Критичний поворот

Фрагмент постеру до фільма "Сліди вовчих зубів", автор - Віктор Садовський Wiktor Sadowski ©

Я завжди була прихильницею критики (найперше – кінокритики) як професії. Мене заворожувало, як люди, озброєні знанням, компетенціями і публіцистичним талантом, формували естетичний порядок денний. Відсіювали «погане» мистецтво від «хорошого», претендували на те, щоби формувати смаки, і найголовніше — підсвічували те, чого не видно через маркетингову структуру ринку, де неозброєним оком можна побачити лише найяскравіше, найголосніше, створене тими, в кого є багато грошей на промокампанії. Критик нібито має оптичний пристрій, який допомагає йому гостріше бачити.

Минали роки, і ставала більш виразною різниця між критикою західного штибу, поставлену на рейки медіаринку (де критика є соціально прийнятною професійною ідентичністю), і критикою в стані заперечення, яка з’явилась у російських журналах нульових і на якій тут, в Україні, виросло півтора десятка культурних журналістів і критиків (поколінням це язик не повернеться назвати, але це люди 30+, включно з авторкою цього тексту). Другий тип критики довгий час живився й подекуди продовжує живитися невротичною саморефлексією: критикувати твори мистецтва ніби якось соромно, бо хто ти такий, але водночас дуже почесно. Тому твою приналежність до професійного кола визначає не твоя особиста ідентичність (бо ти вічно сумніваєшся і по-інтелігентному соромишся своєї професії), а той факт, що власнику медіа «по приколу» платити критику в штаті зарплату, достатню для того, щоб той їздив двічі на рік на великі кінофестивалі і ретранслював побачену там ієрархію (навіть категорично з нею не погоджуючись). В цій розтяжці між кокетливим самобичуванням та інтеріоризацією функції «творця ієрархій» і існує проект (навколо) російської критики нульових.

Проект цей розбивається вщент просто зараз. За останній місяць (а комусь, може, й раніше) стало зрозуміло, що критика, яка послуговується лише функцією вказування, що таке «добре», а що «погано» у світі мистецтва, і претендує на формування смаків та ієрархій, — це нецікава критика. Рецензії побудовані за однаковою структурою і перетирають однакові думки й відсилки. Відрізнити їх можна лише за тональністю і словником — у когось іронічно-глузливий, у когось – пихато-захоплений, у когось – принизливо-розгромний. Утім, цим рецензіям бракує апелювання до реалій, політичної оптики, яка б дозволила вписати об’єкт рецензії не просто в «мистецьку ієрархію», а в контекст культури в найширшому розумінні цього слова.

Занурившись у цей контекст, ми неминуче писатимемо не лише про зміст мистецького твору, але й про його виворіт – те, як він створювався, коли, в яких умовах і які люди були до цього причетні. В такій критиці неодмінно знайдеться місце для рефлексії над етичністю методів художника – над тим, чи дійсно мистецтво, яке відтворює практики тоталітаризму, може вповні претендувати на те, щоб нести антитоталітарні месиджі. Чи мистецтво, яке живиться феодальними практиками, може заявляти про себе як таке, що ці практики критикує?

Ці нехитрі думки давно вже артикульовані і не є аж надто оригінальними. Втім, стало очевидно, що для багатьох носіїв критичної оптики такий погляд не є прийнятним – вони все ще мислять максимами типу «художнику можна все» і «заради мистецтва можна піти на жертви». Гуманітарна людожерність цих ідей маскується апеляцією до аргументів «а чого вони раніше мовчали» і «вони просто хочуть попіаритись/заробити» у відповідь на критику проектів із сумнівною етикою.

У своїй колонці про необхідність ангажованої критики російська кінокритикиня Марія Кувшинова пропонує відмовитися від претензії критика на «об’єктивність» і повною мірою засвоїти й артикулювати оптики, через які критики дивляться на світ і на мистецтво зокрема (оптика білого цисгендерного чоловіка, оптика білої квір-феміністки, оптика небілої людини і так далі). Дискусія навколо Іллі Хржановського, його проекту «Дау» і роботи в Бабиному Ярі унаочнила те, про що вже давно кажуть ліві активісти й критики: універсальний погляд, який нібито транслює мистецька критика – це ілюзія. Це погляд білих чоловіків (переважно, але також і жінок) на мистецтво, яке є для них близьким – тобто, мистецтво про і для білих чоловіків (рідше – жінок). Тому критичний мейнстрім в Україні та Росії так болісно сприймає розширення оптики, до якого намагається вдатись вже навіть Голлівуд (чиї продюсери, вочевидь, зрозуміли, що якщо так не зробити, втратиться величезна аудиторія): звідси єхидні жарти про феміністичний заколот і політкоректність. І саме тому реакція на вихід фільмів із проекту «Дау» і робота їхнього автора в Меморіальному центрі у Бабиному Ярі набагато кволіша, ніж могла би бути, навіть із поправкою на реалії української критики. Критичному мейнстріму, можливо, просто бракує інструментарію для аналізу того, що відбувається (я і про себе зараз говорю теж, адже не написала рецензії на жоден «Дау»-фільм).

Прикрившись зручною ковдрою іншої своєї професійної іпостасі, продовжу про культурну критику загалом. Як редакторка відділу «Культура» суспільно-політичного онлайн-видання я замислилась над тим, яких критичних текстів потребує українська аудиторія 2020 року – року, в який нізащо не хотів би потрапити жоден мандрівник у часі.

Здається, настав час переглянути наші стратегії – відмовитись від класичних рецензій і оглядів мистецьких творів – фільмів, вистав, книжок, виставок тощо – і використовувати їх як інформаційні приводи для розмови про політики. Тоді ми врешті зможемо нормально подискутувати про консервативність більшої частини українських митців, про антисемітизм, про ксенофобію, про сексизм, про зацикленість на одній, давно застарілій оптиці, і відсутність самокритики, про незрілість і несміливість, про ексклюзивність, про конфлікти інтересів, про завуальовану імперськість, про нищівну зверхність і класизм, і так далі. Багато хто засуджує поп-зірок за їхнє прагнення залишатись «поза політикою» і не звертає уваги, що улюбленці українського культурного мейнстріму також вмикають цю оптику, коли йдеться про складні етичні налаштування, на яких важче буде зібрати лайки у фейсбуці.

Якийсь час мені здавалося, що моя робота – виконувати обов’язкову програму, яку культурна журналістика і критика ніби недовиконала, – публікувати рецензії й огляди на те, що потрапляє читачеві в око – з поправкою на вибір критиків, авжеж. Ми грали в цю західну модель реагування на значущі культурні події п’ять років (стільки існує відділ «Культура» в LB.ua, і «грали», тому що ресурсів на повноцінний відділ реагування на культурні виклики сьогодення в нас немає). Нинішня дискусія довкола Бабиного Яру і присутності там Іллі Хржановського загострила моє бажання як редакторки більше розповідати про те, що все це означає в глобальному або українському контексті, ніж розшифровувати, що хотіли сказати автори. Є багато тем, про які важливо говорити щодня, і це не лише тема емансипації Україні від колишніх метрополій (хоча і вона важлива теж). Чому б не робити це засобами мистецької/культурної критики?

Я не хочу наділяти критика місією сіяти добре й вічне, формувати смаки й диктувати аудиторії, що і як їй дивитись/читати/слухати. Місія псує критику. Натомість хочеться говорити про відповідальність – про те, на що ми закриваємо очі, коли (якщо) пишемо про те, що Гарві Вайнштейн – видатний кінопродюсер, або Ілля Хржановський придатний до створення проєкту з коммеморації Голокосту в Україні. Хочеться говорити про налаштування – чи всі ми on the same page, коли обговорюємо культурні політики в Україні? Чи все ж таки хтось пропустив кілька розділів і мислить стандартами привілейованих панів ХІХ сторіччя?

Тоді ми маємо шанс зробити критичну оптику частиною оптики особистої, громадянської, небайдужої, гострої і спраглої до розширення горизонтів. Тоді критиком стане бути не соромно.

Коментарі


спецтеми: