Стамбульський телефон Хемінгуея, або Як війна змінює літературу

Фото: Олег Шинкаренко

Однією з важливих подій цьогорічного “Книжкового Арсеналу” стала публічна дискусія за участі Ігоря Померанцева та Юрія Андруховича “Українська література. Після війни” у рамках проекту «Війна та культура: діалог ворогів?”

Ігор Померанцев почав дискусію з дуже цікавої ідеї про те, що війна провокує виникнення нової мови в літературі. Але для розмови про літературу після війни, на думку журналіста, у слов’янських мовах бракує деяких граматичних часів. Для цього потрібні або німецький час Plusquamperfekt або англійський Future Perfect. Відсутність цих часів робить усю дискусію пласкішою.

Як приклад мови, сформованої війною, Ігор Померанцев наводить вірші німецьких експресіоністів і твори Ернеста Хемінгуея. Яскравим прикладом цього стала історія про телефонний апарат у готельному номері письменника.

«Двадцять років тому я зупинився в Стамбулі в готелі “Londres”. Під час Першої світової війни там жив Ернест Хемінгуей. Тоді він був кореспондентом канадської газети. Мені показали номер, де він мешкав, і там стояв старий телефон. Хемінгуей відомий своїми рубленими фразами.

Коли я побачив цей телефон — одразу зрозумів, звідки народилися ці рублені фрази. Він диктував репортажі. Він не міг дозволити собі складнопідрядних речень».

“Перша світова війна радикально змінила англійську літературну мову і, зокрема, поезію. На відміну від російської та української мов, так звана “матерщина” в англійській мові легалізована. Нею активно користуються, вона не вважається табуйованою. Перша світова війна дала зелене світло вульгарній матерщині, таким чином розмінувавши її. Ми досі не в змозі перекласти деякі пісні або жарти з англійської, бо українська мова “цнотлива”.

Від себе зазначу, що це пояснення не виглядає достатньо переконливим. Наприклад, Пітер Сільвертон, автор книжки “Filthy English: The How, Why, When and What of Everyday Swearing”, яку можна вважати справжнім експертним джерелом на цю тему, стверджує, що перші матюки в медіа з’явилися на британському телебаченні наприкінці 1970-х років. А до цього будь-яке їхнє публічне використання було просто заборонене. Саме в цьому полягала скандальність панк-року, коли музиканти почали матюкатися на телебаченні. “Коли в 1976 році Sex Pistols почали лаятися в прямому ефірі вечірнього телешоу, вся Британія була вкрай обурена, – пише Сільвертон, – Перші шпальти волали. Християни марширували. З вікон  викидали телевізори. Через тридцять років усі ці слова перетворилися на медіа-мейнстрім, який безкарно поширюється на ТБ та у газетах”.

Юрій Андрухович висловив сподівання, що вже сам факт такої дискусії здатен “ритуально” наблизити кінець війни. Він зауважив, що Перша світова війна присутня в українській літературі надзвичайно мало. “Є геніальний короткий роман “Поза межами болю” Осипа Турянського, який досягнув рівня знакових літературних творів, пов’язаних із нею, а поза тим — нічого. Хіба що оповідання Стефаника та Черемшини. Новелістика обмежується темою рекрутів, а далі там вже опису, як вони сидять в окопах — небагато”.

IMG_4584

Андрухович вважає, що така обмежена увага до Першої світової пояснюється тим, що у свідомості українських письменників вона не відбулася як “наша війна”. А “нашою” вона почала бути, коли виникла українська державність: УНР та ЗУНР. Це, зі свого боку, спричинило визвольну або ж громадянську війну, і вона вже стала великою темою нової української літератури (Микола Хвильовий, Юрій Яновський). На думку Юрія Андруховича, Україна сьогодні перебуває в ситуації 1915 року, і ми наразі намагаємося вгадати, яким буде роман майбутнього Хвильового або Яновського років через 5-6. А отже, про війну в українській літературі сьогодні говорити ще надто рано.

Ігор Померанцев нагадав, що Перша світова війна стала колосальною травмою для Британії, бо через неї там загинуло понад сім мільйонів людей. На думку Померанцева, ця трагедія вплинула на стилістику англійської літератури, а особливо на поезію. Якщо у 1914 році було написано багато романтичних та патріотичних віршів, через деякий час ті самі поети почали писати вірші про понівечені кінцівки, полювання на гнид та вошей. Аналогічно виникла і чесна російська поезія, але вже під впливом Другої світової війни. Тут Ігор Померанцев навів як приклад вірш Йосипа Дегена:

Мой товарищ в предсмертной агонии

Замерзаю. Ему потеплей.

Дай-ка лучще согрею ладони я

Над дымящейся кровью твоей.

Что с тобой, что с тобою, мой маленький?

Ты не ранен – ты просто убит.

Дай-ка лучще сниму с тебя валенки.

Мне ещё воевать предстоит.

“Так виглядав the working progress і в англійській поезії: чим більше було жертв, тим песимістичніше та самовбивчо виглядали вірші”, – зауважив Ігор Померанцев. Для прикладу він навів вірш Уілфреда Оуена, який загинув у 1918 році.

Когда снаряды падали и снова

По крыше били, сотрясая ров,—

Мы услыхали крик его: “Сейчас

Я вижу свет!” Но свет давно погас.

“Це нагадало мені також вірш київського поета Семена Гудзенка “Перед атакой” (1942) про те, як після бою солдати сидять та виколупують кров з-під нігтів:

Бой был коротким.

А потом

глушили водку ледяную,

и выковыривал ножом

из-под ногтей я кровь

чужую”.

Таким чином Ігор Померанцев перейшов до впливу війни не на мову чи синтаксис, а на теми та словник. Вірші під впливом війни стали більш натуралістичними. Поети почали вдаватися до зображення жахливих подробиць не заради художнього ефекту або епатажу, як це було в добу раннього модернізму, а для повнішого відображення реальності. Цікаво, що у випадку Уілфріда Оуена реальні події наприкінці вірша набувають символічного іншого значення: ми розуміємо, що світло згасло не лише у суто фізичному сенсі, а й в метафоричному — як світло розуму, життя, гуманізму. Поранений вартовий, який продовжував бачити світло також і в метафоричному сенсі. Це світло потойбіччя, провалля, на краю якого опинився загін солдат. А отже, війна, впливаючи на словник і тематику, породжує нову поетику.

“Перша світова війна спричинила також появу терміну “втрачене покоління”, який вперше Гертруда Стайн використала у розмові з Ернестом Хемінгуеєм, а він потім писав про нього у своєму романі “Свято, яке завжди з тобою”, – розвивав тему Ігор Померанцев.

«Головна особливість втраченого покоління — інфляція цінності життя. На війні воно нічого не варте, бо люди гинуть сотнями за день. Це впливає на логіку письменника, перетворює його на циніка і мізантропа, як це сталося з Луї-Фердинандом Селіном. Найкращий роман про Першу світову війну написав Роберт Грейвз — це “Good-Bye to All That” («З усім цим покінчено»). На щастя, йому вдалося вирватися з цієї естетики завдяки тому, що Грейвз переключився на античні сюжети”.

Далі Ігор Померанцев висунув припущення про те, чому радянські письменники так багато уваги приділяли темі Другої світової війни. На його думку, ця війна для них була «чесною подією», де був чіткий ворог, тому про це можна було писати щиро, інколи не надто зважаючи на партійну лінію.

IMG_4578

Юрій Андрухович звернув увагу на те, що дискусія точиться здебільшого навколо Першої світової, бо військовий конфлікт на Донбасі дуже нагадує її технологічно: зброя там переважно стрілецька або артилерійська, авіація не використовується, масштабного застосування танків теж немає. «Там більше простору для архаїки, рукопашних зіткнень, окопних, бліндажних історій», – каже Юрій Андрухович. У зв’язку з тим виникає питання “мови ворожнечі” в літературі: коли бачиш ворога на лінії фронту власними очима, коли твої товариші гинуть від його куль, то уникнути її неможливо.

“Письменник пише тією мовою, яку він чує навколо себе, – каже Ігор Померанцев, – тому мова ворожнечі може бути присутня, і вона може бути так само виразна, як і мова любові. Наприклад, епос “Архіпелаг ГУЛАГ написаний мовою ворожнечі і це вмотивована ворожнеча”.

Від себе додам, що деякі письменники дозволяють собі користуватися мовою ворожнечі (відоме “Убей немца!” Іллі Еренбурга), а деякі залишаються у межах толерантності до ворога (наприклад, чеченський письменник Анвер Бікчентаєв у своїй повісті про Другу світову “Прощавайте сріблясті дощі” зображує таку деталь як маленький шматок білої зубної пасти на чорному чоботі німецького офіцера, це одразу гуманізує його, ми бачимо ворога-людину, а не ворога-комаху, ворога-стихію.

Головною особливістю війни на Донбасі Ігор Померанцев вважає її архаїчність: вона відбувається у ХХІ сторіччі і є наслідком розпаду Російської імперії, яка сформувалася ще сто років тому. “Крім того, це ще й українсько-радянська війна, це те, що не довоювала УПА в Західній Україні, – зауважив Ігор Померанцев. –  І це унікальна ситуація, коли письменники-модерністи спостерігають за настільки архаїчними подіями. Як вони мають реагувати на них?”

“Деякі історики вважають, що імперії можуть прорватися із давніх часів у сучасність, пожертвувавши власним простором, – каже Померанцев. – Біда Росії у тому, що вона не наважується пожертвувати територією для того, аби наздогнати історичний час. Звісно, Україна не імперія, але я не виключаю, що деякі територіальні втрати могли би їй допомогти завершити процес ферментації нації, хоча я не бажаю цього Україні”.

“Оскільки ця війна і стандартна і унікальна, я чекаю від письменників якихось стилістичних проривів. Гібридна війна має породити гібридну мову”.

Юрій Андрухович зауважив, що певне оновлення мови вже відбулося на побутовому рівні. “Коли ми їхали машиною з друзями із Червонограда до Львова, то вздовж дороги стояли школярі, які вітали колону українських військових, – розповів Андрухович. – Діти із вчителями тримали плакат “ПТН ПНХ”. Звісно, вони розуміли, що означає це скорочення, а значить у їхньому спільному словнику обсценна лексика, яка стосується Путіна, вже не була табуйованою. На жаль, жоден український поет не може приписати авторство цього короткого твору собі”. На думку Юрія Андруховича, вживання таких мемів карнавалізує сучасну мову ненависті, позбавляє її серцевини — висміювання вбиває, але у переносному сенсі.

В цій дискусії безумовно продуктивним було твердження Ігоря Померанцева, що «письменник не зобов’язаний брати участь у бойових діях». “Наприклад, Гомер, не брав участі у Троянській війні, але в нього дещо непогано вийшло, – сказав Померанцев. – Роман “Війна та мир” Льва Толстого також був написаний через 40 років після закінчення війни 1812 року. Хоча власний бойовий досвід у Льва Толстого, звісно, був — це досвід Кримської війни. Але, працюючи над текстом про війну, будь-який письменник підключає передусім не пам’ять, а уяву, і формує власну оптику та граматику. Для письменника війна — це передусім жанрова, стилістична, синтаксична та  психологічна проблеми”.

Навряд чи розмова поміж Юрієм Андруховичем та Ігорем Померанцевим може претендувати на статус якогось цілісно окресленого тексту. Але сам рівень письменників дозволив їм зачіпати такі питання, які могли спровокувати аудиторію на подальший пошук літературних джерел та більш глибокі міркування. У цьому сенсі задачу цієї дискусії можна вважати цілком виконаною.

Коментарі


спецтеми: