Люди у вогні

Wolfgang Stiller. Matchstickmen, 2010

Стрічка «Вигорання» французького режисера Жерома ле Мера потрапила в конкурсну програму цьогорічного фестивалю Docudays UA. Це фільм про колектив хірургічного відділення паризької лікарні Святого Людовика, який місяцями змушений працювати понаднормово й бореться за поліпшення умов праці. На прикладі невеликої спільноти режисер досліджує професійне вигорання – феномен, який поступово охоплює Європу, й про який подекуди уникають говорити. KORYDOR переглянув стрічку ле Мера й міркує, як виснаження стало визначальною ознакою нашої доби, й чому ми досі відмовляємось у це повірити.

«Вигорання» – це своєрідна «екранізація» книги філософа Паскаля Шабо «Глобальне вигорання». Він розглядає це явище як хворобу сучасної цивілізації, подібної до меланхолії та неврастенії на межі 19 та 20 століть, розлад, спричинений конфліктом між людиною та суспільством. Режисер Жером ле Мер кілька років досліджував тему вигорання й, зрештою, захотів побачити, як цей процес відбувається в реальному часі. Його героями стали лікарі – професійна група, про яку в контексті вигорання згадують найперше.

Фільм ле Мера обертається довкола спроб працівників і працівниць хірургічного відділення звернути увагу керівництва на навантаження та темп роботи, що невпинно ростуть – на відміну від фінансування. Причому лікарі говорять не стільки про втому, скільки про конфлікти в колективі та згасання інтересу до роботи. «Вигорання» дуже добре передає виснаження, яке переживають його герої. Тут немає драматичних сцен порятунку людських життів, які так люблять зображати в серіалах про медиків. Зате є рутина, яку переривають сварки та численні й марні спроби оптимізувати робочий графік. Працівники домагаються проведення аудиту у відділенні, – чому, не в останню чергу, сприяє присутність режисера в лікарні. Однак ця перемога змінюється розчаруванням – адже всі розуміють, що планування та зменшення часу між операціями не може компенсувати брак людей та ресурсів. Зрештою, лікарі та санітари вирішують почати розбиратися бодай із найдрібнішими проблемами самостійно, поставивши в приймальні скриньку для скарг і пропозицій. «Вигорання» завершується треком Боба Ділана «The Times They Are Chancing’», який, попри найкращі наміри режисера, звучить як насмішка.

Цінність «Вигорання», насамперед, у чутливому й педантичному підході режисера до роботи з героями. Незважаючи на те, що його присутність, очевидно, впливала на хід подій у лікарні (але, зрештою, чи можна взагалі уникнути впливу документаліста на події, які він фільмує?), ле Меру вдалося стати частиною команди відділення й показати їхній стан максимально чітко. Режисер знімав у лікарні понад рік. А рік до того він ретельно досліджував роботу відділення: приходив тричі на тиждень і робив записи, фотографії, спілкувався з персоналом. Окрім того, він відвідував психотерапевта, який спеціалізується на вигоранні, щоб проаналізувати власні переживання від побаченого. І навіть після ретельної підготовки ле Мер зізнається: він неначе провів рік у будівлі, що палає.

Для керівництва лікарні, яке, до слова, змінювалося кілька разів під час зйомок, проблема, яку описував режисер перед початком своєї роботи, виявилась незрозумілою. Більше того, коли він пояснював іншим людям про свій проект, вони спершу думали, що йдеться про лікарів, які допомагають людям із вигоранням. Сама думка, що це лікарям потрібна допомога, доволі гнітюча, каже ле Мер.

«Ніхто не враховує людський фактор», – скаржиться одна з героїнь «Вигорання». Це правда: статистика та особисті історії лікарів свідчать про нерозуміння ризиків, які несуть понаднормові навантаження. Приміром, більшість британських лікарів працюють близько ста годин на тиждень – хоча за законом їхній робочій тиждень має тривати 48 годин. Одним із наслідків вигорання стає робоча міграція. Так, майже 48 відсотків ірландських лікарів переїжджають працювати в інші країни, переважно в Австралію. Приблизно третина британських лікарів швидкої допомоги чинить так само. В результаті системи охорони здоров’я цих країн запрошують на роботу фахівців із бідніших країн, де нижчі вимоги до якості умов праці. Що, звісно, не значить, що британські та ірландські лікарні тепер гірше обслуговують пацієнтів, проте цей крок не схожий на системне вирішення проблеми.

Ризик вигорання існує в усіх професіях, пов’язаних із комунікацією та допомогою. І проблема полягає радше не в самому феномені, а в його нормалізації. Таким чином загострюються етичні питання таких професій: як я можу бути гарним лікарем, коли змушений відчувати відразу до своєї справи або не здатен співчувати пацієнтам? Жером ле Мер, до речі, навмисне не фільмує спілкування лікарів і пацієнтів – це була одна з умов, на яких керівництво лікарні дозволило йому знімати.

Паскаль Шабо у своїй книзі простежує виникнення й дослідження феномену вигорання. Він зазначає, що ще до того, як американський психіатр Герберт Фрейденбергер увів поняття burnout у 1974 році (йому йшлося, насамперед, про соцпрацівників), ця проблема стосувалася втрати віри серед монахів. Виявилося, що віддане служіння богу може виснажувати так само, як робота лікаря. До слова, Шабо пише, що жінки більше наражаються на вигорання. Медицина й освіта – дві основні професії в зоні ризику – досі традиційно вважаються більш властивими «жіночій натурі». Втім, у наші дні вигорання загрожує не лише професіоналам, які допомагають іншим людям, а й працівникам у середовищах із дуже високою ставкою на ефективність праці та жорсткою конкуренцією.

Вигорання спричинене кризою перфекціонізму та гуманізму, вважає Шабо. Один із архетипів сучасного лібералізму – це людина, яка цілковито реалізується через свою роботу. Послуговуючись аналогією з монахами, на зміну спасінню прийшов успіх. Вигорання зумовлене постійним змаганням за визнання, а поняття «людських ресурсів», як це не парадоксально, вкрай дегуманізувалось. Філософ також пояснює, чому для феномену вигорання не знайшлося місця для опису в сучасній культурі. Вона, як і приватне життя, також підпорядкована капіталістичній логіці. Тепер будь-яке дозвілля має право на існування лише тоді, коли приносить матеріальну чи символічну користь.

«Нинішня увага медіа до феномену вигорання пішла на користь загальній ситуації, тому що в багатьох організаціях існує ледь не змова мовчання щодо людей, які почуваються погано на роботі або ізольовані в колективі через конфлікти з керівництвом (часом дуже жорсткі), – зауважує Шабо в інтерв’ю з ле Мером. – Проте, якщо раніше питання стояло як: «Що таке вигорання?», то тепер воно звучить так: «Що нам із цим робити?».

Трагедія в надзвичайній людській здатності пристосовуватися, каже ле Мер. Дискомфорт, який персонал лікарні Святого Людовика переживає щодня, перестав бути очевидним. У такій ситуації зростає загроза нервового зриву чи депресії. Стрічка «Вигорання» цінна саме тим, що показує кризову ситуацію, яка ховається за буденністю.

Разом із тим, виявити цю проблему в полі певної професії дещо легше, ніж у волонтерстві – особливо, коли йдеться про стихійний рух, організований у критичній ситуації. Праця, щонайменше, регламентована законодавством. Волонтерство ж може бути розцінене як один із видів «корисного» (за капіталістичними мірками) дозвілля. Тим часом, в Україні, наприклад, волонтерство розвинулось як свідчення громадянської відповідальності, проте з часом перетворилося на «милиці» для недієздатних державних інститутів. Тисячі людей щодня у вільний від роботи час виконують роботу влади: забезпечують армію та працюють із переселенцями.

Не можна сказати, що проблема вигорання волонтерів в Україні замовчується – проте широко вона обговорюється здебільшого в професійному колі психологів. «Коли я чую про вигорання, як закипаю від обурення», – каже в одному з інтерв’ю військова волонтерка Діана Макарова. Визнання цього явища як ознаки часу та об’єктивної реальності ставить людей, чия діяльність тримається на альтруїзмі, перед незручним питанням: як зізнатися собі в тому, що відчуття громадянського обов’язку – те, що приводить більшість людей у волонтерство чи соціальні професії – знищила рутина його виконання? І як тоді знати, що воно не було лицемірним? «Вигорання» – це фільм про любов до своєї роботи, але й також про втрату цієї любові», – каже ле Мер. Цю втрату, зрештою, буває найважче прийняти.

Одна з вад нашої сучасності, породжена, серед іншого, факторами, на які вказує Паскаль Шабо, – це віра у власну всесильність, у те, що щільно заповнений планувальник та бажання змінити світ відкриють нам дорогу до щастя. Й у цій дещо інфантильній вірі ми часто забуваємо про елементарну техніку безпеки. Й про те, що часом, щоб бути в змозі допомагати, треба зупинитися.

 

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва