Коридори людяності

canadianprogressiveworld.com

«Чому ви не виїхали?» За останній рік саме це питання чи не найчастіше чули люди, які залишилися у прифронтових містах Донбасу. Запитують зазвичай із подивом, пересторогою й осудом – неначе зима у неопалюваному підвалі викликає стокгольмський синдром, неначе у тому, щоб жити під обстрілами є якась мазохістична насолода, або неначе пропаганда справді може змусити терпіти найпринизливіші речі заради примарної ідеї. Разом з тим, відповіді тих, хто не виїхав, доволі очевидні: хвороба, бідність, дім, за який хапаєшся щосили, а головне – нуль перспектив на новому місці, і страх від цієї порожнечі, більший за усі жахи війни.

Нікому не спаде на думку спитати: «Чому ви не лишились?» Утім, ми з легкістю адресуємо це питання біженцям з Африки і Близького сходу – із тим самим подивом, осудом і пересторогою. Так, наче усі ті, хто прибувають на грецькі береги у надувних човнах, із малими дітьми, із мінімумом речей, зв’язків і грошей (які вдалося вберегти від нелегальних перевізників), й усі, хто тонуть, так їх і не діставшись, одного дня просто зажадали кращого життя за рахунок чужих податків.

За хвилею біженців, що охопила Європу наприкінці літа, послідувала хвиля ксенофобських висловлювань в українських медіа – причому не лише у соцмережах, але й у доволі поважних виданнях. Вкрай стерлася межа між поняттями «біженець» і «мігрант» (так само вона свого часу зникла між українськими «біженцями» і «переселенцями»), а збалансовані на перший погляд матеріали все одно пишуться якщо не мовою ненависті, то мовою зневаги: «обедневшая Греция основную массу мигрантов не прельщает», «абы какая страна Евросоюза для нелегалов не годится», «звичайно ж, Греція не є омріяним краєм для сирійців».

За цим йдуть короткі пояснення: в багатших країнах лояльніше законодавство, швидша процедура об’єднання з родиною, але пізно, образ створено. Перед вами – хитрий, хамуватий, лінивий і смердючий араб без освіти, професії й манер. Такий собі новітній варвар, ймовірно, навіть, бойовик ІДІЛ, готовий вкрасти ваші гроші, ісламізувати вашу державу і зґвалтувати ваших дітей (у одній із баварських шкіл, наприклад, учителі надіслали батькам розпорядження вбирати своїх доньок у довгі сукні через сусідство з табором для біженців).

Так ми годуємо свої страхи.

По-перше, медіа підхопили тренд істеричної стурбованості за майбутнє європейського соціального устрою. Навіть якщо припустити, що біженці й справді становлять йому загрозу, статистика підважує таку гіпотезу. Населення Євросоюзу становить близько 507,5 мільйонів осіб. Сирії (з цієї країни тікає найбільше людей) – майже 18 мільйонів. Сім мільйонів сирійців – внутрішньо переміщені, за межі країни виїхало чотири мільйони. З них на пошуки притулку у Європі вирушило близько 300 тисяч людей, з них десята частина – загинули. На рахунок «ну звісно, усі ж хочуть до заможних країн» також є цифри: Туреччина прийняла близько півтора мільйона біженців, а Ліван – понад мільйон, при тому, що її населення складає чотири з половиною мільйони осіб. І, до речі, за споживацькою логікою, яку приписують шукачам притулку, вони передусім мали б «захоплювати» Францію – соціальні виплати біженцям там вищі, ніж, наприклад, у Швеції, Німеччині, куди прямує більшість біженців.

По-друге, українці забили на сполох через безвізовий режим, який Євросоюз, мовляв, через міграційну кризу скасує для України, так і не запровадивши. Такі висновки, виголошені зазвичай у панічному тоні, не мають аналітичного підґрунтя. Для нашої країни відкритість кордонів залежить найперше від прогресу у виконанні плану дій візової лібералізації – тобто, скажімо, від боротьби з корупцією та дискримінацією, а цьому Україна поки дає раду гірше, ніж Європа – біженцям.

Утім, завжди знаходиться ще один аргумент, на якому тримається агресивний міф, незламний насамперед тому, що звертається до українського Великого Іншого. Він звучить переконливо і заспокійливо: не хвилюйтесь, європейці також ненавидять мігрантів. Українські ЗМІ не втомлюються перераховувати країни, які відмовляються брати біженців за квотами, публікувати історії невдалих спроб асиміляції і писати про загрозу культурного вихолощення християнської культури. І отримують підтримку аудиторії. Причому не завжди вона може бути відверто ненависницькою. «Дуже шкода цих людей, але…» Далі йдуть різноманітні геополітичні припущення, висновки і теорії. Однак щоразу ми послизаємося на цьому «але» і скочуємось у площину узагальнень, де неможливо масштабувати ситуацію і розгледіти кожну історію окремо – а усі вони подібні, і будь-яка страшна по-своєму.

Тим часом норвезькі добровольці власноруч збирають кілька тонн гуманітарної допомоги і їдуть на Лесбос допомагати новоприбулим. Західні журналісти пішки вирушають разом з біженцями від Будапешту до австрійського кордону. «Аплодирующие коридоры человечности» – так Анатолій Ульянов назвав те, як місцеві зустрічали на європейських вокзалах втікачів від війни.

Болгарський політичний аналітик Іван Крастєв, пишучи про брак співчуття до біженців на просторах колишнього соціалістичного табору, зауважує, що якраз таки за цією байдужістю і проходить нині кордон між західною і східною Європою: «Що не так зі східною Європою? Ще тридцять років тому її символом була «Солідарність»[…] Коротка відповідь така: розчарування, недовіра, демографія і демократія». Серед причин радикальної недовіри до біженців Крастєв називає непоінформованість – так, Сирія або Африка відсутні на східноєвропейській політичній мапі світу, яку створюють місцеві ЗМІ. Депопуляція та надповільна інтеграція ромів в Угорщині або Болгарії також не сприяють емпатії до чужинців.

Усе це певною мірою слушно й для України. Принаймні страх, з якого проростають стереотипи, можна пояснити нашою замкнутістю на собі – адже про інші культури, тим паче – про нехристиянські, ми справді знаємо дуже мало. Україна стає транзитною зоною для біженців лише у поодиноких випадках, а тому поки наш брак співчуття ніяк офіційно не задекларований. Тоді чому ми готові так затято поливати брудом тих, хто навіть нам не загрожує – у будь-якому сенсі?

Якщо вдаватися до психоаналітичної термінології, то це феномен переносу. У нас вже є свої тисячі біженців-переселенців, є своя травма, яка резонує в нових обставинах – попри те, що вони стосуються нас лише опосередковано. Здається, українці досі не можуть отямитися від власних внутрішніх хвиль міграції – від того, що довелося зіштовхнутися з тими, про кого ми насправді знали не набагато більше, ніж про африканців або сирійців, і до кого мали стільки ж страху. Українці з Донбасу були чужими, але що найгірше – нашими чужими, а значить – завжди трішечки зрадниками, зараженими місцем свого народження, інфіковані сусідством ворога. А отже, їх треба вітати, але ніколи не довіряти. Ми так і не змогли побудувати своїм громадянам цих коридорів людяності. І поки не готові робити це для «ненаших чужих» – навіть у своїй уяві.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва