Максим Роботов: «Ми хочемо відповісти собі на питання, що таке технічна складова мистецтва»

Максим Роботов – співзасновник арт-групи «SVITER», до якої сьогодні також входить Лера Полянскова. Їхня співпраця нагадує колективний суб’єкт, члени якого повністю доповнюють та довіряють одне одному, і в яких навіть сторінка на фейсбуці одна на двох. Сьогодні вони працюють разом з Іваном Світличним, тому, коли говорять про творчість Макса, завжди розглядають її невіддільно від Лери та Івана.

Члени «Інституції нестабільних думок», вони одні з небагатьох, хто в Україні продовжують експерименти, розпочаті Олександром Гнилицьким та Лесею Заяць – піонерами медіа-арту в Україні.

Від мистецької інституції у Харкові («Творчий експозиційний центр») до аудіоінсталяції для українського павільйону на цьогорічній Венеційській бієнале, їхні проекти – це завжди обдумані кроки, що зберігають баланс між ідеєю та формою.

Ксенія Рибак розпитала МАКСИМА РОБОТОВА про роботу з різними медіумами, використання аналогових пристроїв у роботах, інституцію «Шухляда», перформанси та взаємодію з глядачем.

 

Фото з архіву художників.

Ксенія Рибак: Ви працюєте з інсталяціями, з простором, але у вас також були перформанси і одночасно — музика. Це досить різні медіуми. З якими вам більше подобається працювати й чому?

Максим Роботов: Ми працюємо з різними медіумами, бо почали займатись мистецтвом після того, як зіштовхнулися з межами, притаманними концертній діяльності. Концертна ситуація створює дуже чіткі обмеження, встановлює рамки – пиво, драйв, клуб, реакція глядачів. Існує декілька варіантів виходу за межі цього, тож нам стало цікаво, де починається мистецтво. Ми вирішили спробувати інше, побачити всі можливості в мистецтві. Звісно, в нас є обмеження. Наприклад, ми не працюємо з живописом. Але з тих технік, якими володіємо, улюбленців немає.

К. Р.:  Чи часто ви використовуєте аналогові прилади у своїх роботах?

М. Р.: У серії робіт «24 кімнати» одним із принципів роботи є мінімальне використання технічних приладів. Якщо це можна зробити аналоговим фільмоскопом або саморобним проектором, то не треба брати модний девайс. У цьому проекті у нас є потяг до аналогових речей, наприклад, у Кельні ми зробили мікропроекцію за допомогою ніхромової нитки під напругою.

«Кімната № 7», інсталяція з циклу «24 кімнати». Фото: Robert Oisin Cusack

К. Р.: Це суто практично? Можливо, це ностальгія?

М. Р.: У нас немає ностальгії щодо аналогового, це все ж фетиш, як Hi-end апаратура, олійні фарби, дерев’яні іграшки. Щось таке не зі світу мистецтва, не зі світу музики – ці аналогові прибамбаси. Митець повинен розуміти, що для нього підходить, а що — забобони, маркетинг. Багато різних штук, котрі називають аналоговими, не є такими і близько, а багато речей, які є цифровими, не можуть бути замінені.

К. Р.: Розкажіть про інституцію «Шухляда».

М. Р.: Вона нефізична, але більш справжня, ніж деякі інституції, що існують в класних приміщеннях на десять тисяч квадратних метрів, де стіни круті, все є, але інституції немає. Коли «Шухляда» була задумана, технічно зробити її було дуже важко. На той час відеопанорами 360º, майже не використовувалися, майже ніхто про них не чув. Це вже зараз вони стали стандартом, навіть на YouTube дещо подібне можна знайти. Але все одно, в нас є шанс зробити продукт, якого ще немає в світі.

«Кімната № 4», інсталяція з циклу «24 кімнати». Фото: Максим Роботов.

Нам вдалося знайти класних програмістів, які два роки писали сайт. Деякі речі, які ми заклали в нього, зараз можуть виглядати звичними, але коли роботу розпочинали, це було дійсно новаторство. Зараз ми вийшли на фінішну пряму – сайт працює в тестовому режимі й буде доступний для глядача найближчим часом.

Перша виставка відбудеться за участі Лесі Заяць, Добрині Іванова, Алевтини Кахідзе, Віталія Кохана, Даніеля Фалькомера, Ujif_notfound [UN]. Відкриття буде закритим. На пошту запрошеним прийде покликання, за яким вони зможуть зайти на сайт, подивитися виставку, поспілкуватися з іншими відвідувачами. Для «Шухляди» ми зробили чат, що дозволяє спілкуватися групам людей, він імітує реальне спілкування. Таких чатів ще ніде немає.

Головне для нас те, що цей проект і не віртуальна галерея, але й не 3D панорама умовного Лувру. Хоча ті художні об’єкти, що будуть показані в «Шухляді», існують у реальному просторі, й існує  сам ящик, в якому вони розміщуються, але глядач не може дістатися і подивитись на них за межами інтернету. Виставкове приміщення існує лише в браузері, саме там ми отримуємо кінцевий продукт.

К. Р.: Чому проект «Шухляда» лишається для вас досі важливим, навіть після того, як він припинив бути таким новаторським, як при задумі?

М. Р.: Ми говоримо про новаторство у двох площинах – технічній та ідейній. Поширеність технологій, які ми використовуємо, навпаки є плюсом, адже «Шухляда» стане більш доступною, інтегрованою. Що стосується ідеї, то, сподіваємося, що в нас ще є шанс на те, що аналогічний проект найближчим часом не з’явиться.

 К. Р.: Як ви ставитеся до повторення перформансів в іншому місці, з іншою аудиторією?

М. Р.:  Ми не дуже любимо повторюватись. Але обмежень щодо аудіоперформансів  немає. Деякі ми показували не раз. Із приводу того, цікаво це чи ні, нова аудиторія чи ні… Не знаю, про це не думав. Якщо говорити про концерт, зрозуміло, відчувається різниця, коли граєш у Кельні чи Дніпродзержинську, де різний рівень слухачів і, відповідно, різний фідбек.

З перформансами не все так однозначно. Коли створюємо роботу, намагаємося зрозуміти, в якому просторі її буде реалізовано. Влітку минулого року «Open Group» курували проект, що був показаний у польській інституції BWA Wrocław. Він був присвячений темі груп та спільній діяльності. Хлопці задіяли велику кількість українських мистецьких об’єднань, а також запросили нас із перформансом. Коли ми побачили приміщення BWA Wrocław – великий двоповерховий простір, із цікавою внутрішньою архітектурою, купою кімнат, залів, зрозуміли, що хочемо зробити щось нове. Так виникла робота «Тотальний аудіоперформанс». Ми обрали декілька кімнат, для кожної придумали свою подію, і протягом години переходили із кімнати в кімнату, де робили аудіоперфоманси. До того ж, усі приміщення були пов’язані між собою звуком. Тобто звук, що виникав у першій кімнаті, «йшов» до другої, підмішувався до її звуку і в такому вигляді «йшов» до третьої. Так послідовно все доходило до шостої кімнати, в ній були колонки і проектор. На проекції поєднувалися ріал-таймова відеотрансляція, яку робили волонтери, та 3D геометрія виставкового простору. Це не тільки давало можливість глядачам спостерігати одночасно за всією подією, але й стало власне формою ріал-тайм документації.

Фотодокументація роботи «Тотальний аудіоперформанс». BWA Wrocław. Фото: Alicja Kielan

Самі перформанси були дуже різні. Нас зацікавила можливість попрацювати з різними жанрами та концепціями. Так в одному перформансі ми накачували гумові матраци, до яких було під’єднано акустичне духове піаніно, і на яких сиділи глядачі. Оскільки на піаніно грали, матраци здувалися і треба було знову їх підкачувати. У наступному перформансі ми грали мильними бульбашками на саморобному синтезаторі, переробленому з дитячого синтезатора Casio. Існує цілий музичний  рух (circuit bending), послідовники якого перероблюють усіляким чином різні інструменти.

В іншій кімнаті ми створювали звук за допомогою сонячного світла. Це були дуже прості звукові модулі з динаміками та сонячними батареями. Коли сонячні промені потрапляли на батареї, виникав звук. Кожен модуль працював у своєму частотному діапазоні, утворюючи мікротональну поліфонію. В одній з кімнат ми не були присутні. Там, ми створили відео-саунд ряд, що складався з написаної нами музичної композиції, яка тривала годину, та агресивного відеопотоку, для нього було задіяно багато телевізорів, проекторів.

Відеозапис перформансу «Untill a kettle boils» – «Поки не закипить чайник». ARSENALE 2012

К.Р.: Чи можна ваші відеороботи певною мірою вважати відеоперформансом?

М.Р.: Ні. Ви говорите про серію аудіоперформансів, проект спільний з Іваном Світличним. Ми працюємо також і над документацією, і іноді вона виглядає як окрема робота.

Вперше перформанс із цієї серії ми показали на першій Київській міжнародній бієнале сучасного мистецтва – ARSENALE 2012. Це була робота «Доки не закипить чайник». Потім ми повторювали її в «Ізоляції» (коли вона розміщувалася в Донецьку), на виставці «Місце зустрічі».

Працюючи з аудіоперформансами, ми хочемо відповісти собі на питання: «Що таке технічна складова мистецтва?». Візуально робота «Доки не закипить чайник» виглядає просто, адже сама ідея цього перформансу полягала у тому, аби перетворити буденну ситуацію на щось незвичне, використати літературний засіб «відсторонення» в художній площині, пережити буденну подію як нову. Для перформансу ми вирішили взяти усім знайому ситуацію – чаювання, але надати їй зовсім іншу характеристику за допомогою звуку. Ми ніколи не можемо стовідсотково відтворити процес, навіть за нашими механічними діями стоїть унікальність моменту, але ця механіка та миті, коли свідомість не включена, з’їдають велику частину нашого життя.

К. Р.: Хто з перформерів вам здається цікавим?

М. Р.: Із тих робіт, що дійсно захоплюють, хоча це і не дуже оригінальна любов – два перформанси Бойса – «Як пояснювати картини мертвому зайцю» та «Мені подобається Америка і Америка любить мене». Найменш цікавою, не з мистецького чи історичного погляду, а в ракурсі наших інтересів, є лінія віденьських акціоністів. Тому що, наприклад, некриваві і неепатажні перформанси Тейчін Сьє – це набагато більш радикальні висловлювання.

К. Р.: На ваш погляд, чи існують сьогодні в Україні можливості для розвитку медіа-мистецтва?

М. Р.: Це питання має багато аспектів: і відсутність медіа-мистецтва в системі академічної освіти й арт-ринку, і абсолютно неспроможну технічну комплектацію більшості українських галерей, виставкових центрів, а також непрофесійність самих медіа-художників, й альтернативну «сцену». Список можна довго продовжувати, але головне – розуміння того, що медіа-мистецтво вже є невід’ємною частиною художнього процесу, а якщо врахувати й тенденцію до спрощення, здешевлення технічних засобів, стає зрозуміло, що можливості є та будуть.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва