«Локаут». Несвоєчасна своєчасність

Лукаш Суровєц. Чорні діаманти. 2012 р.

До 30 листопада в Центрі візуальної культури, який нещодавно перевідкрився за новою адресою по вулиці Глибочицькій 44, триває виставка критичного мистецтва Східної Європи із загадковою назвою «Локаут» – цей маловживаний термін означає зупинку роботи підприємства з ініціативи роботодавця, що несе за собою ліквідацію робочих місць. Згортання виробництва згори, характерне для неоліберально орієнтованих країн колишнього соціалістичного табору, часто пояснюють переходом до нібито більш прогресивного постіндустріального стану. Насправді ж воно приховує «непомітну реальність праці як одного із найбільш рутинних та найважливіших аспектів людського життя». Локаут, на думку кураторів виставки Оксани Брюховецької (Україна) і Станіслава Рукші (Польща), виступає «метафорою суспільної ситуації у постсоціалістичному світі».

Справді, ситуація, коли держава самовільно перестає виконувати свої функції щодо громадян, давно стала щоденною українською реальністю, однак куратори «Локауту», уникаючи надміру загальних метафор, зосереджуються лише на сфері праці й виробництва. Їхня голова інтенція – виявити, надати видимість непомітній буденності праці, що, вважають вони, «може стати першим кроком до змін». Відповідно до цього задуму, на виставці переважає оповідне, документальне, в широкому сенсі реалістичне мистецтво, покликане репрезентувати досвід тих, чиї голоси замовчуються – несправедливо звільнених або надміру експлуатованих промислових робітників, прислуги, жінок, мігрантів, сучасних рабів. Такий підхід дозволяє не лише винести певну проблему  в суспільний порядок денний, не лише дати голос усім незахищеним, яких панівний дискурс цього голосу позбавив, але й змусити глядача емпатично з ними ідентифікуватися.

Програмною для розуміння загальної стратегії є робота співкураторки виставки Оксани Брюховецької, яка так і називається «Локаут». Історія упослідження колективу заводу ім. Шевченка в Харкові розповідається у відео, змонтованому з вирізок тих фрагментів новин, де говорять робітники заводу, а не ведучі або експерти. Як ідеться в кураторському описі роботи, «художниця робить більш видимими обличчя і більш чутними голоси людей, які постраждали внаслідок виведення з ладу їхнього заводу».

Оскільки головний принцип формування експозиції – репрезентативність, то куратори намагалися охопити найширшу можливу проблематику. Тема промислового виробництва, його згортання внаслідок неоліберального повороту, приватизації підприємств і реструктуризації економіки найочевидніше представлена в роботах з конкретними прикладами: «Теорія навчає практику» Анни Фабріціус, вже згадуваний «Локаут» Оксани Брюховецької, Лукаша Суровєца «Чорні діаманти» (життя колишніх шахтарів у Сілезії), «Мурашник» Миколи Рідного (праця на українському залізорудному кар’єрі) й, звісно ж, у документальному фільмі Юлії Мазурової «Жанаозен. Невідома трагедія», що розповідає про трагічне придушенню страйку казахських нафтовиків. Не обійдена увагою і прекаризація кваліфікованої праці в добу фрілансу – про неї варто говорити в контексті робіт Ірини Стасюк «Хрестовий похід на роботу» та «Реферат». Проблему експлуатації мігрантів піднімають відео «Парад» Хаїма Сокола, фантазія про припинення визиску вихідців з Центральної Азії, та «Ванна кімната» Лаури Павели, яка кидає виклик європейським фобіям і стереотипам щодо заробітчан-поляків.

Феміністичну критику репрезентують графічне полотно “Жінки і чоловіки на ринку праці” Анатолія Бєлова, «Робота художниці – хобі» Валентини Петрової та обидві графічні серії Вікторії Ломаско, особливо «Дівчата» Нижнього Новгорода». Іноді, цілком характерно, герої робіт упосліджені одразу в рамках кількох «категорій», які можуть перетинатися  (жінки, мігрантки, рабині), доводячи страждання до щоденного нелюдського максимуму, як-от у шокуючій документальній графічній серії Вікторії Ломаско «Раби з Московського магазину продуктів».

До найцікавіших метафорично варто віднести  твори про дві категорії (ймовірно, нелегальних) найманців, будівельників і  прислугу – іронічний об’єкт «Козли-житло» Тараса Камєнного та фотосерію «Господарі та обслуга» Лілії Лі-мі-ян. Остання цікава ще й тим, що, показуючи московських господарів та їхніх хатніх працівників в розкішних інтер’єрах, авторка мимоволі демонструє соціальну прірву, яка розділяє людей нібито близького віку, походження й стартового капіталу.

Цікаво, що рівно три роки тому, в грудні 2011 в Центрі візуальної культури (тоді ще ЦВК при НаУКМА, що розташовувався на території Академії) вже відбулася виставка з аналогічною тематикою. Експозицію, що називалася «Трудова виставка», можна віднести до найбільш виважених проектів кураторського об’єднання «Худрада».  Метою «Трудової» було «підваження консенсусу, відповідно до якого працю після розпаду СРСР було витіснено з публічного поля». Головний мотив «Трудової» гарно виражає монументальна «Дошка пошани» Миколи Рідного – відмова від фальшивої радянської героїзації праці відкрила дорогу повній нівеляції цієї сфери в перехідний період. «Дошка пошани» також  експонується у рамках «Локауту», і взагалі, логіка кураторів «Трудової виставки» і «Локауту» багато в чому перегукується: якщо в сучасному культурному полі тематика праці, зокрема трудових відносини і їхнього порушення, є непопулярною, то завдання таких проектів полягає у винесенні цих питань у поле публічних обговорень.

Однак якщо «Трудова виставка» функціонувала також як саморефлексивна структура, ставила запитання про місце, з якого говорять художник і куратор – тобто містила компонент інституційної критики (на виставці навіть був цілий розділ «Робота художника») – то в «Локауті» цього немає. Прискіпливі критики могли побачити в цьому недолік, однак мені вірність реалістично-оповідній стратегії здається ознакою ясності задуму, а дотримання рамок жанру – знаком кураторської послідовності. Тим більше, що експозиція виходить за межі механістичної репрезентативності (дати голос цим, цим і цим) і продукує певний доданий сенс – показати схожість українських процесів із процесами, що розгортаються в Росії, і, водночас, країнах Євросоюзу (Польща й Угорщина).

Друга важлива інтенція виставки – за рахунок україно-польської кураторської співпраці, а також залучення робіт художників з Росії та Угорщини наочно продемонструвати, як «на теренах Східної Європи локальні явища в одній з країн перегукуються із проблемами сусідів». Містком, що унаочнює єдність процесів і в буквальному сенсі сполучає умовно «ситий» Євросоюз та «голодний» пострадянський простір виявляється робота «Кордон» (Пйотр Висоцкі, Польща) – документальне відео, де показано процес вилучення на митниці цигарок, які намагалися провезти в Євросоюз українці – причому найбільш моторошною деталлю відео виявляється фаталістична незворушність контрабандистів.

Крім важливої роботи з надання голосу тим, хто цього голосу позбавлений, куратори «Локауту» створюють передумови для виходу за межі панівних у сьогоднішній українській ситуації патернів пояснення наших негараздів. Сукупність представлених робіт підштовхує глядача вийти за межі звичних інтерпретативних схем для подій у країні і світі. Сьогодні в Україні домінують уявлення про владу «великої політики», що великою мірою визначається геополітичною «дружбою» і «ворожнечею», формуванням блоків на кшталт «Схід-Захід» або, в нашій частині світу, Росія – ЄС. Цю оптику проблематизує відео «Путін» Олексія Радинського, яке тільки на перший погляд вибивається з тематики «Локауту». Вуличний актор, що імітує популярні уявлення про щоденну діяльність російського диктатора, «мимохіть вловлює чільну функцію сучасної влади: створювати спектакль для підлеглих».

Повна редукція усіх суспільних процесів до геополітичних опозицій, дій і заяв крупних політичних фігур веде до реактуалізації риторики часів Холодної війни, а отже, й до супутніх цій риториці сліпих плям. Натомість «Локаут», попри простоту, наочно показує спільність процесів там, де ми звикли бачити розділення (між Україною, Росією та ЄС), і соціальні розриви в національному тілі, де ми звикли шукати єдності.

Зараз, коли в Україні триває війна із зовнішнім агресором, подібні інтерпретативні схеми і навіть подібні до «Локауту» виставки комусь можуть видатися дещо несвоєчасними. Але для уважного глядача вони здатні стати першим кроком до виходу з інтерпретативної кон’юнктури, з глухого кута геополітичних протиставлень, в якому сьогодні вимушено перебуває українська художня сцена як дзеркало українського суспільства.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва