«Інститут харчування»

Повне. Зона тиші, 2019

7-го березня відбудеться презентація книги Влади Ралко «Зона тиші» в межах однойменної виставки у Shcherbenko Art Centre. Видання ознайомить читачів та читачок із репродукціями полотен, малюнків і фотографій, що увійшли до проєкту, створеного на арт-резиденції «ЧервонеЧорне мистецьке об’єднання» в Каневі. До вашої уваги есей Лариси Венедиктової, що увійшов до книги. 

Зв’язати. Зона тиші, 2019

Коли я дивлюся на роботи Влади Ралко із серії «Зона тиші», мені весь час спадає на думку словосполука «інститут харчування». Влада, здається, писала цей цикл про цінності і про кухню, про кухню як місце крові й жінки, про кухню як осердя матеріальності та плоті. Найімовірніше, про жоден «інститут харчування» не йшлося (а втім, хтозна) аж доти, доки я його там не побачила. І я вже не можу той «інститут» не бачити. Коли я дитиною вперше почула цю словосполуку, у мене не було інших варіантів, крім одного – там мають учити, як їсти людей. Мене в дитинстві справді хвилювало це питання – чому людей не їдять? Хоча метафорично такі слова час від часу використовують. «Я тебе зараз з’їла б, мій солоденький», – може, наприклад, казати мати немовляті. Таким самим вокабуляром іноді послуговуються коханці. Існує навіть така сексуальна перверсія – фантазія бути з’їденим.

Я читала колись у книжках, як люди їли інших людей у тривалих експедиціях, коли закінчувалися харчі, а інстинкт виживання виявлявся сильнішим за табу. Значно пізніше я дізналася про Голодомор і про поїдання людей людьми в умовах, що були організовані людьми. Не стихійним лихом, не потраплянням у ситуацію, коли немає жодних інших шансів на виживання, а штучним голодом, який мав, з одного боку, зломити волю до спротиву, з іншого – забезпечити радянську індустріалізацію заради майбутнього щастя прийдешніх поколінь (ви, як прийдешнє покоління, відчуваєте це щастя, правда ж? Щастя, що заради вас когось з’їли.)

Коли Олександра Меня запитали, що він не рекомендував би їсти під час посту, він відповів: та їжте чого душа забажає, тільки людей не їжте!

Мабуть, Мень мав на увазі не антропофагію як споживання людського м’яса, а радше ставлення до людини як до об’єкта, що підлягає керуванню, контролюванню, нормуванню, а як наслідок – схематизації, інструменталізації, віктимізації.

Повернемося до «інституту харчування». Це реальний інститут, який було сформовано в 1930 році під завдання – розраховувати норми харчування для «ворогів народу» – контингенту концтаборів, який невдовзі стане масовим. Ці норми визначали з принципу «не дати померти, але знищити будь-яку можливість відновлення енергії». Особливу роль відігравав розрахунок білка в раціоні. Тобто практична відсутність білка була запорукою неможливості спротиву.

Історична довідка соромливо повідомляє: «В первые годы своего существования основной задачей Института являлось изучение вопросов, касающихся физиологических норм питания для различных профессиональных и возрастных групп населения, большое внимание уделялось вопросам общественного питания» (http://www.ion.ru/index.php/2008-12-16-10-17-21).

Інститут «в настоящее время имеет наименование Федерального государственного бюджетного учреждения науки Федерального исследовательского центра питания, биотехнологии и безопасности пищи». Усе так просто: ми розробляли людожерські норми харчування людей, а тепер займаємося «безпекою їжі», а доходяги, яких ми створювали і які втрачали людські обличчя, – лише сторінка нашої історії. (І про всяк випадок, до вашого відома – в Українській Радянській Соціалістичній Республіці теж були подібні інститути.)

Суспільне харчування, «до питань якого була прикута велика увага» (як зазначено в історичній довідці Інституту харчування), власне, було основним способом харчування. Житло, що планували будувати в перші роки радянської влади, не передбачало наявності кухні (кухні в комунальних квартирах у принципі також виявилися не пристосовані до приготування їжі, на одній маленькій кухні аж ніяк не могли розміститися з десяток сімей). Усі мусили харчуватися у громадських їдальнях і, таким чином, не мати можливості уникати ідеологічної комунікації та чинити спротив впливу її наслідків (інформація, що потрапляє до людини з їжею, засвоюється, так би мовити, в обхід свідомості).

Кухня, яка згодом стала символом протестного спілкування, розмов про політику та взаємної довіри у вузькому колі друзів, з’явилася практично тільки у хрущовках. Якось у дитинстві я чула жарт від хазяйки одного дому: ось як ми тут вправляємося зі шматком м’яса, так вони обробляють наші душі.

Саме цей настрій бачиться мені в роботах Влади. Художниця нещадно препарує сприйняття, ніби попереджаючи глядача про необхідність бути уважним (а може, навіть параноїдальним) щодо власної душі, що продовжує бути предметом вправлянь з боку ідеологів, хоч би якого кольору були їхні прапори і хоч би які символи вони використовували.

Тепле заколисує, сирість в’їдається у твою плоть, усе стає сировиною для виробництва нової (комуністичної) людини. Ця людина завжди «нова», в неї нема минулого, вона не здатна на пам’ять, а отже, і майбутнє ніколи не настає.

Сирі люди, про яких художниця намагається не думати («Спроба забути про людей»), – з вистави ТЛ «ПостУкраїнське тіло». Клубок сплетених тіл рухається і тому ніби перебуває у часі, але час втрачає свою сутність і стає лихоліттям. Цей час, як стрічка Мебіуса – завжди вже виворіт. Неорієнтовна часова структура – абстракція, в якій ми живемо, але здогадуємося, що життя в ній насправді неможливе. Художниця розмовляє з нами самою цією неможливістю.

М’ясо до м’яса, до повної нерозрізнюваності, де закінчується жива рука і починається мертва плоть. Мертве наче всотує в себе те, що до нього торкається. Але дивовижним чином це нагадування про смерть працює як акт звільнення, екзистенційного звільнення від благих намірів зберегти життя, що на наших очах все очевидніше сприяють його, життя, знищенню.

Модне вегетаріанство/веганство як спроба вберегтися від думки про смерть (яка, власне, є єдиним, що робить людину людиною), забути про неї – дуже приваблива ідея. Людина хоче продовжувати своє комфортне існування, насолоджуючись величною красою своїх добрих намірів, водночас намагаючись вилікувати депресію, спричинену суперечністю між власними намірами та наслідками своїх дій. Ця депресія перетворилася на ціннісну засаду існування сучасного людства. Депресія стала відповіддю буття на спробу людини позбутися думки про смерть та про її цінність – надавати сенс життю. Влада Ралко у своїй живописній мудрості робить акцент на взаємодії життя і смерті, не розділяє їх як певну послідовність у часі або сусідство у просторі, а вміщує їх в одночасність існування сполучених посудин.

Так само сполучені між собою внутрішнє і зовнішнє в акварелях (за участю маркера) художниці. Ефект сполученості досягається завдяки подвоєнню розриву – між внутрішнім і внутрішнім, між зовнішнім і зовнішнім.

Вивертання глядацького сприйняття, що незмінно вдається Владі, слугує рефлексії дорослої людини, тим часом як офіційна культура продовжує виховувати слухняну підлеглу істоту з людської сировини.

«Інститут харчування» залишається тим, який розраховує норми білкового голодування під прикриттям піклування про здоров’я та фігуру. Зона офіційної тиші замикає час і зупиняє думки. 

«Регламентоване замовчування обертається насиллям». Завжди.

Коментарі


спецтеми: