Катерина Ботанова: «Спосіб існування в світі й спілкування України зі світом має змінюватися дуже серйозно»

На зламі складного й турбулентного 2020-го року «Коридор» вирішив поговорити про перетворення, точки росту й майбутнє (а насправді – про дуже загострене теперішнє) з українками, які мешкають у різних країнах світу й продовжують працювати з українською культурою. 

Розпочинаємо цей цикл із розмови з Катериною Ботановою — співзасновницею «Коридора», критикинею, кураторкою, редакторкою, перекладачкою, яка вже четвертий рік мешкає у Базелі (Швейцарія)  й продовжує працювати для України — своїми текстами, проєктами чи рефлексіями. Від 2014 року вона — співкураторка та редакторка видань міждисциплінарного культурного фестивалю Culturescapes.

“The Decline of Heroes”. Curator Kateryna Botanova. At Antikenmuseum, Basel. Culturescapes Greece-2017

 

Євгенія Нестерович: У 2020 році дуже багато наших внутрішніх і зовнішніх процесів реорганізувалися, і проявилися несподівані їхні зв’язки. Як тобі – як менеджерці й авторці одночасно – давалося поєднання цих справ?

Катерина Ботанова: Насправді не дуже — мені добре пишеться, коли є мало менеджерської роботи. Це також до певної міри якщо не відкриття, то прийняття цього року: є різні люди з різними досвідами писання, а я людина, яка не вміє писати на коліні. Я можу писати тільки коли в мене є певний часопростір, у якому фактично більше нічого не відбувається. Треба все відкласти, або — в моєму підході, — краще все завершити, аби не висіло на тлі.

Цього року, власне, через те, що менеджменту було значно менше, написалися дуже важливі для мене, навіть несподівані тексти. Але загалом я намагаюся поки що — і мені це до певної міри виходить, — більше делегувати менеджмент і лишати для себе більше системотворчих речей.

Є. Н.: Тобто 2020-й створив тобі більше простору для думання?

К. Б.: Так, однозначно.

Мені взагалі цей 2020-й і пандемійна ситуація дуже нагадують збільшувальне скло. Це був такий собі «рік-лінза» (запозичу ідею у Фарида Закарії). Впродовж весни, здається, ми всі переживали певний тиск через те, що треба було якось все це осмислити, щось зробити, у щось вкласти цей досвід. Я особисто пройшла через кризу кількох місяців, коли мені здавалося, ніби я мушу щось написати, щось сказати з цього приводу — а всередині нічого немає. Тобто я в цей час дописувала інші, не пов’язані з пандемією тексти, але потім поставила себе на тотальну паузу і просто читала. Коли я собі дозволила не писати й не думати, а просто читати, мене відпустило, я почала дихати — і тоді поволі поверталося розуміння.

Але насправді це збільшувальне скло оприявнило те, що існувало й раніше, але перебувало або в «сірій зоні», або в «сліпих плямах». Можна було дозволити собі не звертати увагу на це через інші пріоритети, інші фокуси уваги, або просто щиро ігнорувати.

Для мене особисто цей рік проявив самотність, вразливість і певну непотрібність людей культури. Наприклад, власну непотрібність, коли я у Швейцарії намагаюся думати й писати з Україною, про Україну, про щоденну оцінку та переоцінку своїх українських досвідів у цілковито іншому культурному та інтелектуальному контексті, про вразливість цих досвідів, про перевинайдення іншої мови, яка дозволить це все поєднати, про постійний шпагат між двома дуже різними й майже ніяк не пов’язаними країнами, історіями.

Як поєднати це з тим, що в світі відбувається бозна-що, на що я не маю жоднісінького впливу, що аж ніяк не залежить ані від моїх думок, ані від моїх дій. І чи взагалі має хоч якийсь сенс усе те, що кажеш, пишеш, все, що ти думаєш у цей момент? І мені здається, що прийняття цієї необов’язковості і цієї тотальної засадничої вразливості дозволяє зовсім інший рівень думання, говоріння й писання. Це прийняття пріоритезує приватну відповідальність перед собою, а лише тоді уявну (чи уявлювану) відповідальність перед своєю спільнотою чи суспільством загалом.

Є. Н.: Це часткове звільнення від цієї надмірної відповідальності?

К. Б.: Я не думаю, що це звільнення, радше більша відповідальність. У нас і досі доволі глибоко вкорінена відповідальність «школярська», яка має зовнішні чинники тиску й певної перформативності. Це часто виливається в дуже штучні й непродуктивні дискурси.

Є. Н.: Ти говорила про сліпі плями, на які раніше можна було не зважати, але вже неможливо не помічати у 2020-му. Що для тебе, наприклад, було такою сліпою плямою?

К. Б.: Найголовніше — це привілейованість. Пандемія виявилась унікальною ситуацією в глобальному масштабі, котра в цілком буквальному сенсі торкнулась усіх і кожного. Ситуація культурних контекстів і пріоритетних референцій на певний момент стала вторинною, а первинною стала привілейованість. Чи я можу собі дозволити не боятися того, що захворію, бо мені доступна система захисту й підтримки, яка у випадку хвороби дозволить максимально спокійно і безпечно пройти цей етап?

Я, наприклад, уперше серйозно захвилювалась про себе й свою базельську родину лише пару місяців тому, коли в сина в класі захворіли двоє дітей і цілу паралель відправили на 10-денний карантин. Тоді вперше небезпека виявилась буквально поруч. Я почала терміново ґуґлити центри тестування й шукати телефон нашої сімейної лікарки.

А попередні місяці я стежила за новинами з України, моніторила статистику, бачила у фейсбуці, як спочатку «френди», тоді знайомі знайомих, а в певний момент уже й ближчі друзі почали хворіти, читала всі ці враження й переживання в купі зі статтями про стан лікарень, нерозуміння протоколів лікування та брак кисню. І коли наприкінці літа захворюваність у Швейцарії почала зростати так швидко, що Україна перестала бути червоною зоною, я зрозуміла, що хоча й дуже хочу в Україну, але не поїду. І тому, що не можу ставити під загрозу свою маму, яка є в групі ризику, і тому, що можу дозволити собі не переживати цей вірус в умовах української системи охорони здоров’я. Це історія про привілейованість, про можливість спокійно жити й працювати, маючи пасок соціальної безпеки й спостерігаючи на екрані свого комп’ютера, як потерпають від локдауну й від вірусу друзі та колеги в Україні чи у Південній Америці, з якою я працювала протягом усього року.

І це історія про глобальну нерівність, яка існувала завжди, а пандемія лише загострила питання: який тип урядування потрібен сьогодні, чи треба думати про нього в категоріях ефективності/неефективності, функціональності/дисфункціональності, чи людиноцентричності й гуманності? І що таке гуманне врядування? Що таке соціальна держава? Держави, які найкраще й найспокійніше виходять із цієї ситуації — достатньо соціально орієнтовані держави: Північна Європа, деякі країни Західної Європи, Південна Корея. Людиноцентрично, коли держава створює достатній пасок соціальної підтримки на дуже різних рівнях — не лише на рівні системи охорони здоров’я, а й на рівні соціальних виплат, підтримок, системи освіти і решти всього. Ця проблема теж дуже давня — пандемія лише показала, як це може працювати, і що відбувається, коли не працює. Українська ситуація в цьому сенсі дуже показова, на жаль.

Є. Н.: Як ти вважаєш, ефект захищеності й безпеки, про який ти говориш, відобразився на реакції західних інтелектуалів і взагалі в публічному дискурсі під час пандемії? Бо маю відчуття, що в нас одразу чомусь навіть не злякалися, і навесні відреагували адекватно до масштабів проблеми хіба що ті, хто був достатньо близько знайомий із ситуацією в системі охорони здоров’я — вони розуміли, якого ступеню криза нас чекає.

К. Б.: Тут є два цікаві моменти.

Перший пов’язаний із поняттям resilience — витривалості чи стійкості, пов’язаної зі здатністю навчатися, інкорпорувати стресовий досвід і практики виживання. Ще років десять тому ERSTE Stiftung робив у Відні таку серію зустрічей — steering group для інтелектуалів з різних країн Європи, в якій я брала участь. Питання полягало в тому, як можна осмислити досвіди resilience країн Центрально-Східної Європи і чи можна їх інкорпорувати для «сталих» демократій Західної Європи. Утім, ця витривалість має зворотний бік: пристосовуваність і здатність до виживання пригнічує здатність до розвитку, бо означає існування у ситуації постійної загрози і призвичаєння до неї. Рівень чутливості до ризиків стає дуже низьким, тому що ризиків так багато, що система не здатна на них реагувати постійно.

Мені видається, це саме те, про що ти кажеш: навесні реакції у Європі були значно сильніші, бо сильнішим був шок від обмеження свободи пересування, від обмежень на професію, від раптового зростання ролі урядів. Говорили про обмеження демократичних свобод, про загрозу нового авторитаризму, про безпомічність національних урядів у протидії глобальним проблемам, про нагальну потребу транскордонної співпраці. Водночас уряди почали формувати спеціальні фонди допомоги й розширювати соціальні виплати. Наприкінці весни Іван Крастєв написав про те, що незабаром постане проблема вибору між гуманістичними й економічними рішеннями і що, вочевидь, ухвалюватимуть рішення на користь економіки, бо, мовляв, не можна врятувати людей, не врятувавши економіку. (Що, власне, і сталося, принісши за собою так звану «другу хвилю»).

А в Україні в цей час було спокійно:  «пздць – ну й черговий пздць; ну і шо, якось вигребемо».

Є. Н.: Як тобі здається, чи буде мати це ефект у суспільній думці й правилах суспільного договору? Неодноразово озвучувалася теза, що всі панічні й нелогічні рішення урядів були спричинені потребою хоч щось робити, бо умовні виборці не пробачили б їм бездіяльності. Ці умовні виборці у Європі за час карантину змінили своє ставлення до ситуації? Бо мені здається, що привілеї на зразок мандрівок куди завгодно на вихідні, вільного пересування, відкритих ресторанів і всього решта залишаються важливою забавкою європейців, яку «забрали» на довший час і багато хто хотіли би повернути собі цю можливість.

К. Б.: Мені здається, що дивлячись з України на якусь умовно європейську ситуацію, дуже важливо не піддаватися спокусі говорити про якісь «європейські рішення», «європейські моделі» чи умовних «європейських виборців». З відстані, звичайно, простіше бачити чи уявляти певну монолітність, але її не існує — і це теж важлива річ, зокрема й для України, як певний висновок чи урок 2020-го: не існує єдиних європейських моделей. Методи роботи з кризою, системи прийняття рішень, системи комунікації цих рішень у різних країнах і їхніх частинах — і це тільки в межах Європи — були дуже різні; деколи діаметрально протилежні.

І єдиного «європейського виборця» теж не існує. Є антикарантинні демонстрації, коли в одному просторі збиралися й ультраправі, й прихильники теорії змов, російські націоналісти з плакатами на підтримку Трампа й Путіна, й антифа — ті, хто за інших обставин не стояли би поруч.  І є значна частина населення, яка розуміє, погоджується і приймає умовність і тимчасовість цих заходів обмеження, поважаючи інших. Я приймаю це, одягаю маску, тому що поважаю інших людей.

Водночас — такий приклад зі Швейцарії, де з публічними проявами солідарності та протесту не дуже:  коли з початком «другої хвилі» почали поступово закривати заклади культури, з’явилась ініціатива Kulturschwiegen (Закрити рота культурі). Так, підтримка з муніципальних та федеральних коштів культурним працівникам і закладам культури була запроваджена ще навесні, і всі ці інституції доклали неабияких зусиль, щоби після кожного посилення заходів безпеки пристосовуватись — адаптувати глядацькі зали, поставити санітайзери, закупити маски, збільшити кількість підтримуючого персоналу, прокласти маршрути, щоби вхідні та вихідні потоки не перетиналися, винести каси за межі основних приміщень. І коли, врешті-решт, ввели обмеження на зібрання 15 людей (тобто не офіційне закриття, а просто фактична неможливість працювати), люди вийшли на мовчазну демонстрацію у центрі Базеля.

Не йшлося про те, щоби все відкрити, а лише про те, щоби пояснили логіку рішень. Чому торгівельні центри зі значно нижчим ступенем захисту і можливостями контролювати потоки людей і носіння масок — відкрити? Чому в ТРЦ може бути не більше 350 людей, а у залі філармонії (на півтори тисячі осіб) не може бути більше п’ятнадцяти? Тобто: не «відкрийте нас», а «визнайте наше право на розуміння логіки рішення і наше право на професію». Музиканти чи актори, сидячи вдома, стають ніким, навіть якщо отримують якусь підтримку від держави. Тобто ми не помремо з голоду, але перестанемо бути собою, ми втрачаємо право голосу.

Такі ситуації без однозначних розв’язань унаочнюють оці «сліпі плями», перетворюють їх на питання, які так чи так вимагають відповідей. Водночас начебто зрозуміло, що остаточних і однозначних відповідей ще не існує, що ситуація й досі перебуває в русі. Все це трохи нагадує поспішні спроби осмислити й роздати відповіді на екзистенційні питання минулого року. Зараз трохи смішно перечитувати деякі тексти письменників та публічних інтелектуалів, яких я загалом дуже поважаю.

І тут теж цікавий парадокс: з одного боку, необов’язковість усього цього мистецтва та інтелектуальної діяльності — без нас можна вижити, ми не вчителі, не лікарі чи прибиральники, а з другого— величезне очікування рефлексій, артикуляції, відповідей, бажано миттєвих. Численність різних реплік і те, як швидко вони застарівають у цій ситуації, теж показує, що процеси осмислення, переживання, інтелектуальної ферментації потребують часу. Мистецтво загалом потребує часу.

Vernissage Diana Lelonek. Center for Living Things at Buero, Basel. Curator Kateryna Botanova. Culturescapes Poland-2019. Photo: Dirk Wetzel

Є. Н.: Чи трапилися тобі за 2020-й якісь арт-проєкти, які, на твою думку, згадані «сліпі плями» підсвітили, або продуктивно працювали з питаннями з цього ряду?

К. Б.: Напевно, трохи смішно, що найперша виставка, на яку ми з чоловіком пішли після першої хвилі локдауну, була в музеї Tinguely. Вона називалась «Amuse-bouche. The Taste of Art», відкрилася щойно перед локдауном. Це одна з серії виставок, присвячених відчуттям людини: запахам, дотику, зору, нюху, а ця була присвячена смаку. І от після місяців удома заходиш у цей доволі великий простір, де є ще буквально кілька так само божевільних людей, яких обходиш десятою дорогою. А половина робіт — інтерактивні, їх треба пробувати, їсти, пити. Ціла стіна з шоколадом, що його понадкушували кілька місяців тому, а тепер він відгороджений червоною стрічкою, і нічого торкатись не можна. Головне відчуття: агорафобія, змішана з абсолютним нерозумінням сенсу всього цього мистецтва. Що ці дослідження смаку означають для мене особисто й для людства посеред глобальної кризи?

Потім, як і у всіх нас, напевно, було дуже багато зумів, відео, онлайн-вистав, зум-перформансів, онлайн-галерей, але все це були переважно спроби адаптувати для нового часу і нових умов уже наявні проєкти, продумані й створені раніше. Звідси росте кілька цікавих питань. Про горизонти планування інституцій, адже без цієї системи підтримки важко уявити собі якісні мистецькі проєкти. Про їхню, з одного боку,  ригідність, через що вони втрачають чутливість до швидкозмінного сьогодення, а з другого — ґрунтовність підготовки та процесів продюсування, які гарантують якість. Про залежність культурних акторів від інституційної підтримки. Про те, чого саме очікуємо ми як глядачі, коли шукаємо артикуляцій незрозумілих досвідів, які ми проживаємо? Тут цікаво задуматись над тривалістю процесів мислення, мистецького висловлювання.

Для мене цього року «в яблучко» потрапили кілька проєктів. Остання вистава Rimini Protokoll «Chinchilla Arsehole, eyey», зроблена разом із людьми з синдромом Туретта, про неконтрольованість людського досвіду, а відповідно й театру, про суспільну взаємодію як постійну імпровізацію та тотальне включення всіх і всього. Онлайн вистава Войтека Жемільського (який відкривав фестиваль Culturescapes минулого року), про «зони, вільні від ЛГБТ» у Польщі та про карантинну спокусу вимкнутись із політичних процесів, які, своєю чергою, не збираються вимикатись. І оф- та онлайн-виставка ZKM в Карлсрує «Критичні зони», співкурована Бруно Латуром.  Але через те, як тема глобальної екологічної кризи та змін у стосунках людей із довкіллям зрезонувала з подіями 2020го, і онлайн-версія виставки, і величезна дискусійна та освітня онлайн-програма спрацювали просто фантастично (утім, звісно, це коштувало величезних зусиль і ресурсів).

Opening of Culturescapes Poland-2019. Together with CS director Jurriaan Cooiman. Polish theater director Wojtek Ziemilski and his wife. Photo – Bettina Matthiessen

Є. Н.: Ви весь цей карантинний час продовжували працювати над своїм проєктом, над фестивалем Culturescapes про Амазонку. Як змінився твій плин роботи і чи відбулися якісь зсуви? Люди, які планували проводити заходи цього року, програвали здебільшого все; але у вас довгострокова історія і дворічний цикл роботи. Це дає, з одного боку, певну свободу, а з другого боку, так само вимагає адаптації процесів і думання про проєкт взагалі — з намаганням вгадати й передбачати й далі дуже непевне майбутнє.

К. Б.: Професійно це був трохи страшний рік: ми бачили, як усі наші партнерські інституції — театри, оркестри, музеї та кунстгалле — закриваються/відкриваються, ледь не щотижня змінюючи та пристосовуючи свої програми. Як виставки та вистави, які готувались понад рік, просто скасовували або кілька разів посували, аби врешті-решт перенести на невизначені дати у 2021 році.

З одного боку, можна вважати, що нам пощастило, бо фестиваль існує у форматі бієнале і наступний — 2021 року. З другого, ми цілком залежимо від культурних інституцій Базеля та кількох інших міст у Швейцарії, які «приймають» наші заходи. Ми за цей рік прописали щонайменше три сценарії розвитку ситуації, три стратегії risk assessment and mitigation, але і це ще не остання версія. Це знову-таки одна з низки проблем, які підкреслила пандемія: культурні інституції не є безмежно гнучкими, не будь-який мистецький продукт може існувати в цифровому просторі, ніхто достеменно й досі не знає, як ця ситуація змінить контакти між людьми чи сприйняття інтелектуального чи мистецького продукту.

Утім, найцікавіше, певно, що саме наступний фестиваль присвячений культурному ландшафту не чергової європейської країни, як більшість попередніх років, а саме Амазонки. Буквально перед локдауном, закриттям кордонів і припиненням авіасполучення ми встигли повернутися з абсолютно неймовірної, напевно, найфантастичнішої подорожі в моєму житті Південною Америкою. За три тижні ми об’їхали Колумбію, Перу і Бразилію — і не тільки столиці й великі міста, нам вдалося проїхати і проплисти частиною Амазонки. З Ліми, столиці Перу, ми прилетіли в Ікітос – найбільше місто на Амазонці з перуанського боку, звідти паромом по Амазонці спустились до кордону Перу, Колумбії і Бразилії, тоді полетіли в Манаус, бразильський мегаполіс, двомільйонне місто просто посеред джунглів, де Ріо Неґро впадає в Амазонку (про Ікітос і Манаус із його божевільним оперним театром Вернер Герцог зняв «Фіцкарральдо», про що в обох містах не дають забути).

Together with Chief Hernando Chindoy Chindoy and artists Felipe Castelblanco and Lydia Zimmerman in Bogota.

Кожен фестиваль — це великий і тривалий процес досліджень і подорожей, зустрічей і студійних та репетиційних візитів. Не можна зробити проєкт про Амазонку, якщо не відчуваєш тропічного лісу, не бачиш ріки, не маєш десятків годин розмов із  амеріндіанськими культурними діячами та активістами, не розумієш контексту. Це не була наша перша подорож, але вона й не мала бути останньою. Аж тут повертаєшся — а в тебе локдаун. На певний час я для себе всі ці питання просто закрила і не торкалася їх, місяці два навіть не читала нічого зі своїх стосів книжок і статей.

Цей рік виявився трохи божевільним поєднанням шоку і вдячності, зокрема, за час на переосмислення і переформатування. Стало очевидно: навіть якщо наступного року зникне чи пом’якшиться карантин і свобода пересування повернеться у стан, наближений до докарантинного, то уявлення про те, чи нормально і припустимо для великої кількості людей літати між континентами, навіть зі шляхетною культурною метою, дуже змінилось. Тепер це не лише питання свободи пересування чи наявності сполучень, це питання відповідальності за кліматичні зміни та цілковитого переосмислення локальності, питання фінансової відповідальності культурних інституцій. Це речі вже значно більші, ніж логістичні чи пов’язані з охороною здоров’я — це передбачає напрацювання рішень іншого порядку.

На рівні більш теоретичному, кураторському для мене насправді був фантастичним цей досвід занурення в деколоніальну критику та у космовізії та сприйняття світу й себе амеріндіанців (Indigenous nations). Тотальна взаємопов’язаність і взаємопроникненність світу, в якому людина є лише одним із елементів, як альтернатива європейському людиноцентричному світові, в якому ми взаємодіємо з «навколишнім середовищем». Це також можливість переосмислення процесів модернізації, просвітництва і їхнього «зворотного боку» (або, за висловом Вальтера Міньоло, «темного боку»). Крім власне фестивальної програми результатом цих досвідів буде книга, критична антологія, яку ми робимо разом із Квін Латимер, письменницею та критикинею, яка була головною редакторкою публікацій Документи 14. Через образи Амазонки як лісу/джунглів та Амазонки як ріки/води ми хочемо співставити відмінні способи сприйняття і проживання часу, історії та простору через візуальні й текстові есеї, розмови з амеріндіанськими активістами, поезію та аналітику.

Amazon River in Iquitos, Peru.

On the way to the Amazon River in Iquitos, Peru.

Мене це все дуже захоплює ще тому, що я бачу в Україні посилене бажання повернутися до раціональності. Популізм і стан нерозуміння, розгубленості від того, що відбувається в країні за останні півтора року посилює прагнення нової раціональності, повертається певним культом Просвітництва та модернізації як синоніму нормативності, обґрунтованості, уявлюваної європейськості. Відповідно, дискурс деколоніальності та демодернізації, який набирає ваги у світі, в Україні просідає, йому начебто немає за що зачепитися.

Є. Н.: Як ти думаєш – чому? Які твої версії?

К. Б.: Для постмайданної України дуже важливо артикулювати себе через постійне вписування в європейську історію та в глобальний порядок денний. Часто це відбувається широченними мазками, коли за один текст чи за одне інтерв’ю українські інтелектуали пролітають століття історії. Однак розуміння європейської історії, нашарування владних стосунків та відповідальностей, зокрема, інтелектуальних, останнім часом сильно змінюється. Мені видається, що зараз той час, коли не можна мислити українською глобальною рамкою, не співвідносячи її з ширшою рамкою множинних дискусій, які існують у світі загалом, не намагаючись пропустити крізь неї наші локальні дискусії, дуже місцеві і персональні українські історії.

В  Україні є потреба говорити про деколоніальність, про внутрішні колонізаційні дискурси і те, яким чином вони збігаються чи не збігаються з національною ідеєю, посилюють чи підважують її. Це великий виклик — мислити ширше, глобальніше і локальніше водночас. Але як інакше? За широкими мазками зникають нюанси і деталі, зникає окремішність різних думок та їхня протилежність. І вже з таких мікровзаємодій і суперечностей може виростати щось інше, більше, багатовимірніше. Мені цього в Україні дуже бракує.

Є. Н.: Ти спостерігаєш за українським дискурсом (принаймні цього року) здебільшого у його медіавияві, дистанційно. Чи траплялися тобі впродовж 2020-го якісь історії, спроби чи українські проєкти, які працювали би цікаво з цією темою, і якось відзвучували на глобальному рівні? Отак, як ти кажеш — без широких мазків, а пропрацьовуючи щось насправді важливе і персональне для автора чи авторів?

К. Б.: З цим трішки складно, тому що так, на жаль, цього року більшість речей я змушена спостерігати на відстані. І далеко не все має хоча б якийсь сенс на відстані. Тому я розумію, що за цей рік я багато пропустила, хоча точно знаю, що наступного року інтенсивність моєї присутності зміниться — зокрема, через кілька проєктів, які я маю робити в Україні.

З того, про що я можу говорити, і до чого я певною мірою була дотична — мені дуже подобається і здається дуже важливим те, що робить український ПЕН. Вони працюють з фокус-темами, коли різні члени ПЕНу мають можливість у форматі невеличкого есею висловитися на визначену тему впродовж тривалого часу. Теми обговорюються у редакційній групі ПЕНу та, як на мене, чудово відображають Zeitgeist: «Культура в режимі очікування», «Майбутнє, якого ми прагнемо», «Мости замість стін».

Спочатку йшлося про певну низку думок, яка існуватиме онлайн, а тепер збірки есеїв почали виходити книжками. Для мене це дуже цікавий і цінний досвід, коли дуже різні, часто протилежні, дуже конфліктні, майже несумісні  погляди й рефлексії на одну доволі широку й глобальну тему можуть існувати поруч. І хоча б у такий непрямий спосіб існування у рамках однієї теми чи однієї книжки дозволяють бачити на контрасті, на суперечностях, на збігах чи незбігах зовсім інші історії. Для мене це фантастично цікавий досвід точкового, персонального осмислення переживання, яке потім може створювати несподівані звучання, коли ці тексти збираються разом.

Класно, що такі діалогові проєкти існують в Україні. Тепер би хотілося, аби українське мистецтво, голоси з України почали активніше включатись у європейські дискусії: не українські проєкти репрезентації в Європі, а саме погляди й досвіди з Україні в контексті ширших європейських проєктів. Як вибудовувати інші історії і комунікаційні моделі — мені поки що не зовсім зрозуміло. Це теж одне з тих питань, яке зі сліпої плями починає пересуватися в фокус уваги. Час говорити про те, що спосіб існування у світі, спосіб спілкування України зі світом має поступово змінюватися, і змінюватися дуже серйозно.

Є. Н.: Мені здається, ми всі впродовж року шукали для себе якісь точки опори в голові, мисленнєві передусім, які би дозволяли не ходити по колу і нарощувати тривожність, а трішки виходити за його межі. Чи ти могла би й хотіла поділитися своїми продуктивними мисленнєвими конструкціями, які, як тобі здається, є сенс обдумати на початку 2021-го?

К. Б.: Я думала, ти мене запитаєш, як можна вийти із замкненого кола постійного думання (сміється). Я, наприклад, для себе зрозуміла (дуже  несподівано й радісно), що доволі часто переоцінюю важливість інтелектуальних процесів у своєму житті. Читати, думати, писати, осмислювати, створювати якісь проєкти… Цього року в певний момент здалося: це начебто єдине, що лишилося, іншого немає — немає особистого спілкування, подорожей, виставок, вистав — є тільки голова і все, що в цій голові. Голова як найбільша цінність, без якої взагалі сенс мого існування зникне і розпорошиться. Це прекрасний шлях до божевілля!

Мій рецепт цього року був — дозволити собі максимально відчувати, проживати кожен день у контакті з собою й тим, що є навколо мене. Не можна подорожувати далеко? Але можна недалеко. Влітку я змогла кілька разів вирватися в ліс, і прожити там у тиші в невеличкому сімейному будиночку. У мене було море, плавання, читання на траві під деревом. Я дуже багато бігала, дійсно в кайф, а не від внутрішнього копняка як раніше. Ми кілька разів вибирались на одноденні прогулянки в гори, яких тут, на щастя, багато. Я навчилася готувати баклажанову ікру та випікати цинабони, чого раніше ніколи не робила, вважала, що в мене руки до випічки не з того місця ростуть. Готувати для себе прості й дуже персональні досвіди: купити ялинку на місяць раніше, прикрашати її потроху щодня, перевішати картини на стінах, читати багато художньої літератури… Це теж певне переприйняття чи пересприйняття себе. Через прості маленькі чуттєві щоденні практики, які дозволяють по-іншому думати. Вони дають інший горизонт відчуття, інший простір для контакту з собою, зі своїми думками й з тими всіма книжками важливими, і з рештою всього. Це мій персональний рецепт для 2021 року. Не дозволити собі — або допомогти собі не — втратити зв’язок зі світом, якій існує поза власною головою. Бути не до кінця раціональною істотою — це не так погано насправді.

 

Матеріал підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатися з думкою автора.

Коментарі



спецтеми