Літня академія мистецтв: монолог про художню освіту

Останнім часом українську художню освіту гойдає на штормових хвилях студентського невдоволення, а академічні канони тріщать по швах. Тиск на студентів, занедбаний стан приміщень, цензура, вандалізм. Поки що ці процеси та боротьба студентів за право на висловлювання радикальніші та цікавіші за саме мистецтво, створюване в рамках більшості навчальних програм. Але тут не про це.  Нещодавно я мала нагоду на місяць зазирнути по той бік художньої освіти, і подивитися, як можна вчитися мистецтву по-іншому (і чи можна йому взагалі «вчитися»).

Вперше про Літню Академію мистецтв у Зальцбурзі я дізналася зовсім випадково, безуспішно спробувала вступити й забула про неї на якийсь час, допоки не познайомилася з білоруською ілюстраторкою, яка пройшла там курс. Після її розповідей вирішила надіслати заявку знову. І цього разу вдалося.

Міжнародну Літню Академію мистецтв (International Summer Academy of Fine Arts) у Зальцбурзі заснував художник-експресіоніст Оскар Кокошка в 1953 році як «Школу бачення» («School of Vision») і вона вважається найстарішою з подібних місць у Європі. Кокошка викладав щоліта впродовж 11 років, позиціонуючи академію як інтернаціональний майданчик для обміну досвідом та ідеями між художниками. За час викладання він збільшив кількість студентів з 30 до 250. Нині там навчається до 300 студентів протягом літа.

Академія розміщується у двох локаціях, перша — у старовинній фортеці Хоензальцбург в центрі міста, з аркоподібною стелею, підвалом та вузькими вікнами-бійницями, більша частина курсів відбувалася саме там. Друга локація розміщується в кам’яному кар’єрі за містом, там здебільшого працюють скульптори. З 90-х академія почала запрошувати на посаду викладачів більше художниць-жінок, особливо протагоністок феміністичного мистецтва, вводились курси бодіарту, медіаарту, інсталяційні та перформативні студії. Важливим компонентом програми літніх курсів залишається паралельна програма, яка складається з artist talks, лекцій, дискусій, виставок, тематичних прогулянок містом.

У літній академії проходить одночасно 4-5 курси. Я навчалась у класі графічних тиражних технік, а під час мого перебування паралельно йшли класи фотографії, перформансу (синтезу музики й живопису), колажу й живопису. Також в академії є класи кураторства/письма, скульптури, фото/кіно/медіа та змішаних технік. В академії викладають відомі художники та художниці з Австрії, Британії, Німеччини та інших країн.

Академія у фортеці — це наче дивний острів богемних митців у заплямованих халатах, і все це серед моря китайських туристів, котрі з подивом заглядали у вікна нашої майстерні на першому поверсі, відвідуючи програмну пам’ятку ренесансного  Зальцбурга. Іноді наші заняття проходили просто у дворі фортеці, наприклад, коли ми експонували шовкографію за допомогою сонячних променів, а туристи задокументовували процес. Приміщення історичної пам’ятки не огороджене парканом і склом, а віддані частково на два місяці студентам та художникам, що розливають там фарби, співають караоке та усілякими способами не дають забути середньовічним стінам, що таке богемне життя. Хоча, звісно, через специфіку місця в академії з особливою педантичністю дбають про пожежну безпеку, просто тому що загасити вогонь у фортеці буде коштувати місту надто дорого.

Загалом Зальцбург патетично красиве, але надзвичайно розмірене та конформістське місто, де майже нічого не відбувається, якщо це, звісно, не пов’язано з класичною музикою або Моцартом, який там народився. Місцева молодь реагує на Моцарта приблизно як українські школярі на Тараса Шевченка, а кількість сувенірів і марципанових цукерок перетворила його на докучливий місцевий бренд. Тому для Зальцбурга такі важливі альтернативні події, які супроводжують всі два місяці літньої школи, що вносять приємний дисонанс у місцеву апатичну гармонію. Приміром, одна з виставок, на яку нас запросили, проходила у сільськогосподарському ангарі серед спокійного буржуазного району, а в центрі експозиції стояв гучний бензиновий мотор, що крутив платівку на програвачі, розповсюджуючи дуст недогорілого бензину.

Blick vom Mönchsberg auf die Festung Hohensalzburg und die Salzburger Altstadt

Процес, або One print a day keeps a doctor away

То ж який процес навчання на практиці? Процес став для мене найважливішим поняттям цих трьох тижнів. Мій курс називався «Brand-new edition» («Абсолютно новий випуск»). Метою  курсу було створення простору для обміну думок, впливів, підходів через інтенсивний процес роботи поряд одне з одним. Через численні експерименти, пошуки та божевільні витівки ознайомитися з тим, що таке шовкографія, і застосувати цю техніку до своєї мистецької практики, в кінці курсу створивши індивідуальний проект. Кураторкою мого курсу була канадсько-ірландська художниця Кьяра Філліпс (Ciara Phillips), яка працює переважно у техніці шовкографії, у своїх виставках акцентує увагу на партисипації глядачів, текстових образах, яскравих висловлюваннях, взаємодії з виставковим простором. На її творчість суттєво вплинула монахиня-принтмейкерка Коріта Кент, котра створювала шовкографії з мотивами вуличних написів, уривками духовних текстів та американських брендів, та загалом, використовувала текст як основну складову своїх робіт, та ще й викладала мистецтво в Коледжі Непорочного Серця, куди до неї почали з’їжджатися багато відомих митців. Кьяра – відома та успішна художниця, але при цьому спілкувалася з нами як з рівними колегами, багато жартувала та вигадувала нам несподівані завдання. Вона, крім іншого, ще й номінантка премії Тернера — говорила з нами на складні теми, а за годину кликала подивитись відео на ютубі, у якому нарізали мило тонкими скибками, та зруйнувала всі моїй уявлення про ієрархічність в художній освіті. Здається, фігура викладача мистецтв в у цій системі — це не наставник, а скоріше – провідник та помічник (guide).

Співкураторкою була художниця Інес Хохгернер (Ines Hochgerner), яка також працює з графічними техніками. Вона завжди була готова допомогти нам, консультувала з усіх технічних питань, і дуже гучно сміялась. Перший день почався з того, що всі, в тому числі і кураторки, коротко презентували і розповідали про власну мистецьку практику, та запросили нас зробити те саме. Нас про це попередили за день у короткому імейлі, тому підготувалися всі. Все, що ми говорили, Кьяра занотовувала, і наприкінці дня роздала нам роздруківки з ключовими тезами наших розмов, які були викладені наче потік колективної свідомості.

Хто такі учасники літньої академії? Одразу ж у перший день мене здивувала неочікувано велика кількість людей зрілого і навіть пенсійного віку. В моїй групі з 11 людей 3-є були вже зовсім дорослими художниками з сивим волоссям, з певним усталеним підходом до мистецтва, приїхали спробувати для себе щось нове, або просто розвіятись. Один із моїх одногрупників, Пітер, встиг навіть пожити у 80-х у Віденській комуні, яку художник Отто Мюль заснував як організацію, що сповідувала принципи вільного кохання, спільної власності та колективного виховання дітей без упереджень. Дружина Пітера паралельно навчалась на курсі фотографії. Свен — виглядав років на 40, мав довге волосся, розповідав про свою богемну молодість в Берліні, подорожував на вітрильній яхті, а його шовкографії, котрі він друкував далеко не вперше, нагадували Роберта Раушенберга.

На моєму курсі приблизно половина була вже знайома з шовкографією та друкарськими техніками, Деніела з Австралії працювала якийсь час в Мельбурні в величезній шовкографській мастерні, і навіть мала на передпліччі татуювання з 4-ма видами друкарських технік – плоским, високим, низьким та трафаретним друком. Дві дівчини — з Віденської академії мистецтв. Ліна з Мюнстеру працювала в основному з інсталяцією, використовуючи для своїх об’єктів кристали, мінерали. Було дуже цікаво спостерігати як в кінці мої одногрупники створювали абсолютно непередбачувані речі, як от Пітер, який зазвичай займався класичною фігуративною гравюрою, зробив інсталяцію з металу, на якій розмістив свої напівабстрактні принти викривлені в просторі. А одногрупниця Сюзанна відтворила у шовкографії своє тіло в натуральну величину, ще і використавши для цього сонячне проміння.

Як проходив наш звичайний день у майстерні? Ми збирались о 10-й ранку та починали день з того, що ділилися з групою художниками/проектами/лекціями/уривками текстів, котрі нас надихають, а потім разом обговорювали їх. Наша кураторка Кьяра продовжувала все озвучене та показане занотовувати на величезних листках паперу, а потім робила ксерокопії, роздруковувала та роздавала нам. Наприклад, одного дня моя одногрупниця показала нам відео з інтерв’ю письменниці Лідії Дейвіс, де вона читає своє оповідання про корів. «Одна корова хвилюється за іншу, дві корови в стороні від третьої, але чому вони обрали це місце?» І в цьому короткому уривку так багато сказано про споглядання малих і невловимих речей, що здалося, ніби йдеться вже не про корів.

Ми багато говорили, жартували, і цей ранковий ритуал обміну сенсами надавав наснаги. Перед практичною частиною кураторки провели лікбез із шовкографії, аби ми знали як впоратись з рамкою та фарбами, а також дізнались що таке ракель. Перші декілька днів кураторка поставила нам завдання працювати в групах чи парах. Ми мали створити принти на вільну тему, використовуючи один із найпростіших прийомів. Потім ми обмінялися роботами та отримали інструкцію допрацювати роботи іншої групи.

 У шовкографії технологія значить доволі багато, а ще завжди існує страх зіпсувати роботу через якісь технічні складнощі. Ця абсолютно нетворче завдання викликало обурення в моєї напарниці, проте стало непоганим способом почуватися впевненіше та позбутися страху щось зіпсувати. Цікаво, що після того, як робота пройшла через 3 групи людей, вона ставала вже чимось суттєво іншим, колективним та змінювала свій сенс.

Робота з іншим художником була складним психологічним досвідом, бо потрібно поступитись власним его, довіряти іншій людині, та давати їй довіряти собі, відпустити роботу від себе як об’єкт, дозволити їй бути суб’єктом та сприймати ті зміни, в які  в ній відбуваються. Процес малювання був наче своєрідним візуальним діалогом, дискусією між двома людьми. Кожен новий шар роботи ставав новою реплікою. А помилки, як і у правилах монахині Коріти Кент, не були перемогою чи поразкою, а відкривали нові можливості.

Ми використовували безмежно велику кількість фарб, паперу, емульсій та всього іншого. Також мене потішило те, що нас абсолютно не обмежували в технічних прийомах, експериментах, та роботі зі складним обладнанням для шовкографії, нам лише провели початковий інструктаж із техніки безпеки. Відчувалась довіра і повага. У вищих навчальних закладах в Україні, де я також навчалась графічним технікам, часто навіть було заборонено щось робити без викладача. Попри те, що це був курс із принтмейкінгу, у нас була можливість скористатися швейною машинкою, поліпити з глини, зробити конструкцію з металу. Технічна команда академії допомагала, якщо були потрібні якісь додаткові матеріали.

Загалом весь наш курс був пронизаний взаємодопомогою, емпатією та комунікацією. В Україні я вчилась у двох вишах на мистецьких спеціальностях, і здебільшого там панувала атмосфера ієрархічності та конкуренції.

Крім активностей у майстерні, не менш важливою була паралельна програма. Майже кожного дня ввечері були одна чи навіть декілька подій: зустрічі з художниками, відкриття виставок, вечірки, кінопокази під відкритим небом, або прогулянки містом, на яких, наприклад, можна було ознайомитись з місцевим вуличним мистецтвом. Спойлер: його дуже мало, бо навкруги суцільні історичні пам’ятки і поліція, проте графітчикам відведена ціла бетонна стіна на березі річки. Одного разу відкриття виставки в арт-центрі Зальцбургер Кунстверайн закінчилось діджей-сетом одного з викладачів академії, на який мешканці сусідніх будинків викликали поліцію. Патетичне місто Моцарта, не звикле до вечірок, опиралося, проте всі не розгубились, і музику просто перемістили до підвалу галереї, та все продовжилось. Саме на таких подіях відбувалась важлива комунікація між різними курсами і напрямами.

Різні напрями і майстерні мали абсолютно різні підходи. Майстерня живопису більше нагадувала резиденцію: в учасників була повна свобода дій, відсутність структури, консультації з куратором та непристойно велика кількість робіт в жанрі абстрактного-експресіонізму. А от колеги з класу синтезу музики та живопису з куратором – японським художником Еєм Аракавою — співали караоке, влаштовували перформанс, де він бігав з голими сідницями, в перший день він склав кожному студенту гороскоп. Цей курс мав астрологічну ауру не просто так, в одному зі своїх мистецьких проектів Ей Аракава співставляв історію мистецтв з астрологією та складав астрологічні мапи для «днів народжень» знакових перформансів. Фінальний показ цього курсу проходив у Зальцбургер Кунстверайн — старовинному міському арт-центрі, дехто з учасників курсу танцював в гідрокостюмах поливаючи іншого фарбою, дехто збудував у залі арт-центру «храм хлібу», де всіх бажаючих запрошував скуштувати бутерброд.

В кінці курсу ми мали разом дійти до спільного бачення нашої фінальної виставки. Наприклад, моя одногрупниця Денні, жартома запропонувала зробити зовсім малі шовкографські рамки, і друкувати татуювання-шовкографії на людях. Ми посміялись, але так і зробили, і в кінці це виявилось дієвим способом зацікавити відвідувачів у взаємодії з шовкографією, а не просто дати їм споглядати вже готові роботи. Інша робота Дені була навпаки проникливим висловлюванням австралійки про сутність Європи, якою вона її сприйняла, та ті зміни, яких зараз набуває «європейськість». За назву виставки взяли фразу «Bring out your dead», котрою в Австралії послуговувались коли треба було винести з дому сміття. Шовкографія – це територіях, де перетинаються красні мистецтва з масовими. Для мене ця експозиція, яка утворилась в кінці саме це і передавала. В нашій майстерні були як дуже складні твори з тонким підтекстом, так і принти на одязі, можливість для відвідувачів отримати тимчасову шовкографію-тату у себе на тілі, та надрукувати афішу нашої виставки власноруч. Тиражування, демократизація мистецтва, частково про це і була фінальний показ робіт виставка.

 

Повсякденність, або життя під тінню гори Унтерсберг

За цей проміжок часу, поки тривав курс, я трохи спробувала на смак студентську рутину у Зальцбурзі, проживаючи у гуртожитку з власною територією і басейном, де моєю сусідкою була студентка-біологиня. Загалом в Зальцбурзі багато студентів, а ще там є консерваторія Моцартеум. Гуртожиток був у спальному районі міста, де вночі настільки тихо, що чутно було плескіт води в басейні від вечірнього запливу одного з співкураторів академії, а з іншого боку долинали звуки репетицій учнів консерваторії. Вже на місці я зрозуміла, що житло можна було знайти за такою ж ціною і самостійно, ближче до центру, і суттєво зекономити на транспорті, бо він недешевий. Оренда велосипеда на день коштувала так само, як тиждень проїзного на транспорт, хоча інфраструктура міста ідеально пристосована для велосипедистів. Порівняно, наприклад, з Віднем, у Зальцбурзі величезна кількість гарно одягнених людей пенсійного віку, що пересуваються містом на велосипедах, і це дійсно вражає.

Зранку відправляючись на заняття в фортецю, я тішилась, як здалеку над моїм спальним районом височіла гора Унтерсберг. Близькість Альп відчувається, хоч це лише і передгір’я.

Зальцбург майже не має нічного життя, і більшість закладів та особливо магазинів закривається о 7-8 вечора, тому така проста задача як покупка продуктів після того, як я засиджувалась в майстерні, перетворювалась на справжній марафон перед закриттям магазину. Приємною обставиною було те, що прямо в фортеці поряд з академією можна було замовити величезну порцію вегетаріанського обіду.

Іноді після занять усім курсом разом з кураторками вирушали на вечерю, де продовжували говорити про наші заняття. Потім зібрались на набережній подивитись на незвичне астрономічне явище «кривавого місяця». Кураторки були з нами максимально невимушеними, і це дуже приємно здивувало.

 

Як потрапити в літню академію

З усіх аплікаційних процедур, які мені доводилось бачити, процедура вступу до академії – ледь не найпростіша. Від аплікантів вимагається портфоліо, мотиваційний лист, CV та заповнена форма з сайту. Подаватися варто: митцям, дизайнерам, фотографам, ілюстраторам, кураторам, мистецтвознавцям та всім, хто якось дотичний до мистецтва. Навчання платне, проте є можливості декількох грантів, зокрема для претендентів зі Східної Європи. Цей грант покриває повністю вартість курсу, і частково – витрати на житло і дорогу. Дедлайн подачі на гранти кожного року припадає на початок квітня. На художні матеріали є додатковий внесок, який стягується з усіх на початку курсу, і залежить від напряму мистецтва.

Найважливіше в заявці — мотиваційний лист, де треба зазначити, чому аплікант подається на обраний курс та чого він очікує. Я би порадила підійти до нього як до есе, пов’язаного з темою курсу. Важливо уникати загальновідомих кліше, намагатись писати щиро та показати свою здатність до самостійного та проникливого мислення. Також можна розказати про свої проекти/заняття/досвід, та як він може бути пов’язаний з обраним курсом. У своєму мотиваційному листі, наприклад, я спробувала порівняти тиражну графіку з повторюваними образами спальних районів, а колаж (це була тема іншого курсу, який я також зазначила в пріоритетних) — з образами пострадянських фасадів із нашаруваннями реклами. Портфоліо має бути чітким і лаконічним, легким до сприйняття. Перевагами можуть бути серії робіт, наявність фотографій реалізованих у виставковому просторі проектів, хоча це і не є обов’язковим. Не варто його перевантажувати. Але варто додати невеликий опис кожного проекту, рік створення, матеріали та інше. Для курсів по письму та кураторству — портфоліо за бажанням.

Найбільші труднощі, з якими я зіткнулася під час навчання, — мовний бар’єр. Робоча мова академії — англійська, з німецькою я стикнулась лише під час одного artist talk, котрий проводився лише німецькою. Мій рівень англійської в Україні вважався непоганим, але в мовному середовищі все виявилось набагато складнішим. Це виявлялось більше під час спілкування на вечірках та виставках, на заняттях проблем не виникало, оскільки всі ставилися одне до одного максимально лояльно, допомагали, пояснювали, якщо щось було незрозумілим.

Як написано на сайті академії, її політика — максимально відкрита для всіх, дві третини учасників — студенти мистецьких напрямів та практикуючі художники, а процент неуспішних аплікацій надзвичайно малий. Серед студентів були усі вікові категорії, від 18 до 60 років, і мені було надзвичайно цікаво спостерігати як люди, котрі вже мають свій усталений підхід до мистецтва, експериментують, відкривають щось нове для себе та щиро гніваються, коли раптом не виходить сумістити усі шари шовкодруку.

Забруднюй руки очищуй розум. Досвід

Що ж сталося за цей курс? У мене з’явились нові плями від фарби на джинсах, рулон робіт, які я повезла додому і безліч записів. За три тижні, зауважила я, жодного разу ніхто не казав, що ми маємо робити. Все це були пропозиції. Можна було зробити безліч принтів, а можна було увесь час ретельно обмірковувати один фінальний проект. Звісно, сама структура літньої освіти не передбачає систематичності, проте як розповідали мої однокурсниці з Віденської академії, що свободи там також не менше. Для мене це було величезним полегшенням, порівняно з нашою художньою освітою, де від студентів постійно вимагалось щось, часто жодним чином не пов’язане з мистецьким процесом.

Художня освіта в Україні не говорить зі студентом, вона хоче його виховати, «виправити» його творчість. За ці три тижні на заняттях ми дуже багато обговорювали те, що ми робимо. Іноді процес зупинявся і ми мали за 5 хвилин зробити міні-презентацію свого процесу та коротко висловитися перед групою, а потім 5 хвилин відводилось на фідбек. Також ми мали індивідуальні обмежені в часі консультації з кураторками, вони з зацікавленням та мінімумом критики розпитували про наші думки стосовно власної практики, допомагали відрефлексувати та розвинути ідею, наштовхували на пошуки, радили що подивитись і почитати.

Процес критичного розбору робіт є важливою складовою навчального процесу, якому в нас не надається суттєвого значення, і котрий зводиться до чистих формальностей. Звісно, в Україні є викладачі, які намагаються вводити такий підхід, проте це все ще винятки з системи, а не її частина. Художник має вміти не тільки створити роботу, але й аналізувати та теоретизувати. Проте іноді мені здавалося, що критика в літній академії відсутня загалом, і навіть відверто поверхневі і неякісні роботи виставлялись на експозицію. Хоча хто сказав, що посереднє мистецтво не має право на існування? Як пише Джеймс Елкінс у книзі «Чому не можна навчити мистецтву», над словами «кітч, невдача, нудьга, посередність» варто серйозно замислитись. В історію мистецтв входять зазвичай революційні, кричущі, новаторські роботи. Проте автор наголошує на тому, що середнє мистецтво може бути не менш цінним, може передавати зовсім інші сенси, якщо не революційність, то нудьгу, і між цими двома категоріями є величезна градація, тому не варто все поділяти на чорно-біле. Велике і посереднє.

На одному з обговорень кураторка нашого курсу попросила підняти руку тих, хто називає себе художниками. На здивування, це зробила менша частина нас, а зовсім не дві третини, як пишуть на сайті академії. Чому не всі підняли руку? Тут також є деякий зв’язок з тим, що самоідентифікація «artist» несе в собі певну відповідальність та все ще припускає причетність до «високого» мистецтва. Напевне, якби спитати таке питання в літній школі по біології чи фізиці, то ситуація була би іншою.

Колективна взаємодія та колаборація — також те, чого бракує пострадянській системі художньої освіти. В наших творчих закладах часто відчувається надмірний дух конкуренції. Мені до вподоби слово-неологізм «coopetition» — синтез кооперації та конкуренції — і саме воно досить влучно описує те, до чого, як мені здається, варто прагнути в художній освіті.

Врешті-решт, експерименти, обмін досвідом, відверті розмови та самоіронічні жарти на принтмейкерську тематику «винесли з голови сміття» за ці три тижні, і допомогли освіжити сприйняття дійсності. Художня освіта в Україні схожа в чомусь на заповідник, де бережливо намагаються зберегти традицію, та не пустити «хижаків», що зруйнують академічну «екосистему». Схожі формати короткострокових курсів з повним зануренням з’являються і в нас, тому нам є чому повчитися. Звичне мистецьке середовище (і не тільки) створює враження перебування в затишній бульбашці, варіння у власному контексті, який варто час від часу розхитувати. Ніхто не знає, як «правильно» вчити мистецтву, тому чому б не робити це хоча б із задоволенням, емпатією один до одного та експериментами, а не зі стражданнями над товстим примірником Баммеса.

 

Проект резиденцій культурної журналістики «Culture Mirrors» реалізується за підтримки програми Culture Bridges, що фінансується Європейським Союзом та здійснюється Британською Радою в Україні у партнерстві з EUNIC — Мережею національних інститутів культури Європейського Союзу.

Коментарі


спецтеми: