Амнезія дев’яностих. “Подія” Лозниці

Фото: Atoms&Void

19 серпня 1991 року Сергій Лозниця йшов Києвом від Голосієво до центру, слухав Радіо Свобода і спостерігав. У місті було спокійно, хіба що на Республіканському стадіоні кількасот людей зібрались послухати В’ячеслава Чорновола. Мої батьки, яким тоді було трохи за двадцять, за їхніми спогадами, у ці самі дні жили у наметі на пляжі десь під Алуштою, купалися голими, читали еротичні романи (чарівні дари перебудови) і не надто переймалися путчем і крахом імперії.

Я народилася трохи менше, ніж два роки по тому, і події тих днів завжди були білою плямою в історії як особистій, так і спільній. Батьки, здається, завжди пам’ятали лише піонерське дитинство (мама розповідає, як ретельно прасувала червону хустку перед посвятою; тато, якого у піонери так і не прийняли, – що носив її просто так, щоб не бути зацькованим), і потім одразу – страшний дефіцит 90-х. Шкільний курс історії, принаймні, мого часу, поспіхом закінчується тріумфальною перемогою української незалежності, вже не надто фокусуючись на деталях. І тому мені, 22-річній, чорно-біла хроніка протестів у Ленінграді 24-річної давнини – тіло нової картини «Подія» Сергія Лозниці – геть незрозуміла і чужа. Хоча тонкий глум у звуках «Лебединого озера», що лунає між епізодами, я вловлюю – цей анекдот я вже знаю.

Репортажі з мітингу на Двірцевій площі, відзняті операторами студії «Лендокфільм», Лозниця побачив ще до «Майдану», але ідея «Події» виникла саме після нього. Каже: у кадрі з’явилися зовсім інші обличчя, і диптих немовби склався сам собою. Хоча «Подія» цілком могла би бути частиною трилогії, адже це вже третій фільм режисера на основі ленінградської хроніки. Однак чи то робота з архівом, чи з сучасністю –  Лозницю цікавлять не так події в історичному вимірі, як люди, життєдіяльність у всій своїй повноті.

«Подія», як і «Майдан», пропонує спостерігати. Камера блукає серед натовпу, вдивляється в стривожені обличчя, відсторонено фіксує, як учасники протесту в тисняві розхапують листівки, споруджують бутафорські барикади, міняють прапор, невміло опечатують кабінети. Цей матеріал неначе від початку був знятий для Лозниці: довгі плани, характерна постановка кадру. І усе пронизане очікуванням – для когось змін («Як можна чекати змін? Їх створюють, за них борються!», – зауважує сам режисер), але для більшості – вказівок. Хроніка, цінна сама по собі через надзвичайно професійні зйомки, у інтерпретації режисера стає більшою за суму своїх частин. Адже фільм «Подія» – це вже не архів, і не лише завдяки монтажу й звукооператорській роботі, але й завдяки контексту, в якому він з’явився.

На тлі «Майдану» і війни «Подія» говорить про сучасну Росію більше, ніж про розпад СРСР. Український Майдан для Лозниці – «справжня» революція порівняно з протестами на Двірцевій площі. Він неначе відкидає хронологію, і київський та ленінградський протести опиняються поряд, як метафора свободи й вічного совка, успішного й проваленого тестів на декомунізацію. Навіть риторика тодішнього російського бунту жива й досі, хоча й означає вже зовсім інше: хунта, фашизм, що «не пройдет», заклики вставати з колін – цей лексикон, підхоплений нині російськими медіа, виявився актуальним для будь-яких часів. У фільмі немає гіркоти розчарування, однак її привносить кожен глядач – навіть той, хто не ніколи не бачив протесту в Ленінграді, але знає, як склалась подальша історія. З погляду фактів «Подія» – про несміливі, дещо розгублені сподівання. Але крізь призму сучасності – це картина про втрачене майбутнє.

Минулого року на «Маніфесті» в Петербурзі естонська та українська художниці Крістіна Норман та Алевтина Кахідзе представили спільний проект: інсталяцію «Сувенір» – зменшену копію майданівської «ялинки» на Двірцевій площі – і відео «Залізна арка», в якому Кахідзе там само проводить екскурсію уявним постреволюційним Майданом. Це «накладання» однієї площі на іншу чимось нагадує зв’язки між «Майданом» і «Подією», які пропонує Лозниця. Порівнюючи ці протести після анексії Криму і війни на Сході, режисер сам підказує висновок: Росії потрібна ще одна революція, цього разу справжня, не ініційована згори. «Двірцева площа вразлива», – сказав тоді, серед іншого, директор Ермітажу Міхаіл Піотровський, ображено коментуючи роботу Норман і Кахідзе. Цю вразливість викриває Лозниця. «Подія» розповідає про такий собі soft-протест і водночас сигналізує про необхідність здійснити новий переворот.

Адже щоби впоратись із пострадянською травмою, потрібне триваліше, інтенсивніше потрясіння і важка робота. І у цьому серпневі протести і Майдан подібні. В обох випадках це боротьба з радянським, яка не закінчується разом з перемогою революції. Після стрімкої і відчайдушної битви за свободу (яка для кожного учасника протесту значить різне) постає питання, у якій саме державі ми, якщо вже вільні обирати, хочемо жити. І обидві країни, кожна у свій спосіб, досі перебувають у пошуках відповіді.

Утім, видається, що набагато більшою мірою «Подія» – це фільм про забуття. У єдиному в стрічці титрі, що  з’являється наприкінці, йдеться про те, що за 24 роки злочини режиму так і лишилися непокараними. Однак мова також про інше: якщо поглянути на історію Радянського Союзу і її інтерпретації, стане ясно, що давніші події – революція, Голодомор, війна, – попри цензуру та ідеологію для нас якщо не очевидніші, то, принаймні, більш проговорені, ніж те, що відбулося 25 років тому. Яскравий доказ цього – нещодавній флешмоб у соцмережах, коли одні затято постили світлини себе та інших у дивовижних вбраннях пострадянських 90-х, а інші пригадували спалені машини, вуличні перестрілки і просили припинити. Цей час, до якого, здавалося б, ще можна дотягнутись, передчасно поховали, так і не встигнувши осмислити. «Там сплошные покойники, но есть один живой человек – это Путин», – в інтерв’ю з Лозницею говорить про героїв «Події» журналіст Радіо Свобода Дмітрій Волчек. Але навіть нинішній російський президент, який на кілька секунд з’являється у кадрі, виглядає як бляклий привид, зловісна личинка себе теперішнього.

Велика трансформація, що відбулася у 90-х, застрягла в історичному лімбо: вона жива у пам’яті людей, але не існує у формі цілісного дискурсу. Так, Лозниця розповідає, що фонограму протесту знайшов в інтернеті – хтось із мітингувальників записав її на касету. Голоси, що звучать у «Події» – рідкісні записи з архівів Радіо Свобода. Загалом практично нічого не збереглося – плівки або знищували, або використовували наново. Камери московських документалістів, що знімали у той час, були опечатані. І зараз, готуючи показ в Росії, очікують також і на цензуру. Усе через те, що «Подія» прагне не поінформувати глядача, а радше дати зрозуміти, що ця історія досі тут, досі про нас.

Ця велика подія виявилась травматичною, непрожитою і витісненою – наслідки цього Україна та Росія переживають зараз. І стрічка Лозниці – про те, що прощання з минулим не відбувається за командою і зі зміною прапорів. Навпаки: церемоніал швидко забувається, а учорашні революціонери з полегшенням занурюються назад у тепле болото інертності – як звикали і привчалися десятиліттями.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва