Коди свободи Влодка Кауфмана

Засновник мистецького простору “Дзиґа” Влодко Кауфман – людина, без якої складно уявити не лише львівське, але й українське сучасне мистецтво. Нині він працює над створенням візуальної концепції майбутнього Музею Майдану в Києві і вже зараз представив авторський проект на тему свободи у стінах Національного художнього музею України. Про те, яким має постати майбутній музей і як Майдан вплинув на українське мистецтво – Влодко Кауфман розповів Євгенові Гриценку.

Куратор і художник

У Києві давно точаться дебати, яким має постати новий музей: чи то Музей Майдану, чи Музей Свободи. Я все-таки прихильник останнього. При всій повазі, Майдан буває сьогодні такий, завтра такий. Така позиція дуже вузька. Музей Свободи має відтворювати історію всіх наших рухів. Бо в нас, за великим рахунком, люди про свободу не думають. Коли людині добре, у неї гарна зарплатня і її ніхто не чіпає, вона може вважати це свободою. А коли чогось бракує, то виникає відчуття дискомфорту – і це сприймають за несвободу. На жаль, у більшості людей поняття свободи втискається якраз у такі дуже вузькі рамки.

Спершу я був запрошений створювати візуальну ідеологію Музею Свободи. І вже згодом НХМУ запропонували мені презентувати авторський проект. Не як куратора, а як художника, що мислить на тему свободи. Я дуже задоволений співпрацею, оскільки мені навряд би вдалося зреалізувати це самому, це об’ємна в плані формату та простору робота. І оскільки я причетний до дискусій із приводу майбутньої візії Майдану, мені цікаво було спостерігати за художником Кауфманом як куратор.

 

Інтерпретації

Під час найгарячіших епізодів Майдану я весь час розмірковував про свободу, особливо коли здавалося, що ось-ось Майдан розженуть. І я дуже сильно запам’ятав момент, коли загорівся бронетранспортер, який ліз на барикаду. Тоді я зрозумів, що це просто так відбувається. І що все буде нормально. Якщо такі події взагалі можна назвати нормальними.

Коли ти починаєш думати про свободу, то розумієш, що саме поняття свободи – абсолютна абстракція. І вона має сенс лише тоді, коли до неї спереду чи ззаду приліпити якесь слово – політична свобода, свобода слова. І ось я для себе визначив кілька ключових напрямків, у яких я розмірковую. Це свого роду віртуальна дискусія мене з моєю підсвідомістю. Тому що ці інсталяції я можу коментувати сьогодні одним чином, а завтра інакше. Якщо завтра в тебе буде таке саме трактування твору, то післязавтра ти вже не прийдеш. Я прихильник багатокодового сприйняття твору. І відповідно, кожна з інсталяцій – розмірковування на тему свободи. Народження людини, поведінка в соціумі і ситуація втечі від нього.

 

Рамки музею

Найцікавіше, що така інституція, як музей, має величезну низку обмежень. Починаючи від того, що не можна забивати цвяхи в стіну, тому що це режимне підприємство. Власне, робити в такому форматі проект про свободу – досить сміливий виклик. Який, зрештою, вдалося подолати. Тому що коли ти розмірковуєш про свободу, в першу чергу ти маєш думати про людей. Інакше нічого не вийде. Думка про себе – це третя стадія проекту «Втеча» – нічим хорошим ніколи не закінчується. Втеча – це не формат для соціальних узгоджень своїх проблем. Для мене це було хорошим уроком – проведення виставки про свободу в режимній інституції, як би це грубо не звучало.

Музей – це інституція, яка коментує або скеровує людину на певні роздуми. І до створення цього музею треба добре подумати, як він має бути сформатований, що і як має висвітлювати. Тому що сам формат музею, в якому перебуває більшість історичних музеїв, нецікавий для людей, які живуть в ультрасучасних технологіях. Їх нічим не здивуєш і не привабиш. Думати про свободу потрібно в сучасному форматі, інакше в тому нема потреби. Тому що людей треба все-таки вчити думати про свободу.

10807127_767580856645369_597255606_n

Фото Лізи Кузнєцової.

 

Монетизація теми

На Заході з’явився великий запит на тему Майдану. І на жаль, на цьому дуже спекулюють наші художники (та псевдохудожники, вони різні бувають). Настільки заграється тема Майдану, що інколи стає навіть огидно. Це дуже тонка енергія – переживання того, що було на Майдані. І зайвий раз не хочеться, щоби їх виставляли на показ. Хоча люди по-різному реагують. Є блискавична реакція на те, що відбувається, коли художник викарбовує свої переживання і з того виходить щось ціннісне. Але наразі спекулятивний підхід до цієї тематики мене насторожує.  І ще більше насторожує те, що він нагрівається з Заходу. Це все нагадує театр, ситуацію несправжності, яка породжує сумніви в тому, чи ми взагалі чогось досягли. Чи це не була лише перетасовка колоди карт.

 

Відчуття причетності

Війна здійснила розполюсування соціуму. Тут не йдеться про своїх чи ворогів. Визначилася чіткість ставлення людей до української політичної нації. Сепаратисти зробили свій вибір, їх ніхто до нього не примушував. Усе стало на свої місця. І ось ця визначеність, при всьому цинізмі, є позитивною.

Є львів’яни, а є люди, які живуть у Львові. Є українські художники, а є ті, хто тут працює. Відчуваєте різницю? До недавного часу так і було. І частина наших художників, з якими доводилося спілкуватися на тему сучасного мистецтва, часто називали себе «людьми світу», яких не цікавить традиція, яких не цікавить Україна, які самі по собі, і взагалі, цілковито в Космосі. Це космополітизм у гіршому розумінні, бо до космополітизму треба дійти. Не можна з первісного ладу одразу потрапити в комунізм. Я не вірю в космополітизм людини, яка би не окреслила, ким вона була в першотворенні: українцем, росіянином чи євреєм. Мене це завжди непокоїло в тенденційному сучасному мистецтві.

 

Якщо агітка – то хоча б якісна

В поняття інформаційної війни входить конструювання, дизайн образу цієї війни. Він має бути настільки потужним, що над його створенням мусять працювати люди, причетні до культури та мистецтва. Якщо по телевізору йде ролик про наших кіборгів і люди зустрічають це оплесками – то це працює. І це добре. І в цьому випадку художники мають розуміти те, що вони роблять. Не абстракції, над якими можна медитувати годинами, не високе мистецтво, а конкретну річ, що впливає на людей. Якщо художники  причетні до створення агітаційного мистецтва – то це добре.

Можна говорити про недоречність певної культури. Коли я бачу, як у перерві між напругою на Майдані фотограф приводить на барикади «девочек в балетных пачках» – це недоречно і спекулятивно. Для них неважливо, що це їхня проблема, вони сприймають Майдан лише як матеріал для промоції. Причетність до процесу є дуже важливою, ця справжність завжди відчувається.

 

Заборони

На культурні заходи не може бути заборони. Це не може бути керованим процесом. І те, що відбувається, – недосконалість нашого державного устрою. Популізм. Знову ж таки, люди забороняють не тому, що вони такі праведники, а тому, що це комусь вигідно.

Якісь достойні проекти, що виникли на ґрунті Майдану, виокремлювати зарано.

Але майданівський дизайн мені дуже до душі. Шевченко, Франко у масках, з коктейлями Молотова. Бо ще з Радянських  часів у нас було виховано сакральне ставлення до наших “стовпів”. А тут до них наближуєшся й спілкуєшся з ними як із частиною твоєї культури. Ось цей зсув дуже хороший відбувся. Інша справа, коли бездумно наклацують касок і вже створюють проект. Це дуже легко, воно на поверхні. У дуже виграшній ситуації перебувають фотографи, які документували всі події. Але поки що дуже складно говорити про синтезування цієї документації з мистецтвом.  Має пройти багато часу, аби 95% цього мистецтва пішло в осад.

 

Коментарі


спецтеми: