“Майдан Тахрір”: репортажистика смирення

У передмові до книжки «Майдан Тахрір» Андрій Бондар зауважує, що у «близькосхідних» текстах Наталки Гуменюк так багато спільного з Україною, що «іноді спотикаєшся на фразах: а це, бува, не про нас?». Час для виходу книжки про життя після революцій у країнах Близького Сходу саме той, коли паралелей з Україною дійсно уникнути важко. Втім, я би не сказала, що це про нас – українців. Швидше, про нас – людей.

«Майдан Тахрір» написана ніби на одному подиху – як і попередні тексти Наталки Гуменюк про країни Близького Сходу, з яких виросла книжка. Вони з’являлися в персональному блозі авторки So Far, So Close й у кількох періодичних та онлайн-виданнях. Більший текст «Як звучить пустеля там, де починається вода» – з Йорданії, Єгипту, Ірану, Тунісу – був надрукований у першій збірці українського художнього репортажу «Самовидець». Саме цей репортаж став основою для книжки «Майдан Тахрір».

Авторка спілкується з молодшими і старшими людьми в різних країнах, які не надто хочеться узагальнювати поняттям «Близький схід». Але як інакше? Йорданія, Іран, Єгипет, Туніс, Палестина, Сирія, Ірак, Туреччина, – така географія текстів Наталки Гуменюк, яка уникає узагальнень. Саме тому пише не про «арабську весну» і навіть не про «весни», а про покоління. Покоління революціонерів, покоління авторки книжки «Майдан Тахрір».

Наталка Гуменюк змінює мову, співрозмовників, обставини, країни, але залишає свою інтонацію. Це інтонація зацікавленої співучасті в оповідях революціонерів, ніби прийняття близько до серця кожної історії. Читаючи, відчуваєш: авторці не байдуже, коли спілкується з реперами, професорами, блогерками, атеїстами, ісламістами, матерями, журналістами. Палестинську ситуацію розкрито через «Театр свободи», про який авторка розповідає настільки докладно, що нічого не лишається, як знайти в мережі документальну стрічку «Arna’s Children», сподіваючись зрозуміти написане трошки глибше; в Іраку спілкується з курдом, спецпризначенцем американської армії; у Туреччині розпитує людей на Таксімі.

В кожній із відвіданих Наталкою Гуменюк країн виявляється, що не так і погано бути журналісткою з малознаної (принаймні на той час) України: тебе не сприймають у світлі того, що вже сказали провідні медіа твоєї країни, як у випадку з американськими, французькими чи російськими журналістами. Український журналіст на Близькому Сході, здається, вільний від ярликів (знову ж таки – на час перебування там авторки книжки), а тому має шанс отримати довіру в обмін на свою незаангажованість. Це прекрасна перспектива принаймні для писання про Близький Схід – бути поза Заходом і поза Сходом, у деякому сенсі поза геополітикою. Не бути заангажованим, а отже, уважніше слухати й оповідати «близько до тексту». Зрештою, як каже авторці один зі співрозмовників, «це все одно надрукують лише в Україні».

У репортажі з Йорданії Наталка Гуменюк передає атмосферу і настрій богемного середовища Аммана. В Ірані вражена довірою в країні, де всі живуть подвійним життям. У Тунісі – не пише репортажу, пов’язаного з містом Сіді-Бузід, де Мухаммед Буазізі здійснив самоспалення на площі, що «запалило», якщо скористатися медіа-кліше, «арабську весну». Замість цього пише про блогерів з платформи Nawaat, що змінили Туніс. В Єгипті невтомно спілкується з революціонерами, з чиїх розмов і ми (тут вже саме ми – українці) можемо винести дві корисні речі: не можна впадати у відчай, навіть якщо після революції при владі опинилися ті, хто посилив насилля і беззаконня, адже люди все одно зрозуміли, що влада не всемогутня; чи не головною проблемою як революціонерів, так і влади є брак усвідомлення цінності людського життя.

Брак усвідомлення цінності життя – за це дістається від авторки передусім медіа, як традиційним, так і новим.

Перенасичені медійними репрезентаціями війни, ми забуваємо, що кожна смерть – це «нова смерть, якої ще не було».

Але здається, лише на особистому рівні можливо опиратися цій дегуманізації, коли «війна давно вже перетворилась на крихітні зображення людей, які бігають і ридають на екранах кілька секунд». Репортаж Гуменюк та її особиста історія є саме прикладом такого індивідуального опору, що його авторка втілила, звільнившись із роботи на одному з центральних українських телеканалів і розпочавши працювати у країнах Близького Сходу як фрілансерка.

Андрій Бондар назвав Гуменюк «пророчицею нової чутливості». Я додам, що авторку «Майдану Тахрір» можна назвати й «пророчицею нової смиренності». «Мені видається, що я геть нічого не встигла і не зрозуміла», – зауважує вона мимохідь. Утім, це страшенно важливо: підходити до іншої культури з презумпцією власної необізнаності, замкнувши вуста, але максимально відкривши очі та вуха. Щоб слухати, дивитися і насичуватися: «Я приїхала ставити запитання й озвучувати відповіді». Попри обізнаність із політичним життям в країнах Близького Сходу, Наталка Гуменюк у своїй роботі обирає роль чистої від упереджень дошки (не судити, не узагальнювати, не висновувати передчасно), але в той же час відкидає наївність. Це – питання безпеки.

Гуменюк пише, ніби поспішаючи, ніби їй відведено вкрай мало часу на кожну історію. Разом із тим вона зберігає у тексті живе відчуття мандрівки, лишаючи побутові деталі, враження від першого візиту до країни й зіткнення з нелогічними правилами чи настрій від спроби вуличної крадіжки. Це наближає репортажі до травелогу, та й чимало з них, вочевидь, писалися в дорозі. Після прочитання репортажів із восьми країн допоможе систематизувати й співвіднести факти «Хронологія арабських революцій», укладена Денисом Пілашем й уміщена наприкінці книжки.

А заключний розділ «Повернення», до якого увійшли кілька інтерв’ю з реперами з Тунісу, Єгипту, Сирії, Йорданії та з дівчиною-MC з Тегерана, змусять ще раз відновити в пам’яті прочитані тексти, деякі – перечитати, окремі – краще зрозуміти. Чому раптом розмови з реперами? Хіп-хоп, за висловом Наталки Гуменюк, став ритмом протесту. Гострі соціальні тексти молодих реперів говорять значно більше і чесніше про країну та настрої людей, аніж аналітичні звіти, а тому авторка наводить переклади цих наївних і простих, як може здатися, але сильних текстів. Сильних тим, що вони є реальними голосами справжніх учасників революційний подій і протестних рухів.

«Майдан Тахрір», як і будь-який вдумливий і відповідальний репортаж, наближує «нас» до «них». І хоч як непросто заохотити нас співпереживати їм, а їх – нам, Наталка Гуменюк робить це дуже людяно. Присутній у книжці «Майдан Тахрір» досвід – понад кордонами. Він свідчить про їх умовність (по різні боки кордонів проблеми спільні), але разом із тим нагадує, що кордони насправді болюче реальні – як для палестинських біженців, котрі не мають змоги побачити моря, що за кількадесят кілометрів, так і для єгиптян, котрі запитують, чи справді в Ірані «тра-та-та». Болюче реальні кордони й для багатьох українців.

І якщо комусь дуже хочеться винеси з книжки реальні уроки чи поради для України, певно, це будуть слова, що їх повторюють революціонери від Тунісу до Ірану: революцію не можна втратити, як і не можна опускати руки, а в післяреволюційний час  потрібно мати терпіння і продовжувати працю з перетворення системи.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта пам'ять політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва