“Мабуть Естер”: загальні місця

fotó: Heike Steinweg

Для розуміння книжки Каті Петровської «Мабуть Естер» – європейського хіта («бестселер» – не завжди доречне слово для означення резонансного, обговорюваного видання, бо ж є успіх не завжди синонімічний розміру комерційного прибутку видавця) – важливо пам’ятати, що вона написана іншою мовою й адресована не тобі. Продираючись крізь кострубаті речення українського перекладу, долаючи текст, який зазвучав нібито твоєю мовою, припускаєш, що німецький читач точнісінько так само губиться в оригіналі, деавтоматизуючи в такий спосіб сприйняття змісту.

І ти так само, як отой уявний колега з паралельного світу, тільки з інших причин, не знаєш достеменно, як на цю книжку реагувати. Не в емоційному плані – бо в українському просторі схвильованих відгуків уже достатньо, навіть на тих майданчиках, які за форматом передбачають аналітичну складову рефлексії над книжкою, – а саме в жанрі відгуку про текст. «Мабуть Естер» виникає на межі художньої прози, нон-фікшну, поезії. Це історія з тих, які може розказати про себе кожен із нас. Тим-то вона й цінна.

Авторка реконструює родинне дерево як пазл, складаючи докупи спогади свої та батьківські, випадково почуте в дитинстві, уривчасту інформацію з документів, які зберігаються в архівах різних країн. Незрозуміло, навіщо це їй, – але потяг розворушити прах давно померлих людей, «поцілити думками просто в рани», дізнатися певні речі уже після того, як ті, кому це справді було важливо й цікаво, відійшли, знайомий багатьом із нас.

384958645

Чи є підстави називати це голосом крові? Пошуком фундаменту, чогось, на що хоче спертися людина, вихована у світі, де релігія, національність, родовід не мали аж такого значення? У тому світі був такий спосіб виховання – не прищеплювати речей, які втягували б у особливу спільноту, протиставлену іншим; десь поряд були й засадничі принципи толерантності, а вже потім суспільство демонструвало, що з толерантністю не все так просто.

Не засвоївши родових звичаїв – від сімейних рецептів страв до професії, яку здобували члени роду з покоління в покоління (вони працювали в школах для глухонімих дітей) – не знаючи ні івриту, ані ідишу, героїня «Мабуть Естер» розплутує клубок родинних біографій і не отримує, властиво, нічого, крім відчуття пізнання невідомого доти світу. Завдяки архівним матеріалам їй вдається, наприклад, з’ясувати, чому викреслений із родинних хронік Юда Штерн скоїв замах на німецького посла у Москві на початку 1930-х, ще до гітлерівської влади. Але розкрита родинна таємниця уже мало кому цікава.

Із накопиченою інформацією більше нема чого робити, окрім як розказати. Бо героїня вже давно звільнилася від того, чим були спільно обтяжені її предки, – ще до того, як вона дізналася про них так багато. Їй у спадок дісталися не традиції, не віра, а лише пам’ять, яку сама собі здобула.

Відкриття, здійснені у цій книжці, належать авторці й важливі передусім їй як приватній особі. Український читач навряд чи дізнається щось принципово нове, здатне перевернути його уявлення про радянське суспільство, єврейський народ чи формування тожсамості (тут, звісно, не варто зводити усю читацьку аудиторію нашої великої країни до спільного знаменника; невідомо, як сприймуть твір люди із іншим культурним бекграундом, ніж, наприклад, у мене, і чи буде цікаво їм читати цю книгу). Але «Мабуть Естер» цінна тим, що спонукає до роздумів – про наших сусідів різних національностей і наше співіснування із ними та їхнє власне самоусвідомлення, про те, що було важливим у дитинстві і як змістилися акценти з роками дорослішання і суспільних змін, про родинні історії, недоговорене і недорозпитане.

Сама назва твору – «Мабуть Естер» – припущення про те, як звали прабабусю розповідачки; ніхто не уточнив її ім’я тоді, коли ще було в кого. Так само, як ніхто толком не розпитав дідуся, Василя Овдієнка, про полон у таборі Маутгаузен, про те, чому він змусив бабусю Розу чекати його з війни понад сорок років – довше, ніж Пенелопа. Він жив із іншою жінкою, котра врятувала його від радянського фільтраційного табору для військовополонених, у тому ж таки Києві, а потім таки повернувся до своєї Рози і двох дітей; його воєнний шлях багато років по тому відтворила сама Катя. Так само й авторка не надто багато розповідає про власну біографію від повноліття – здається, що вона ще матиме на це час. Та й про її батьків і брата знаємо лише те, що стосується пошуків невідомого, дотичне до забутих історій, які належиться реставрувати – відоме витісняється поза кадр, його допускають у текст лише для пояснення віднайдених, зібраних по крупинках сюжетів.

Катя Петровська пише текст, який цілком може бути використаний для розуміння сутності багатьох із нас (щоб не сказати – усіх). Водночас, це не та книга, котра спаде на думку, коли рекомендуватимеш «щось про Україну». Можливо, тому, що тут багато «загальних місць», які стосуються ідентичності радянської й пострадянської, надто загальних, щоб вважати їх комусь цікавими – так само, як колір шкіри чи форму носа: щодня бачиш це в дзеркалі і не вважаєш особливим; або, ще інакше, коли найприкметнішою своєю рисою називаєш відтінок пігменту райдужки, а іноземці несподівано звертають увагу на пишноту волосся. Зате родинні спостереження приваблять зацікавлених у історії східноєвропейського й радянського єврейства. І, пройшовши разом із героїнею шлях від берлінського вокзалу до вулиці у центрі Києва, ти залишиш цю книжку, яка тепер видана ще й українською, для себе. Як відображення у вітрині. Як селфі, неоригінальне і не надто цікаве стороннім. Як лінк, підсунутий гуглом персонально тобі й нікому іншому.

Петровська, Катя. Мабуть Естер. Історії / переклад з німецької Юрка Прохаська. – Чернівці : Книги-ХХІ, 2015. – 228 с.

Коментарі


спецтеми: