Книга Року BBC: п’ять безнадійних фіналістів

Steve North. Two people reading books.

«Книга Року BBC» зараз – найгучніша незалежна літературна премія країни. У п’ятницю, 9 грудня, журі назве дві найкращі книжки видавничого року (опубліковані від вересня 2015 до вересня 2016) у номінаціях для дорослих і дітей. «Доросла» категорія поки що є основною і привертає найбільше уваги та обговорень. Чим щороку керується журі премії, визначаючи фіналістів та лауреатів?

Відповідати на це питання варто після неодмінних зітхань над загальним станом сучасної прози. Уже лонг-ліст виглядав так, що й ставок робити не хотілося. (До речі, доповнення до регламенту премії – про те, що участь в конкурсі можуть брати видання, написані мовами меншин, що проживають на території України, перекладені українською мовою, поки що не дало дієвих результатів; наразі успішну російськомовну українську прозу репрезентує член журі Андрій Курков, торік російськомовну українську критику представляв Юрій Володарський; іншого ефективного залучення різних національностей поки що не спостерігаємо).

Після того, як зі списку відпала мала проза, проза на межі фікшну й есеїстики, слабші тексти, а також просто література невисокої художньої якості, у фінал вийшли п’ять романів:

«Забуття» Тані Малярчук – найочікуваніша прозова книжка року;

«Забудь-річка» Братів Капранових – «важковаговик», товстий масовий роман;

«Баборня» Мирослава Лаюка – прозовий дебют року від визнаного молодого поета;

«Зазирни у мої сни» Макса Кідрука – містичний трилер, ще один масовий роман;

«Маша, або Постфашизм» Ярослава Мельника – антиутопія від поважного автора, який уже отримував відзнаку Бі-Бі-Сі.

Довколалітературне середовище оголосило алкототалізатор. Критики стогнуть і готують знущальні та гнівні репліки на випадок будь-якого з варіантів рішення журі. Самим членам журі, а особливо багаторічній натхненниці Премії Світлані Пиркало, залишається лише поспівчувати: шквал обурення громадськості розпочнеться, здається, ще до завершення фуршету. Втім, не вперше й не востаннє.

Рішення премії адресується насамперед читацькій спільноті, а не фаховому колу. Тому й до складу журі входить лише одна людина, яка спеціалізується на літературознавстві: професорка НаУКМА Віра Агеєва. Письменники Пиркало та Курков, а також журналістки Марта Шокало й Ольга Герасим’юк, які, вочевидь, виступають у ролі представниць читацтва, оцінюють номіновані тексти з дещо іншої, неакадемічної точки зору. Вряд чи когось, крім філолога, може розчулити факт, що героя Кідрука назвали на честь персонажа «Жовтого князя» Василя Барки, або шокувати пасажем про те, що ім’я «Мирон» чудово римується з «гандон» (насправді, не так уже й чудово, але й це лише філолог зауважить).  

Кілька рівнів прочитання твору – узагалі корисний прийом. Автор роману “Баборня” – один із найпремійованіших молодих поетів, який не злякався взятися за прозу, ще й одразу в великій формі (ні, це не гучно названа романом повість, це справді-таки романне полотно, яке, щоправда, неоднорідне і місцями розповзається – але тут Лаюк мав би молодечо попльовувати на шипіння заздрісників і казати, що до «Доктора Живаго» зауваження були аналогічні). У романі «Баборня» є достатньо інтертекстуальних реляцій, добре відчитувані спроби бути іронічним, та й навіть романтичну іронію освічений читач помітить одразу. Лаюк заторкнув доволі маргінальну тему присутності прорадянських елементів на західноукраїнських теренах, є у романі й антиклерикальні мотиви. Але на першому плані, судячи з читацьких відгуків у мережі, все ж таки опинилися соціальна тема невлаштованості літніх людей в українському суспільстві, проблема шкільної освіти тощо. Онуки вчительок заплачуть над гіркою долею, реакція всіх інших залежить від глибини дитячих травм, проте у кожного є власна Марія Василівна – саме так звати незламну стару педагогиню, симуляцію внутрішнього світу якої намагається конструювати Лаюк.

За силою характеру Марії Василівні програє видатний український діяч В’ячеслав Липинський, про якого йдеться у «Забутті» Тані Малярчук. Другорядний персонаж канону славетних постатей вітчизняної історії, попри щирі намагання авторки повернути його в актуальний контекст, виглядає цілковитим невдахою й несе свій хрест українства настільки занудно, що доля незвершеного минулого Української держави відтепер не викликає жодних питань. Шану й співчуття викликає призабутий діяч (у школі його, до речі, вивчають), а сам текст рятує письменницький досвід Тані Малярчук. Оскільки естетичний принцип – не визначальний для журі Премії, та й сам роман за формою й технікою письма не є чимось оригінальним, то на його користь працює головним чином тема національного самоусвідомлення. Українство – це особистий вибір кожного на будь-якому етапі життя, відповідає на наші сумніви Липинський власним прикладом.

І тут метр Ярослав Мельник виглядає зовсім тьмяно. Його антиутопія про постфашизм на фоні роману про українську набуту ідентичність здається надто глобалістичним. Критично оцінити її може той, хто читав Орвелла та Голдінга, а захопиться нею – хіба тільки той, хто класичних зразків жанру не читав. Це ж стосується й описів убивства представників нижчої раси, що їх вирощують як худобу, розчленування тіл та подальшого споживання цих страв. Після модерністських вправ світової літератури роман про постфашизм може стати хіба що маніфестом вегетаріанства, але аж ніяк не попередженням людству. Сцена доїння жінки – це художній прийом, тож тут автор перед феміністками неосудний. А от те, що герой неочікувано для самого себе збуджується від тілесного контакту з худобиною Машею (яка біологічно є людською істотою) і це поступово перетворює його на правозахисника, котрий усвідомлює жахіття расизму, все ж викликає серйозні питання.

Так само прикривати “художньою необхідністю” можна й тупуватість жіночих персонажів роману «Забудь-річка» братів Капранових. Незалежно від статі герої тут не вирізняються кмітливістю, завдяки чому складно передбачити перебіг сюжету та розв’язку інтриги. Детектив із елементами мелодрами, у якому переплітаються минуле й сучасність, обсягом у понад півтисячі сторінок, – твір Капранових у порівнянні з іншими фіналістами Премії здатен вдовольнити широке коло читачів чи не найбільше. Мова твору могла би бути живішою, мовні партії героїв природнішими, але текст динамічний, із абстрактними еротичними сценами і жвавими описами збройних сутичок. Явно сексистські вислови можна виправдати реаліями зображуваного тогочасного міського середовища, а явно шовіністські – реаліями 30-40-х років ХХ століття. Хоча четверо персонажів на ім’я Степан Шагута – це все ж перебір, особливо якщо читати цей масовий роман у транспорті, в хвилини нечастого дозвілля, тобто уривками й довго: у такому разі заплутатися в тенетах історії дуже легко. Від Капранових ніхто літературного прориву не чекав, тож і судять їх за заниженими критеріями, на відміну від багатьох інших, відсіяних ще на попередньому етапі. Братам і закинути-то нічого, окрім банальності, яка передує усім переліченим вище недолікам. Звертатися до історії, давнішої і сучасної, потрібно, віднаходячи нові інтонації. Драйв у братів є, а свіжості якраз бракує.

Незалежна премія тим і вирізняється, що може не зважати на критику. Це не Шевченківська, коли кожен громадянин має право обуритися спрямуванням державних коштів. Але в ситуації, коли авторитетних відзнак у галузі літератури й книговидання не так багато, увага критика й читача прикута до кожної з них. Журі Премії «Книга Року BBC» обиратиме з п’яти романів, жоден із яких не є відшліфованим чи / та яскравим настільки, щоб не викликати обговорень та суперечок. Навіть формулювання підстав для нагородження не виправдає рішення журі; не давати нагороду нікому – теж не вихід; розділити премію між фіналістами – такого регламент не передбачає, та й тоді точно доведеться так робити мало не щороку. Співчуваємо, шановні члени журі. Іншої літератури ні для вас, ні для нас нема.

Коментарі


спецтеми: