Культура contra

globalpost.com

В цій країні більшість людей засадничо налаштована проти. Часто навіть не відаючи ще, про що йдеться, вони вже знають, що будуть проти. Проти влади, проти повсякдення, але й проти змін, проти радості сусідів, проти всього поганого і навіть проти всього хорошого, а часто й проти того, аби інші були проти.

Це необов’язковий стан речей. Бувають і позитивні моменти, що об’єднують соціум, але на глобальному рівні їх значно легше зібрати під гаслами «проти», ніж «за». Бо в другому випадку вони одразу починають дискутувати, розбиватися на дрібніші групи, котрі ніби й «за», але то таке «за», що ліпше би воно було «проти».

Можливо, це пов’язано з тим, що донедавна здавалося, ніби людей неможливо довкола чогось чи когось об’єднати. Але найімовірніше тому, що постійно доводилося комусь ПРОТИстояти та ПРОТИдіяти (а часом навіть і протилежати, протиспівати чи протимовчати).

Вказувати на власну відмінність та іншість. Заперечувати вдаваність. Тобто не створювати  позитивну програму, а розвінчувати чужі міфи та міфологеми, легенди, вигадки та інші фейки. Проводити більшість часу в суперечках, втягуватись у боротьбу аргументів, контраргументів й істерик.

На творення ж своїх міфів та кодів ніколи не вистачало часу, хоча це теж певний міф. І щодо себе, і щодо чужих. Тих, хто завше волів прив’язати цю країну до себе, а заразом і її народ, і її культуру.

Тому й культура її так само проти. Іноді навіть видається, що проти себе самої. Часом так навіть насправді є. Значно частіше вона мусить суперечити іншим, нагадувати про своє існування чи просто бути, нічого не діючи. Вже саме це існування іноді є актом заперечення. Точніше, запереченням заперечення її існування.

Тому культура цієї країни – це контркультура. Вона вкрай часто противиться цінностям народу, існує їм всупереч, як і люди, що нею займаються. Ці кляті «трутні» та «недобита контра». «Краще б ділом якимсь займалися. На завод пішли працювати».

Вони здебільшого заважають усім: і народові, для котрого діють, бо йому видніше, що і як має бути; і своїм близьким, бо більше вкладають, ніж натомість отримують; і владі, котра в носі мала всі ці ваші культури, окрім зернових.

Власне, вона й починалася з зернових. З усіх глечиків, у котрих могла би вміститися й залишитися жити. І декому так було би дуже зручно, особливо тим, хто міг у  глечиках купувати всю культуру. Потім класти її перед собою на стіл і милуватися нею, час до часу протираючи.

Але ця культура вилізла з глечиків, пішла з полів, подалась у міста. І зерна її там вродили по-іншому, якось зовсім непередбачувано. Їй знову довелося захищатися. Вона взагалі рідко атакує і здебільшого обороняється, тому лиш інколи завдає суперникам контрударів. Переважно в ті миті, коли суперник радісно здіймає руки, думаючи, що «нарешті спочила небога». Тому її стратегія – гра на контратаках, себто щось на кшталт тактики «Динамо» часів Лобановського.

Але такі дії вдаються їй далеко не завжди, бо культура нашої країни – не єдиний рух, не цілісна система, а великий хаос. Спорадичні ініціативи та стратегічні проекти, маргінальні задумки та новаторські секти, психи-самітники, хіпстери, алконавти, екологи, проектменеджери, куратори, бітники та орнітологи, нові ліві, бюджетники, сквотери та митці, поети, музиканти, дисиденти, старі бабці, редактори, графомани, тусовщики, режисери, театрали, музейники, богема, робітники сцени.

Протисистемність української культури вилилася в те, що вона несистемна. Вона спорадична і трохи дика, її неможливо повноцінно систематизувати, бо вона постійно змінюється, хоча можна виділити певні групи.

Більшість українських митців – радше не професійні об’єднання, а субкультури, що відділились від самої контркультури і вважають себе чи не єдино правильною правовірною гілкою, що не застрягла у єресі: всі ці дизайнери та співці, аніматори та видавці, завклубами та циркачі, куратори та вільні митці, художники та культурологи, бібліотекарі та археологи, івентменеджери та літератори, культуртрегери та фасилітатори, музиканти та акціоністи, перфомансисти та букіністи.

Всі вони колись вирішили протиставити себе колишній культурі, але виходили вони з неї своїми групками, цехами та майстернями, і так потім варилися у власному соку, що перетворилися на субкультури. Від контркультури ж вони перейняли всі ці фен-шуї і хіромантії, містику та астрологію, аби оповити себе таємницями, додати собі загадковості, бо ж всі одні одних знають, як облуплених. Бо хто пише – той і читає, хто малює – той і тямить в написаному. Тому культура цієї країни тільки вчиться знаходити спільну мову всередині себе. Вчиться чути і узагальнювати почуте, систематизувати й думати наперед.

Вся складність системи чи її вдавана продуманість сковує їй рухи, але й не дає померти. Не тримає купи, але й не дає розвалитися. Тому її неможливо знищити, неможливо повернути назад до глечика. Тому мусить продовжувати протистояти (в пам’яті тримаємо і протидію, і протиспів, і протест), аби про неї хоча б щось чули. Адже вона нікому непотрібна, коли їй нічого не загрожує.

Її пора – найскладніші часи в історії країни: якісь революції, війни та зміни. Тоді вона, не боячись нічого, летить на барикади. Ще не відає, що там буде робити, але вже готова боронитися й боронити, бо ж звикла займати кругову оборону.

Після розвалу однієї шостої суші на дрібніші частини, українській культурі довелося обирати – здаватися чи воювати. Звісно, вона обрала друге. І тоді мусила обирати ще раз: зодягати шаровари чи піти в контркультуру. Вона одягла шаровари й пішла в контркультуру.

Але це прирікає її на вічний неформат, навіть у рамках своєї країни, тому культура України – підпільне радіо, яке ловить чужі хвилі і відтворює на них щось своє, часом запускаючи поверх одного інше, часом плутаючи назви та хвилі, часом плутається і нічого не плутає. Гугенберг казав, що контркультура була продуктом достатку. До культури нашої країни це теж має стосунок, бо її може собі дозволити споживати здебільшого той, у кого високий рівень достатку. Або пірати, що сканують книжки і зливають в мережу альбоми. Така собі піратська станція, що воює з піратством, а тому вкотре протистоїть і собі.

Вона ж настільки сувора, що воює не лише з агресивним кітчевим сусідом, а займає кругову оборону, аби боронитись від всіх, бо мусить бути проти. Іноді їй не бракувало би зовсім захиститись від себе самої. Від себе такої контркультурної, від себе такої в шароварах, від себе такої піратської. Бо ж часто сприймає як щось вороже те, що у всьому світі давно в мейнстрімі. Тому в цій країні і маскульт часто опиняється на якихось маргінесах.

І якщо мета кожної контркультури – повернення людини до нормального стану, то в нашому  випадку це перехід від контркультури до стану культури. Вона сподівається колись вирватися зі своїх маргінесів і стати домінантною. Побити всіх «клятих воріженьків», виставити за двері всі ті цінності, котрі так охоче приймає її народ і зайняти своє місце під сонцем. Аби тоді вже з’явилася якась інша контркультура, котра би спокусилася називати домінантну культуру надто трендовою, надмір масовою, стереотипною та вгодованою. Аби могли сперечатися, хто з них більш культурний і хто з них більше «контр». Тому змінюються покоління і змінюються цінності, але не змінюється префікс «контр» біля культури нашої країни.

Текст написано в рамках семінару культурної критики та репортажу “Культура 3.0

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва