Інша історія: архітектурна спадщина сьогодні

Микулинецький замок (Тернопільська область)

— Коли з закритих церков усе викидали, ми навіть 19 століття не брали! На чорта нам воно? Брали 17-те, 16-те, 15-те… з іронією згадує інтелігентний чоловік з мініатюрними сивими вусами. Спершись на стару стіну з пілястрами, він розповідає про мистецькі експедиції 60-70-х років. Тоді він звозив до Львова цінні експонати вантажним ЗІЛом, який списали зі Львівської опери. Треба було врятувати найцінніше, щоб уже 1975 року відкрити перший у радянській Україні замок з експозицією – Олеський. «Тут студенти якісь скульптури на дрова пиляють. Приїжджай вже! Може, тобі буде цікаво», – якось почув цей чоловік у слухавці після доленосного дзвінка. Так він буквально витягнув пилку з роботи видатного скульптора 18 століття Іоана Пінзеля.

Це був мистецтвознавець і музейник, герой України Борис Возницький.

Це він стояв, спершись на стіну, і розповідав ватазі з півсотні людей про початок збереження української спадщини в той час, як навколо просто на підлозі сиділи волонтери, які приїхали допомагати українській спадщині власними руками.

Це був п’ятий волонтерський табір для відновлення Підгорецького замку, 5 серпня 2011 року ─ менше, ніж рік до смерті Бориса Возницького. З ним піде ціла епоха, але справа збереження пам’яток житиме. Як от учасницький  табір від організації «Новий Акрополь» ─ успішна спроба зробити збереження спадщини спільною цінністю.

Кількадесят учасників приїжджають із різних міст, щоби бути корисними для пам’ятки. Вони живуть у наметах, обідають на польовій кухні і під час  власної  відпустки тиждень розчищають чагарники, рівняють хідники, очищають сходи і стіни від рослин. Усі вони переживають досвід співпричетності до унікального минулого і, за задумом, починають по-справжньому його цінувати. Пізніше ця ініціатива виокремилася в благодійний фонд «Софос». Його мета — продовжити справу Возницького і обперти українську спадщину не на поодиноких атлантів, яким і був музейник, а зробити це  справою небайдужих громад.

Минулого літа в Підгірцях провели вже 12-й заїзд волонтерського табору, а завдяки спільнокошту активістам вдалося зібрати 200 000 грн  на відновлення одного з балконів замку. Це був перший випадок, коли на реставрацію архітектурного об’єкта в Україні кошти збирали в такий спосіб ─ долучилося понад 700 людей. 1997 року Борис Возницький домігся передачі палацу Львівській галереї мистецтв, але стан барокової споруди був невтішним. Майже півстоліття до цього тут створили санаторій для хворих на туберкульоз. Тепер і сама будівля потребує піклування . Це типова ситуація для всіх регіонів України: тисячі архітектурних пам’яток упродовж ХХ століття  почали працювати на благо радянської держави: замки, палаци і храми стали складами, архівами, цехами, школами, лікарнями, дитячими будинками, санаторіями, спортзалами.  Їхні фасади  зовсім не пасували до картини ідеальної робітничої реальності, проте вони стали демонстративним символом класової перемоги.

— В радянський період архітектурна спадщина зберігалася не завдяки, а всупереч, – розповідає Олена Бебко, співзасновниця благодійного фонду «Софос», – коли в Підгорецькому замку вирішили облаштували лікувальний заклад, знайшли архітектора, який мав перепланувати простір під палати і демонтувати все «зайве». Хто це був — історія не зафіксувала. Але ця людина розпорядилася перекрити мармур гіпсом так, щоб ніхто не знав, що в товщі стіни все-таки є унікальна частина інтер’єру. Мармурові портали між кімнатами – це моя найулюбленіша деталь, і вона дивом збереглася! Все це справа випадку: якійсь пам’ятці пощастило більше, якійсь менше».

Збереження історико–архітектурної спадщини в Україні – це досі складне питання. І тут ми не говоримо про архітектурну спадщину ЮНЕСКО, до якої належить Софійський собор, Києво-Печерська лавра, церква Спаса на Берестові, ансамбль історичного центру Львова, резиденція митрополитів Буковини та Далмації, дерев’яні церкви карпатського регіону та Херсонес Таврійський. Усі з них, крім останньої севастопольської пам’ятки, перебувають під пильним наглядом окремого закону. Але загалом нерухомих пам’яток національного й місцевого значення в Україні понад 130 тисяч. Кожна з них потребує спеціального ремонту щороку, але це лише в теорії. На практиці велика частина пам’яток невпинно руйнується або вже зараз перебуває в аварійному стані. Це проблема і для держави, і для активістів, бо порятунок архітектурної спадщини ─ це насамперед про великі гроші і складні бюрократичні процедури. Частина активістів намагається не допустити нищення пам’яток, інша – врятувати і відновити те, що є. І часом виходить так, що попри спільне занепокоєння спадщиною, вони тягнуть мотузку у різні боки.

Стіна Микулинецького замку

Микулинецький замок XVI століття — єдиний, у якому досі живуть люди

Не зруйнувати чи врятувати?

Деякі об’єкти опинилися на вдалому перетині шляхів. Вони належать або до історичного центру перспективних міст (Київ, Одеса, Харків), або розташовані біля важливих автомагістралей. За такі об’єкти часто бореться великий бізнес, а точніше, за землю, на якій вони стоять. Це  ідеальні місця під висотки чи торгові центри, а на них стоять  недоторканні споруди. Захист зникає,  якщо втрачається предмет охорони, або будівля повністю руйнується. Саме тому час від часу в середмістях стаються пожежі, зазвичай серед ночі або на свята. Розслідування винуватців підпалу не знаходять, попри увагу активістів. Немає пам’ятки – немає проблеми. Інший шлях – взяти такий об’єкт в оренду і за кілька років довести його до руйнування, далі – знесення і новий будівельний майданчик. Так київський «будинок з ромашками» на Золотоустівській 35 знесли після двох пожеж у 2016-му, щоб звести висотку; в Ужгороді забудовник замість відновлення і надбудови нових поверхів просто зніс історичний фасад, а в Одесі впродовж 2002-2008 років більше сотні пам’яток просто зникли з реєстру.

Багато забудовників шукають власні обхідні шляхи, певно, думаючи, що реставрація —  це шлях для робін гудів. У принципі, так і є. Взяти пам’ятку в концесію на конкурсній основі (передача державного майна в тимчасове, але зазвичай довгострокове користування приватній особі чи компанії – прим. авт.) і відновити напівзруйнований об’єкт, щоб заробити на ньому – це механізм для далекоглядних підприємців, або для справжніх доброчинців. Поки таких прикладів в Україні немає. Новий закон про концесію почав працювати лише з жовтня минулого року, окремої процедури для пам’яток там не прописано, тому говорити про ефективність закону для збереження спадщини зарано. Тим часом активісти стоять на сторожі чи не кожної пам’ятки, яка перебуває в приватних руках, оренді чи може в ній опинитися. Це сприймається як тривожний сигнал: спадщина під загрозою. Так працює й законодавство, головне завдання якого ─ звузити можливості для недобросовісних забудовників.

Зовсім інший вимір проблеми – це об’єкти, які цікавлять тільки дослідників та туристів. Пам’ятки, на які не претендує бізнес. Їм випала доля вирости десь посеред лісової глушини, на околицях в маленьких райцентрах і селах. Найбільша загроза для них – час і мародери, які з радістю візьмуть історичну цеглу на продаж чи банально – собі на гараж. І тут активісти навпаки, – дуже зацікавлені знайти пам’ятці опікуна. Адже поки споруда стоїть недоторканною, вона невпинно, часом незворотно руйнується.

Для держави питання реставрацій сьогодні не є пріоритетним і в найближчі роки воно таким і не стане. Йдеться про величезні вкладення, які дають не таку вже й помітну конверсію. Якщо в радянський час у таких будівлях з’явилися лікарні чи школи, сьогодні у них принаймні є стіни і дах. Вони належать різним відомствам, які зазвичай в останню чергу думають про їхню реставрацію. Для них це насамперед просто приміщення, та ще й з додатковими проблемами. Але як би погано не було, якісь кошти на збереження культурної спадщини держава щороку виділяє, а от хто і скільки їх отримає —  залежить від активності на місцях. Якщо директор школи-пам’ятки нагадуватиме про себе області, якщо місцева громада розумітиме цінність і привертатиме увагу фестивалями і ярмарками, займатиметься благоустроєм, тоді є шанс, що гроші дадуть саме туди, де вже є якісь зрушення. Такі приклади є у Львівській області, де після волонтерського табору-резиденції Тартаків & Тартак для палацу Лянцкороцьких область виділила кошти на відновлення башти.

Інструкція для активістів
Але уявімо, що ми хочемо профінансувати реставрацію невеликого палацу в районному центрі. Перший крок – проектно-кошторисна документація (ПКД): це всебічне дослідження пам’ятки, план реставраційних робіт, їхнє обґрунтування, бюджет та пристосування споруди. Ціна такого пакету документів може обійтися і в кілька мільйонів гривень, а час їхнього виготовлення триватиме не один місяць. Весь цей час наш палац буде далі мокнути під дощами і руйнуватися. Тут треба набратися терпіння, – швидкої терапії для замків чи палаців не існує. Можливо, тому політики не будують на цьому  своїх передвиборчих кампаній, – це занадто точкові і довгострокові процеси, як для рейтингів. Ти можеш пообіцяти пристосувати палац під музей чи бібліотеку, але на це підуть роки.

До речі, саме функція, яку пам’ятка на себе візьме – це один із ключових моментів ПКД. Будівля зазвичай не може просто стояти окрасою чи локацією для фотосесій. Інакше, за десяток років її знову доведеться реставровувати. У кожної пам’ятки мусить бути господар і функція, яка допоможе їй жити. Це може бути якась державна установа, культурна інституція чи приватне підприємство. Готелі, ресторани, галереї – звична практика для європейських пам’яток. Завдяки своїй архітектурній привабливості вони стають значно успішнішими і дають містечкам і селам розвиватися. Туризм стимулює малий бізнес, створює робочі місця і загалом вносить життя в провінційні регіони.

Але спочатку – папірці. Якщо з документами все гаразд, дати добро повинне управління охорони історичної спадщини та обласна державна експертиза. Далі нам варто знайти команду фахівців, яка розуміє відмінність між капітальним ремонтом і реставрацією. А після цього отримати зелене світло з самого верху – ДАБІ (Державна архітектурно-будівельна інспекція).  Зазвичай це не відбувається з першого разу, а проходить тривалу смугу перешкод з численних коригувань. Якщо нам пощастило, і за цей час у нас ще не закінчилися гроші, ентузіазм та імунітет проти бюрократичного абсурду, ми нарешті переходимо до реставраційних робіт.

За правилами, ми б навіть не змогли паркан пофарбувати без відповідного дозволу, але на практиці бачимо, як охоронні споруди біліють пластиковими вікнами і блищать металочерепицею. Насправді директори комунальних установ, які оселилися в охоронних будівлях, майже ніколи не питають дозволу на такі роботи. Вони дбають, передусім, про функціональність приміщення. А ще знають, що єдина людина, яка займається усіма пам’ятками області, точно не приїде з перевіркою. Навіть якщо й приїде, нічого не вдіє.

Жовківська Синагога (Львівська область). Фрагмент фасаду

Спеціальність №195

Сьогодні в Україні є фахівці з реставраційних робіт, але скоро ця професія може стати рідкісною. Річ у тім, що студентів за напрямом «Реставрація пам’яток архітектури та містобудування і реконструкція об’єктів архітектури» у нас більше не навчають: у 2015 році ця позиція зникла зі списку спеціальностей. Тоді за неї почав боротися одеський реставратор і активіст Анатолій Ізотов. У 2019 році він вдруге створив петицію про повернення спеціальності №195. Але вона зібрала трохи більше 1000 підписів. Ізотов каже, що на сьогодні ми маємо не більше 150 спеціалістів-реставраторів.

Йдеться і про теоретиків, котрі працюють з проектною документацією, і про практиків, які виконують специфічну вузькоспрямовану роботу. В Україні вони не завжди можуть знайти застосування своїм навичкам, тому працюють за кордоном, а якщо лишаються, то ставлять відповідну ціну на свої послуги. Якщо ситуація не зміниться, це призведе до критичної ситуації, коли ми не матимемо ні хороших спеціалістів, які рятуватимуть нашу спадщину, ні тих, хто їх навчить – не буде школи реставраторів, а отже, той хто вчора проектував квартири, зможе виконувати реставраційні проекти. Це важлива проблема вищої освіти, яка стане видимою тільки з часом. Але вже зараз очевидно, що 130 000 пам’яток та 150 реставраторів – це зовсім не співмірні числа. Інша справа, що активних одномоментних реставрацій в Україні відбувається не так і багато. Тому, швидше за все, для нашого провінційного замку, ми б знайшли фахівців.

Місто Суми, вулиця Соборна 32

Просвітництво як перший крок
Важливо сказати і про ідентифікаційну функцію нерухомої спадщини. Архітектурні пам’ятки є одним із найпереконливіших свідчень минулого. Ми ділимо з ними простір і щоразу бачимо тяглість історії та культури на власні очі. Зараз, в умовах війни, дбати про культуру – означає захищатися з двох фронтів і берегти свою цілісність в прямому й переносному значенні.
Сьогодні самим мешканцям часто бракує усвідомлення цінності власної спадщини. Побудова нового типового проекту мешканцями може сприйматися краще, ніж реставрація якогось унікального об’єкту. Це питання культури, яка не завжди є беззаперечним пріоритетом.
Саме через це, наприклад, у благодійному фонді «Софос» кілька років тому вирішили зайнятися освітнім проектом, орієнтуючись саме на дітей.

— Це перші кроки до того, щоб виростити покоління, яке чітко розумітиме, що пам’ятку архітектури не можна розібрати собі на сарай, — каже співзасновниця фонду Олена Бебко.

«Children for the heritage» – це дні, коли учні не просто слухають екскурсії, а й долучаються до збереження пам’яток. На жаль, поки такі ініціативи є точковими, їхній ефект не буде тенденційним. В будь-якому разі, це гарний початок просвітницької роботи з наймолодшими.

Сьогодні пам’яткам важлива будь-яка увага. І що креативнішою і гучнішою вона буде, тим більш видимою ставатиме проблема збереження української спадщини. Соціальний туризм, фестивалі, реконструкції, блоги, сувеніри – все це збільшує шанси пам’яток на відродження. Сторітелінг теж ніхто не скасовував. Сьогодні активісти з фонду «12 вартових»  «заманюють» доброчинців у замки і палаци через Tinder. Хто знає, може, саме там їх помітить справжній благодійник-мільйонер. А поки цього не сталося, кожен, хто долучається до роботи з пам’ятками, стає для них справжнім рятівником. Поки що у нас немає закону, який повноцінно регулює питання охорони культурної спадщини та роботу благодійних фондів, які хочуть її рятувати. Поки що у нас бракує людей, які б просто фіксували стан нашої нерухомої спадщини, а у цих людей бракує повноважень. Поки що, збереження архітектурної спадщини для України не пріоритетне. Тому кожен, хто всупереч цим обставинам розвиває локальний туризм, підтримує фонди, стає волонтером, або просто якісно робить свою роботу в кожній з тисяч пам’яток – це супергерой, якому вдається хоч на трішки сповільнювати час.

Колись і Борис Возницький навмисно поширював міфи про замкових привидів, а на запитання про те, чи дійсно їх бачив, зніяковіло відповідав:
– Ну як вам сказати…
Так він намагався зробити «рекламу» замкам і палацам в далекі доінтернетні часи і започаткувати моду на локальний туризм. Сьогодні збереження спадщини — це все ще справа ентузіастів, але саме завдяки ним пам’ятки — живі, і досі самі не  перетворилися на привидів.

Всі фото – авторки тексту.

Коментарі


спецтеми: