Їжте тіло моє

Нещодавно у київському Центрі візуальної культури відбувся хепенінг Валентини Петрової під назвою «Стильна та вишукана вечеря зі зразками кращих елітних ресторацій світу із розкішним сервіруванням за доступною ціною». Хепенінг як вид сучасного мистецтва означає дію, подію, ситуацію, яка відбувається за ініціативою художника/художниці із залученням глядачів і долає дистанцію між ними.

Валентина Петрова виготовила  їжу, що своїм виглядом імітувала елітні ресторанні страви (наприклад, салат із м’яса страуса під соусом кальвадос або холодний жюльєн із гребінця з авокадо, червоною ікрою і трюфельною олією), використавши лише один продукт для всього – пережований нею самою «соціальний» хліб – “український” та батон. Надавши стравам форми, вона розфарбувала їх медовою аквареллю й запропонувала глядачам повечеряти ними.

Малобюджетність цього проекту була співзвучною темі бідності, про  яку хотіла поговорити Валентина, і протиставлялася  бюджетам (і прибуткам) як елітних ресторанів, так і типових виставок сучасного мистецтва.

tilo4

Якщо розглянути споживання як буквальну метафору того, що людина може вжити тілесно (їжа якраз гарний приклад для цього), то завжди існуватиме якась фізична межа, встановлена тілом. Надмір вжитого викликатиме відторгнення, блювоту, відразу. Пережовуючи велику кількість хліба (ціна, заплачена за нього, все одно не сягне ціни бодай однієї з елітних страв), вона  випльовує його так, ніби буквально фізично не може прийняти в себе цю кількість хлібної речовини. Натомість вона створює з нього «щось», щоб запропонувати людям  – тут бідність стає щедрістю.

Щоб уникнути перенасичення, кількість спожитого можна збільшувати за рахунок збільшення грошової ціни товарів. Тобто щоб спожити більше, треба споживати те, що дорожче. Таким чином відраза  залишається позаду, по той бік нульового ступеня (чи прожиткового рівня): саме бідність, яка уміє обходитися малим – це те, що  часто викликає страх і відразу. Надспоживання ж, долаючи ступінь необхідності, не має ліміту. Для багатих завжди знайдеться щось ще більш дороге й елітне, яке,  можливо,  не було би потрібне, якби не необхідність щоразу «доводити» своє багатство, утверджувати його статус. В результаті надспоживання перетворюється на фальш: далеке від будь-яких практичних потреб реальності, воно стає цілковитою імітацією, спектаклем в абсурдних декораціях розкоші (згадаймо викриті маєтки Януковича чи Пшонки).

До цієї імітації і апелює Валентина з допомогою власної імітації споживання: виготовляючи матеріальну «фальшивку» страв, вона показує, що такою ж фальшивкою (тільки символічною) вони можуть бути і в справжніх ресторанах. Глядачам, які завітали на вечерю, пропонувалося  відтворити імітацію імітації, яка ставала бунюелівським викриттям реальності.

tilo1

Прості люди, увійшовши в маєток колишнього президента Януковича, виявили там серед іншого золотий батон – тобто фальшивий батон, символ елітизму. Валентина здійснює інверсію: мовби передражнюючи  елітизм, виготовляє його атрибути зі справжнього батону. Правда, він виплюнутий, і це є плювком у бік золотого батону. У цьому випльовуванні прочитується відраза, це провокує  і відразу в глядача. Проте ця відраза амбівалентна – вона охоплює як почуття до бідності, крайні форми якої лякають усіх, так і до надмірного багатства, яке на фоні крайньої бідності виглядає цинічним.

Водночас у жуванні й випльовуванні можна побачити відгуки  народного звичаю, який колись заповідав матерям пережовувати їжу для власної дитини, доки в неї немає зубів, і символізував вияв турботи. Пережовуючи хліб для нас, художниця метафорично «розжовує» для розуміння істину про те, що справжнім у світі імітацій є солідарність і турбота про інших.

Як ішлося вище, художниця залишається на боці бідності, пропонуючи і глядачам зайняти цю позицію. Недоступність багатства ще не означає, що воно бажане, хоча воно, як і бідність, дражливе і не залишає байдужим. Проте  художниця радше уподібнюється дітям, які часто створюють собі іграшки «з нічого» – з паличок, знайдених надворі, з коробочок, скелець, буквально зі сміття, часом нехтуючи дорогими іграшками з магазинів. Просто для них світ і навколишні речі можуть мати іншу цінність. Вони ще можуть якийсь час залишатися непідвладними логіці «чим дорожче, тим краще». В дитинстві я якийсь час страшенно дорожила колекцією обгорток від цукерок – іноді здавалося, що поїдання солодощів слугувало саме для цього. Те, що мало йти в сміття, ставало найціннішим.

Була така гра: загорнути в справжню обгортку якийсь предмет, що нагадував цукерку й запропонувати іншій людині цю фальшивку. Спокушаючись на обгортку, людина залишалася обманутою. Валентина також грає з цією оманою, яка часто і є суттю споживання.

Як діти здатні створювати свій світ, у якому важливо щось проживати (імітуючи життя), а не споживати, так і хепенінг Валентини був своєрідним «проживанням» ситуації імітації. Її страви з хлібного м’якуша нагадували пасочки з піску, сервіровані з любов’ю для найкращих друзів. Саме друзі підтримали Валентину і зголосилися повечеряти з нею, розділяючи її заклик до солідарності.

tilo3

Жест солідарності, спільності художниця творила своїм тілом, нагадуючи про те, що тіло – це найкращий показник потреб людини. Страви були створені з домішком її власної слини – субстанції, яка зазвичай є для нас відразливим  «чужим». Така відраза долається у тілесній любові – поцілунок з обміном слиною з коханою людиною є приємним і бажаним, але лише доти, доки слина залишається частиною нас. Відторгнута від тіла слина нагадує про смерть. Страх смерті пов’язаний зі страхом бідності, голоду, хвороб. Художниця змушує нас фізично, долаючи відразу, торкнутися цього страху, і, «повернувши» слину назад в тіло через акт поїдання, простягнути руку любові життю. Споглядання її страв перед їжею було мовби зависанням над прірвою смерті.

Переозначення відрази, яке ми спостерігаємо в роботі художниці, відсилає до французької філософки Юлії Крістєвої, яка пише, що різноманітні форми катарсису – як очищення від відразливого – складають історію релігій і знаходять своє завершення в мистецтві, яке є катарсисом у найвищій мірі, і якому дано пережити крах історичних форм релігії. «Художня практика, вкорінена у відразливому, про яке вона говорить і тим самим очищає, проявляється як важлива складова релігійності»[1].

Таким чином, слина художниці стає тим «сакральним», що забезпечує нам катарсис від трансгресії поїдання її страв. Валентина пропонувала свої страви вживати разом із вином: вечеря викликала асоціації з християнським обрядом причастя, в якому хліб і вино є Тілом Христа, і споживання його забезпечує єднання з Христом. Водночас для людей, що проходять обряд, він означає єднання одне з одним і перетворення на спільноту. Недаремно причащаючись, усі облизують спільну ложку, поєднуючись таким чином і через слину один із одним.

Спільнота, на відміну від розрізнених і атомізованих індивідів, може бути здатною на солідарність і взаємодопомогу. Символічним було те, що хепенінг Петрової відбувався напередодні двох свят, які припали цього року на один день: релігійне свято Великодня, яке напряму пов’язане з сакральним споживанням їжі і 1 травня, день солідарності трудящих, який закликає до об’єднання людей праці у вимогах гідного життя й проти експлуатації.

Так як християнське поняття спільноти вивітрилося з релігійних ритуалів, які люди найчастіше здійснюють просто через те, що «так треба», так і щире почуття солідарності навряд чи супроводжувало першотравневі марші, на які ще років 30 тому ходили ті самі люди, які сьогодні ходять до церкви. Оцей припис «бо так треба» часто тяжіє і над споживачами елітних товарів.

Валентина підважує цю механістичну відтворюваність приналежності до певної доктрини і нагадує про можливість стихійної солідарності, що виникає поза приписами, у щоденному житті, якщо воно включає в себе чутливість до інших, та у реакціях на соціальну дійсність. Попри бідність, яку вона виставила напоказ, їй вдалося створити під час хепенінгу атмосферу справжнього свята з його відчуттями єднання, спільності, радості, з іронією, сміхом. Недаремно хепенінг після поїдання страв завершився танцями – це, власне, і було мистецьким актом. Так бідність танцює на символічних уламках багатства, показуючи, що гідність і щастя не завжди там, де гроші.

Примітки:

[1] Кристева Ю. Силы ужаса: эссе об отвращении. СПб.: Алетейя, 2003, с. 36-67

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва