існує в значно більш ефемерному вигляді. Дизайн може бути обгорткою для певного висловлювання, може бути зсувом чи грою між двома станами. Ви також графічна дизайнерка?

І. К.: Так.

Metahaven: Дизайн може бути більш плинним і гнучким, ніж мистецтво. Мистецтво більше стосується необхідності ділитися чимось, виражати щось у єдиний можливий для цього спосіб. Мистецький твір пов’язаний із необхідністю і доцільністю висловлювання.

І. К.: Так, згодна. Також я думаю, що зараз відбувається певний зсув від «традиційного» способу презентації мистецьких проектів до запозичення підходів із дизайну. Я була на минулій Берлінській бієнале і бачила там досить багато робіт, які виглядали як реклама, графічний дизайн чи цифрова анімація. Можливо, вам знайомий проект «Новий Ілам» — ідея утопічного стартапу для обміну житлом по всьому світі. Він експонувався у формі презентаційної зали для стартапу. Мені в чомусь подобаються такі речі, оскільки, на мою думку, тут може йтися про вихід з певної «коробки» — з усталеної системи кодів, знаків та жестів, які вже виробило сучасне мистецтво і за допомогою яких воно себе презентує, і які можуть вже видаватися не дуже актуальними — хоча б щодо того, як вони досягають своєї аудиторії.

Mеtahaven: Мається на увазі створення мистецтва у цифровій царині, орієнтованій на споживацьку культуру, але з запозиченням культури інтернет-платформ. Поп-арт спирався на відтворення об’єктів популярної культури у мистецькій сфері. Утім, це було не простим копіюванням, а радше процедурою додавання цим об’єктам нової вартості. У випадку з цифровою культурою все змінюється, оскільки перед художником вже немає кемпбелівської супової бляшанки, яку він міг би мистецьки відтворити.

Різниця між оригіналом і копією, яка у поп-арті ще була присутня, у цифровому світі втрачається. Тож паралелі можна вбачати в тому, що мистецтво сьогодні може вважатися сучасним і надихатися інтернет-культурою, але водночас цінність мистецького твору формується за межами дихотомії «ідентична копія – оригінал». Не знаю, чи це зрозуміло.  

Для нас інтернет завжди був однією з речей, які звільнили дизайн, наприклад: чому ми досі говоримо про один результат, одне дизайнерське вирішення, коли насправді інтернет примножує усі ці варіанти результатів і також містить нові можливості у собі? Це спекулятивний механізм, який безупинно себе реалізує і таким чином розвінчує закінченість твору.

Коли ми тільки починали, то сказали собі: «Добре, ось ми збираємося створити дослідження чи пропозицію для організації, яка б ніколи нас не знайшла, але ми знайшли їх і подивимося, що далі з цього вийде». Це було ще до того, як соціальні медіа створили свої власні бульбашки. Усе більше й більше теоретичні умоглядні проекти існують всередині соціальних медіа-платформ. Присутність дизайнера вже не є настільки необхідною для досягнення цих результатів. Це дійсно змінило уявлення про те, що можливо чи неможливо для теоретичних умоглядних проектів, які намагаються втрутитися в дійсність.

І. К.: Також доволі помітно, як інтернет-культура впливає і на дизайн-естетику, оскільки дедалі більше проектів відходять від «акуратного» комерційного дизайну з приємними оку візуалізаціями й надреалістичними 3D-моделями до більш натхненного онлайн-культурою підходу, який водночас послуговується методами доповненої реальності. Ми можемо бачити часте застосування глітчів, багато з того, що 5 чи 10 років тому могло вважатися поганим смаком. І дедалі більше подібні методи використовуються в комерційному дизайні, навіть роботах для таких великих клієнтів, як Nike. Цікаво, що нікому більше не впадає в око, чи ці «шви» між реальним та віртуальним у роботах стають дедалі помітнішими.

Коли я готувалася до нашої розмови, однією з головних тем, які мені хотілося б зачепити, був термін «постправда». Маю сказати, що я особисто далеко не є його прихильницею, радше навпаки. Мені здається, що його часто застосовують в якості виправдання чи відмовки: коли люди бачать якусь ситуацію, яку важко осягнути чи пояснити, її можна маркувати поняттям «постправда». Але мені хотілося б запитати вашої думки з цього приводу: як часто люди вживають термін «постправда» стосовно ваших робіт, чи це поняття має для вас якусь значимість, або, якщо не подобається, то чому?

Metahaven: Хтось написав у твіттері, що постправду було винайдено одночасно із винайденням мови. Це спонукає задуматися над тим, що насправді ідея постправди зовсім не нова. Також сам термін “постправда” містить у собі цю дивну пасивно-агресивну емоцію гніву через втрачену довіру до речей, наче до періоду постправди можливо було говорити про якусь “абсолютну” правду. Коли йдеться про постправду, то зазвичай беруть деякі уявлення про закони, за якими працюють медіа та відбувається передача інформації, наче вони були викарбувані у камені, і порівнюють їх зі станом, коли все стає плинним і непевним. Але багато з того стосується не журналістики, а радше виробництва медіа і відображає стан речей у цій сфері. 

Спочатку був постмодернізм, потім пост-інтернет, а тоді — постправда.

Один із прикладів, про який ми писали (для Harvard Design Magazine ) — це Інтернет-партія України, у якій персонаж, перевдягнений Дартом Вейдером, балотувався у мери Одеси. Інтернет-партія України також створила ряд кінематографічних відео, у яких різні персонажі “Зоряних воєн” обіймаються зі статуями. Ми їх віднайшли, коли працювали над нашим документальним фільмом, і у ньому навіть присутні маленькі уривки із цих відеокліпів, надані за їх згодою. Ми побачили у цих відео руйнівний гібрид пропаганди і мистецтва, який є “хакерством” політики і ю .Це реальність, яка зараз набуває форми у будь-якій політичній системі. Вона успішно використовує гіпер-фрагментацію ідентичностей, так само як втрату віри у політичне представництво. Зрештою, вона зламує ці процеси. Вона живиться за рахунок нестабільності, незахищеності, технологічних можливостей створення і поширення новин, і спирається на те, що громадяни прилипають до стрічок соціальних мереж і стають їх заручниками.

Конкретна екосистема, у якій це все відбувається в Україні, може відрізнятися від інших, але механіка тим не менш подібна. Люди, яким ми це показували у Нідерландах, нічого не зрозуміли з побаченого у цих відео, включно з їхнім мистецьким виміром. Але у певному сенсі, це відео із майбутнього, які використовують минуле, щоб створити новий незвиний гібрид. Що ми з цього усвідомили, так це те, що існує величезна прірва між тим, що ми відчуваємо як реальність і можемо показати через мистецьку або дизайнерську оптику, і тим замкненим світом, у якому існують політики. Їхня реальність не визнає реальності мистецтва, і в результаті вони не здатні побачити чи передбачити щось, поки це вже не сталося.

І. К.: Мені здається цікавим також досліджувати зміни у візуальній мові пропаганди, адже пропаганда завжди спирається на певну естетику. Характерно, що від серйозних послань вона усе більше рухається в бік продукування мемів. Це було досить помітно в США під час останніх президентських виборів і підйому alt-right на популярних інтернет-платформах на кшталт Reddit.

Metahaven: Tроллінг як менйстримна політична стратегія. Є такі клоуноподібні персонажі, над якими усі сміються, але в той самий час вони своїми діями посувають етичні межі так, що раніше неприпустимі речі озвучуються і так само те, що раніше здавалося неможливим, здійснюється. І їхня функція полягає якраз у тому, що вони виставляють себе на посміховисько, доки не буде досягнута бажана мета. Систематичне недооцінення їхньої сили — це саме те, що надає їм сили.

І. К.: Я також хотіла поговорити про цитату з шекспірівського «Гамлета», яку пізніше використав Жак Деріда у розробці поняття hauntology і концепту «завжди відсутнього тепер». Це поняття «вивихнутого часу», і я звернулася до цієї цитати, оскільки бачу, що це певним чином перегукується із розумінням сучасного світу як такого, в якому багато гіперфрагментації. Неначе світ розвалюється на окремі спільноти, які існують у різних часових бульбашках; якісь із них дуже сильно орієнтовані у майбутнє, якісь, навпаки, дуже консервативні. Технології теж беруть у цьому участь і підсилюють це відчуття. Чи припускаєте ви, що цей стан гіперфрагментації може досягти точки, у якій жодна комунікація між окремими бульбашками вже не буде можливою?

Mеtahaven: Гмммм… [думають]

І. К.: Минулого літа я брала участь у спільному українсько-німецькому проекті для архітекторів, дизайнерів та урбаністів. Це відбувалося в Івано-Франківську, і серед інших культурних об’єктів там зараз є Музей Майдану, присвячений подіям від 2014 року. Раптом я опинилася у ситуації, коли треба було розповідати одному з іноземних учасників усю історію від самого початку. До цього мені здавалося очевидним, що люди поза Україною мали би знати про ці події хоча б із сюжетів новин. Після того випадку я усвідомила, що, можливо, ми перебуваємо в бульбашці: ЗМІ всередині країни весь час повторюють той самий наратив, а в той самий час для людей за її межами це вже становить украй мало або жодного інтересу.

Це важливий момент, оскільки тут ідеться водночас і про емпатію, і про відчуття власної важливості чи гідності, яке може екстраполюватися (в масштабі нації. За такими речами варто спостерігати і приймати до уваги. Так само я теж помічаю гіперфрагментацію. 4 чи 3 роки тому у конкретний часовий проміжок утворилася певна єдність, чи то солідарність, але зараз усе дуже розрізнене й роздроблене.

Ліберальні, ультраліві й ультраправі медіа створюють різні версії України. Одна з них — це популярна версія «на експорт», що показує Україну в страхітливому ключі як країну, де вулицями ходять нацистські банди. Сподіваюся, ви їх ще не бачили. Також є певне ліберальне бачення, яке показує країну, що швидко розвивається і йде шляхом реформ, версія авторитарних лівих, так само бачення консервативних людей, які виступають проти Європейського союзу і його політики.

Mеtahaven: Отже, Ви описуєте множинні бачення одного й того самого місця у відповідності з різними політичними лініями, і всі вони мають свої власні наративи. Одночасно, за Вашими словами, чотири роки тому можна було говорити про певного роду взаємне визнання чи єдність, але зараз усе більш роздроблене? 

І. К.: У певному сенсі так. Крім цього, залишається ще бачення країни через призму звітів США про корупцію і це вже зовсім інша історія.

Mеtahaven: Це схоже на феномен «розвидіння», як у фантастичному оповіданні Чайна Мьєвілля «Місто й Місто». Два міста, які заперечують існування одне одного, врешті виявляються одним і тим самим місцем. Але на початку читач цього не знає, і здається, ніби це інше місто, про яке говорять персонажі, насправді існує. Але вони весь час наче вмикають його і вимикають, «розвиднюючи» його, неначе якусь зворотну доповнену реальність.

Ідея співіснування передбачає, що ваша історія — не вся історія повністю, вона передбачає можливість бачити і прислухатися до інших точок зору. Що ці різні точки зору є доповненням одна для одної. «Місто й місто» розкриває ідею двох усеохопних реальностей, які перетинаються, але не доповнюють одна одну. Це різні й взаємовиключні версії, які тим не менше існують у єдиному просторі.

І. К.: Чи можемо ми, говорячи про «Кіберпростір», сказати, що ця робота також у певний спосіб працює з темою взаємовиключних реальностей? Фільм має підзаголовок «Пропаганда про Пропаганду». Яким ви бачите свій зв’язок із пропагандою у цій та подальших роботах? Чи ви бачите розкриття пропаганди однією з своїх цілей, чи йдеться про аналіз і деконструкцію пропагандистської мови?

Metahaven: Чи бачили ви Кіберпростір повністю?

I. K.: Не впевнена. Я бачила цю роботу на виставці “Хліб і троянди” у колишньому приміщенні Музея сучасного мистецтва у Варшаві.

Metahaven: Так, там була представлена повна 70-хвилинна версія, не та, яка доступна онлайн. Але повернімося до вашого запитання. Річ у тому, чи сама ідея протистояння і розкриття пропаганди працює, оскільки пропаганда приховує в собі щось інше з метою відвернути увагу. У певному сенсі споглядання пропаганди і розкриття її — це саме те, чого від вас добиваються, оскільки у цей час ви більше не слідкуєте за тим, що вона у собі приховує.

Кіберпростір” зі своїм фокусом на обчисленнях у планетарному масштабі та інтернет-платформах розглядає взаємодію між технологіями та медіа не тільки з позиції альтернативи “реальність чи фейк”. Із розповсюдженням технологічних та кінематографічних інструментів для створення і маніпуляції рухомими зображеннями майже за безцінь, із здатністю створювати і завантажувати “нові минулі” швидше, ніж будь-коли, реальність набуває стільки версій, скільки існує камер, об’єктивів, і у той самий час багато речей можуть бути доведені чи спростовані із задіянням усе більш кінематографічного виміру. Вони можуть викривляти і приховувати факти так само успішно, як і показувати їх, і стають новими данностями. Боротьба відбувається не між реальністю й фейком, але на тлі недостатньої відповідальності, у легальному та етичному сенсі, технологічної мегаструктури, у якій вони схрестилися. Наслідки цього йдуть значно далі, ніж пропаганда.  

У “Інформаційних небесах” та Рідному місті ми змістили фокус із технологій та геополітики на дослідження відчутті приналежності до чогось. Рідне місто — не політичний фільм у тому сенсі, у якому, можливо, був Кіберпростір. Він не зіштовхує глядача віч-на-віч із конкретною політичною ситуацією. Фільм посилається на існування у сферах, якими правлять протиріччя, де майже ніщо вже не має сенсу іншого, аніж у якійсь абсурдистській загадці.
Утім, ми й досі чомусь відчуваємо приналежність до цього світу, який, здається, так важко змінити. Щоб дослідити цю ситуацію, фільм користується радше поетичними, ніж політичними темами, намагаючися віднайти мову оповіді, у якій не відчувалися б гнів або втома від цієї дивної реальності.

Рідне місто — це місце комплексної приналежності. Воно не існує насправді. Це місце, з якого вам, можливо, хотілося б піти, але це не вийде, оскільки ви занадто тісно пов’язані з його протиріччями. Можливо, це більше про відчуття складної приналежності, з яким ми ототожнюємо себе, ніж про конкретне місто. Якщо ж говорити про поетику фільма, то основними джерелами натхнення для сценарію Рідного міста були поезія Олександра Введенського та Марини Цвєтаєвої — не стільки в плані поетичних розмірів, скільки у тому, про що нам розповідають їхні твори. Для нас надзвичайно впливовими є абсурдизм і самозаперечні тези Введенського і водночас лірика Цвєтаєвої.   

Наприклад, був альтернативний монтаж «Кіберпростору», де відома пісня «Няш-Мяш» переривалася посередині кадром із бесідою двох героїв, які її обговорювали, пояснюючи, що саме ми тут бачимо тощо. Але зрештою ми вирішили цього не робити і включити пісню повністю, усі 3 хвилини, що насправді дуже довго — це було певною інтервенцією в нашу роботу. Вочевидь настає момент, коли найбільшою критикою є просто показати щось, репрезентувати.

Але звичайно, усе з часом змінюється, наприклад, зараз ми зняли «Інформаційні Небеса», художній фільм, і потім «Рідне Місто», фільм, який знімався частково у Києві, частково в Бейруті. Обидва фільми художні, але без сумнівів працюють із тим самим відчуттям невпевненості у навколишній дійсності, хоча й переслідують інші цілі.

Тож я багато думаю про те, як ставитися до цього феномену в персональному вимірі, як повторювати його, знаючи, що весь час можна себе розвивати. Також не завжди твір має бути прямою реакцією на якусь подію — часом пряме реагування є найгіршим із можливих варіантів, оскільки завжди відповідає на найостаннішу провокацію і сприяє поширенню тієї самої «постправди» абощо.

Ми, тим часом, більше зацікавлені в створенні розповідей про складну реальність чи реальність, яка містить у собі протиріччя. Я вважаю, що замість того, аби говорити, що протиріччя притаманні географічно деяким місцям у світі, можна точно сказати, що вони стають всюдисущими. Ми звертаємося до цієї теми радше в поетичному сенсі, ніж у протестному. Хоча поезія може бути протестною, якщо це хороша поезія.

Одним із наших найбільших джерел натхнення є особистість Анни Політковської, чия дисертація була присвячена поезії Марини Цвєтаєвої. І, якщо уважно придивитися до журналістики Політковської, можна напевно побачити, як сильно на неї вплинула поезія. Це відбивається і на її репортажах із Чечні, в яких, на мою думку, більше лірики, ніж критики. Лірика не обов’язково використовується, аби співати оди якомусь правлінню, вона може бути засобом оповіді, донесення інформації про те, як людей позбавляють нормального життя, наприклад. Такий підхід дуже на нас уплинув.

І. К.: Так, для мене визначення поетики теж є дуже важливим; можливо, в контексті персональних розмірковувань над темою «поезії проти політики» чи «поетики, що більша за політику». Також, мені здається важливим думати про поетику не лише як створення поезії, але, у глибшому розрізі, як про спосіб творення.

Усі фото – metahaven.tumblr.com

Коментарі

спецтеми: