Малґожата Радкєвич: “Серіали відкривають нові теми для повсякденного життя”

Тільда Суїнтон у фільмі "Орландо" режисерки Саллі Поттер.

Малґожата Радкєвич – професорка Інституту аудіо-візуальних мистецтв Яґеллонського університету. Її наукові інтереси та публікації зосереджені на ґендерній представленості в кіно й ЗМІ, а також на ширшій темі культурної ідентичності. Малґожата – авторка книги про жінок-кінематографісток, а також про польське кіно 1990-х років. У своїй книзі “Володарки погляду: теорія кіно та практика жінок-режисерів і мисткинь” (2010) Радкєвич розглядає жіноче кіно й мистецтво крізь призму феміністичної теорії. У своїй останній книзі “Обличчя квір-кіно” (2014) Радкєвич аналізує фільми, присвячені проблемам ЛҐБТ-спільноти, сексуальності та ґендеру.

На запрошення Центру міської історії (Львів) Малґожата прочитала лекцію, в якій на матеріалі світлин з І світової війни продемонструвала, як можна аналізувати знімки з критичного (феміністичного) та ґендерного погляду через значення й дискурси, які не завжди помітні з першого погляду. У розмові з Малгожатою ми спробували з’ясувати, як швидко кіно може запускати важливі теми в суспільство, як впливає сучасна культура на сприйняття класики та на чому спекулюють сучасні серіали.

maxresdefault (1)

Малґожата Радкєвич

Люба Куйбіда: У cвоїй лекції «(Не)видимі історії: Жінки на фотографіях з Першої світової війни» Ви говорите про «повсякдення повсякденного». Коли виникає це поняття і що воно означає?

Малгожата Радкєвич: Насправді є два терміни: один «повсякдення повсякденного» (everyday of everydayness), а інший – «повсякдення неповсякденного». Перший виник, щоб описати й показати життя жінок у 1970-х роках, коли феміністична перспектива з’явилася в науці, кіно та мистецтві. Є відомий фільм бельгійської режисерки Шанталь Акерман «Жанна Дильман, набережна Коммерс, буд. 23, 1080, Брюссель» (1975). Назва фільму подає ім’я та адресу головної героїні – вдови й домогосподарки. Там немає типової «дії», і те, що ми бачимо, – це лише щоденна діяльність: приготування їжі, прибирання. Це вперше, коли жінка в такій звичайній ситуації постала на екрані як головна героїня.

article01

Кадр з фільму “Жанна Дильман…” режисерки Шанталь Акерман.

І коли ми говоримо про «повсякдення неповсякденного», ми звертаємо увагу і на повсякденне життя, і на незвичні ситуації, такі як війна чи конфлікт. Говорити на цю тему означає відкритися для переживань, почуттів і спогадів. По суті, виникає неофіційний образ життя у певний історичний період і, відповідно, інша версія історії. У культурознавчих та історичних дослідженнях такий погляд часто поєднується з методом дослідження, який називається «усна історія». Термін «усна історія» припускає, що існує безліч версій історії, і якщо хочете знати їх, треба слухати людей і запитувати про їхні власні пережиття, почуття і спогади. Коли ми дивимося на фотографії, ми не можемо запитати людей, але ми можемо спробувати проаналізувати зображення, і наново відкрити їхні історії та повсякденне життя.

Л. К.: У своєму історичному дослідженні Ви опираєтеся на принцип ревізії (revision). Чи можна використовувати такий підхід для аналізу сучасної культури?

М. Р.: Поняття «revision» означає подивитися «свіжим поглядом» на будь-що, що має бути побачене по-новому або по-іншому. Отже, його можна застосувати і для минулого, і для теперішнього і майбутнього, головне – це змінити кут зору. Така зміна в сприйнятті особливо важлива, коли є усталені бачення певних ідей, груп людей або ситуацій, що вважаються «природними» або «незмінними». При ближчому розгляді виявляється, що ці уявлення можуть бути стереотипними або вибірковими, в той же час як «ревізія» унаочнює те, як вони працюють, і як вони творяться. Зміна кута зору створює простір для діалогу, для критичного або альтернативного підходу, і це впливає на людей, котрі є учасниками певних економічних і соціальних відносин та популярної культури.

Л. К.: Поділ культури на «високу» та «низьку» є одним із таких стереотипів?

М. Р.: Наприкінці 1960-х років, коли в Британській академії почали розвиватися «culture studies», дослідники виходили з переконання, що більше не існує поділу між високою і популярною культурою. Наприклад, у деяких фільмах ми зустрічаємо суміш комерційного популярного кіно та художньої форми, і вони невіддільні одне від одного. Тому для мене таке розрізнення непринципове, оскільки я досліджую кінематограф. З іншого боку, навіть якщо ви поділяєте ці уявлення – а всі ми належимо до культури, в основі якої лежать саме популярні комунікації – ви не можете уникнути впливу популярної культури.

Л. К.: Як проявляється цей вплив?

М. Р.: Скажімо, коли ви впізнаєте обличчя відомих акторів і актрис. Це часто відбувається у Кракові: люди приходять у театр і бачать на сцені акторів, котрі часто знімаються у популярних серіалах. І хоча глядачі перебувають у театрі та дивляться оригінальну постановку, вони упізнають акторів, яких дуже добре знають з екрана телевізора. У цьому випадку ми не можемо розділяти високу і популярну культуру. З погляду стилістики такого поділу не існує також. Іноді нові й сміливі ідеї, які вперше з’являються у високій культурі і навіть авангарді, через деякий час стають частиною мейнстріму.

Л. К.: Інакше кажучи, ми говоримо про дві половини одного цілого?

М. Р.: Важливо звертати увагу на те, щό стає частиною популярної культури, а що з неї випадає. Яскравий приклад – ЛҐБТ-культура і ненормативна сексуальність. Ґей-кіно, яке виникло на початку 90-х років у різних країнах Європи і у США, було дуже авангардним, це був різновид мистецького руху. І минуло досить багато часу, перш ніж фільм «Горбата гора», який зображав ґей-пару у вестерні, нагородили Оскаром. Так, шлях від маргінального кіно, яким було ЛҐБТ-кіно у 80-х або на початку 90-х років, до премії Оскар, – був досить довгим. Але, з іншого боку, цей шлях був напрочуд короткий, і показав, як певні аспекти культури пристосовуються під загальноприйняту модель. Ми можемо говорити про різні види кінематографу, коли відбувається перехід від високохудожніх фільмів до масового кіно. Однак, з наукового погляду, коли ви беретесь аналізувати різні типи матеріалу та комунікації, такий поділ не матиме для вас великого значення.

Л. К.: Як змінилося уявлення про те, яким має бути фільм і що він має показувати у стосунку до жінок?

М. Р.: Згаданий фільм Шанталь Акерман був революційним в історії кіно. До нього домашня праця завжди вважалася чимсь нудним, нецікавим і не вартим уваги. У тому, як жінка готує обід або прибирає і піклується про дім, не було нічого захопливого. Сьогодні ця тема досить поширена в фільмах, навіть у мелодрамах. Іноді простір фільму зводиться до однієї квартири, щоби показати звичайне життя з його повсякденними турботами. Ця стилістика домінує у сучасному кінематографі, однак раніше так не було – фільм мав бути дуже привабливим від початку до кінця, так що там не було місця для таких нудних сцен, як домашня праця.

Л. К.: Чи є у Вас улюблені фільми, які Ви часто переглядаєте?

М. Р.: Є багато класичних фільмів, до яких я завжди повертаються, зокрема «Фотозбільшення» Мікеланджело Антоніоні. Це дійсно найкращий фільм, який я коли-небудь бачила про кіно, про образ, про істинні й хибні аспекти репрезентації. Цей фільм – блискуче дослідження того, як дійсність представляють або не представляють у ЗМІ, фотографії та кіно. Також я переглядаю фільми, що показують проблему ґендеру, наприклад, робота Саллі Поттер «Орландо» – екранізація роману Вірджинії Вулф. Фільм чудовий не лише з огляду адаптації літератури для екрану, але й щодо питань стилю, естетики, музики і всього того, що є в цьому фільмі, і що пропонує дуже незвичайну інтерпретацію сексу та ґендеру.

z02

Кадр із фільму “Фотозбільшення” Мікеланджело Антоніоні.

 

А ще мені дуже подобається сучасне європейське кіно, зокрема кіно Східної Європи, а також Туреччини. Коли я буваю на Берлінському фестивалі, я намагаюсь переглянути фільми з різних країн, які представляють різні перспективи та образи. Я завжди натрапляю на цікаві фільми з Ізраїлю, Туреччини та пост-комуністичних країн, і той новий погляд, який вони пропонують, є надзвичайно потрібним зараз.

Л. К.: Що у сучасних фільмах Вам не подобається?

М. Р.: Мені може не подобатися спосіб репрезентації, які пропонують творці фільму, особливо якщо тема дуже цікава і добре відома завдяки різного роду дослідженням. Цього року на «Берлінале» презентували фільм «Королева пустелі» Вернера Герцога. Це історія про Гертруду Белл, знамениту мандрівницю й дослідницю кінця XIX – початку XX сторіччя. Британка приїздить на Близький Схід, і самотужки подорожує, вивчаючи мови й культури, – це справді неймовірно цікаво. Проте фільм створює враження, ніби визначальними у житті героїні були особисті стосунки і нещаслива любовна історія (вона була незаміжня, а чоловік, якого вона кохала, помер). Звісно, це було важливим для Гертруди, однак наївно думати, що вона залишилася на Близькому Сході лише тому, що в неї не склалося особисте життя; вона хотіла подорожувати ще перед зустріччю із коханим чоловіком. Фільм у певному сенсі є класичною мелодрамою, а постать Гертруди Белл, яку зіграла Ніколь Кідман, у деяких епізодах постає спрощенною і шаблонною. І хоча я була дуже розчарована фільмом, це не відміняє факту, що жінки подорожували наприкінці XIX – на початку XX століття. Це було нелегко, але їм вдалося – вони задокументували свої поїздки і залишили багато фотографій, про що свідчать архівні матеріали, які можна розшукати у різних установах культури й університетах.

Queen-of-the-Desert

Ніколь Кідман у ролі Гертруди Белл, фільм “Королева пустелі”.

 

Л. К.: Чи відрізняється спосіб репрезентації у фільмах і в серіалах?

М. Р.: Я не дивлюся телесеріали, тому що я не люблю дивитися фільм упродовж тривалого часу, і віддаю перевагу чомусь завершеному. Я дивлюся тільки британські серіали, як-от «Шерлок» та інші, які досить короткі. Мені не подобається, коли оповідь складається з великої кількості частин – 1-й сезон, 2-й сезон, 3-й сезон, слідкувати за кількома персонажами упродовж такого довгого часу видається мені доволі нудним. Але з аналітичної точки зору я мушу визнати, що іноді конвенційні серіали дозволяють увести деякі теми і персонажів, які не настільки популярні в щоденному житті. Наприклад, у 80-х роках у США найпопулярніші мильні опери «Даллас» і «Династія» поставили кілька болючих питань, зокрема, як бути ґеєм у гетеронормативному (консервативному) суспільстві. Там були сюжети про одного сина чи когось із родини, хто був ґеєм; і цю тему дійсно помітили, тому що вона була показана в телесеріалі. Завдяки тому, що серіал змальовував повсякденне життя, він включав у себе те, що широко не обговорювалося, але було важливим для людей.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва