Інноваційна незворушність культури

Маскарон. Фото зі сторінки "Скульптура Львова" @LvivSculpture

Текст подається в авторській редакції без змін. Редакція видання може не поділяти точку зору автора.

І

Унікальний аборт, креативне поховання, інноваційне життя – мабуть, багато хто відчує до таких виразів цікавість, яка, однак, швидко стане чимось іншим, якщо примірити подібні ідеї на себе. Твори думки незрідка стають потворами розуму саме тому, що уникають зичливого порозуміння та скасовують для інших медитативність вчування і потік особистих асоціацій. Культура – загальна система відліку, яка охоплює всі людські відносини, але парадоксальним чином наблизитись до її сили в усякому конкретному випадку можна лише, якщо не силуєш своє ставлення до неї. Культура втрачає саму свою суть, коли стає тільки роботою, індустрією, інструментом, a fact like others.

Такі думки снуються в голові, коли спостерігаю за креативними бюрократичними правилами і культурними проектами Українського культурного фонду. В кількох освітніх лекціях, які пропагує УКФ, можна побачити одну характерну похибку цієї дуже необхідної інституції (те, що в народі називається «сплутувати гичку з ріпою», а риторично антономазією – підмінювання цілого частиною) – підміну дійсності однією з її репрезентацій: спочатку у вас має бути ідея, а потім ви підбираєте під неї команду, кажуть у двох відеопоясненнях для новачків виконавча директорка Фонду і один із запрошених культурних менеджерів. Що ж, це можлива логіка, якщо позиція, в якій ви перебуваєте, уже є забезпеченою і привілейованою. Проте хоч як дизайн-мислення старається вип’ясти свої принадні правди, культура живе своїми. Баланс між ідеєю і її втілювачами – річ зовсім не така проста, як подається. (До прикладу, розробники ідеї часто не є юридичними особами.)

Назагал зауваги, які мені вдалося зібрати щодо УКФ, можна згрубша поділити на загальні і прикладні. Оскільки другі мають більше до практики, з них варто почати.

Якщо ви заповнювали цьогорічну заявку, ви могли запитати себе – хто і чому саме так складав питання до детального опису проекту в електронній формі заявника. Спробуймо відтворити тут можливу логіку. Скажімо, можна було здивуватися, чому про саму ідею (точніше про мету проекту) доводиться говорити після опису її актуальності. Тому що, мабуть, ідея вже мала б бути у вас сформована і поструктурована, а заповнення полів – справа технічна. Може, й так. Якщо ваша ідея має спокійний підготовчий період, то порізати її попереднє тіло на кавалки і переословити не мало б означати, що вона зіпсується. Але ж звідки враження, що щось таки псується! І що? Насамперед істотно псується така велика штука, як відповідність «замисленого до висловлюваного і до згодом здійснюваного», і то для різних сторін, які мали б плекати таку відповідність. Читаючи заявки, експерти-оцінювачі не бачать природної логіки тих, хто не змінюватиме своїх способів щось робити тільки тому, що про це треба написати якось інакше; а оцінюють вони формально балами відповідність написаного до питань, які формулювали не вони самі. Читаючи звіти, менеджери УКФ звертають увагу найбільше на відповідність заявлених результатів до досягнутих, бо якісно перевірити відповідність між наративами звіту і заявки досить складно і часозатратно (тим паче в останні два місяці перед закриттям бюджетного року). Готуючи і пишучи (і не раз переправляючи) заявку і звіти, заявник навряд чи не розуміє, що не користатиметься при втіленні та поширенні своєї ідеї такими самими виразами, яких вимагає форма бюджетно-договірного зобов’язання. Отак різні люди вкладають надзвичайну купу зусиль, щоб створити переконливу видимість невідь чого, якийсь смисловий баласт.

Щодо спокійного періоду для підготовки ідеї, то тут завадою для культурних «агентів» стають самі українські реалії (державна некультурна спадщина). Як би не мріяли всі про можливість подавати заявки раніше, ніж перед самим дедлайном, але планувати щось, не маючи за собою інституційного чи ресурсного опертя в умовах непевностей однорічного бюджету, геть нелегко. Про це вам по-особливому нагадає необхідність уявляти довгостроковий ефект для свого ще непідтриманого проекту (т.зв. сталість результатів).

Хоч декларативно Український культурний фонд підтримує ініціативи у сфері культури, а серед важливих для себе принципів ухвалив підтримку культурного розмаїття і децентралізації, схоже, по факту його діяльність наразі найпослідовніше сприяє професіоналізації культурних менеджерів (чи радше грантописців) у великих містах. За три роки форма заявки покращилася у бік бюрократизації, а вимоги до розуміння (якщо не інтерналізації) її специфічної термінології зросли. Але якщо в Києві, Львові, Харкові, Одесі, Дніпрі можна уявити, як це підвищуватиме «рівень заповнення заявки», то в малих містах важко уявити, де люди знаходитимуть неоплачувані професійні консультації, необхідні для переконливого заповнення. Варто, міркуючи про таке, звернути увагу на емоційний настрій уже радше вправних заявників з великих міст, коли вони, розумні відповідальні люди, намагаються адаптувати до себе «необхідне зло» грантописання. Ось кілька голосів (виділення жирним додано, імена змінені):

  • 13 січня. Юрій: Від цієї форми почуваюся довбнем, в мене від неї перегрівається процесор.
  • 14 січня. Марія: Я працюю над цією заявкою близько місяця (30 днів), останній тиждень (7 днів) в режимі інтенсивний фултайм (12 год/день). Мені допомагають фінансова координаторка (in kind) та менеджерка з комунікацій (in kind). Також консультують всеможливі друзі і колеги (very kind in kind). Але я все одно зашиваюсь, горю і закипаю (overtime). Мій мозок каже: I’m too old for this shit. Це нагадує цілодобовий марафон дипломних робіт в університеті, тільки цього разу немає ніяких гарантій, що отримаєш “корочку”. В інструкції (додаток 1) вказано, що посередницькі послуги не можна включати в кошторис (додаток 2), і взагалі не можна віддавати заповнення заявки на аутсорс. Але я знаю багатьох людей, які саме так і зробили. І я їх розумію!
  • 14 січня. Анастасія: Ми відмовилися від цієї затєї. Не знаю, чи правильно зробили, але, зваживши все, відмовилися.
  • 14 січня. Михайло: «Висока оцінка роботи культурних операторів з боку експертного середовища, бізнес-янголів, стейкхолдерів, представників громадського сектору.» Сподіваюся, хтось цьогоріч візьме грант на створення чат-боту, який заповнює заявки.
  • 14 січня. Юлія: Я не уявляю, як маленький колектив без професійного грантрайтера може це заповнити і подати.
  • 14 січня. Влодко: УКФ запам’ятається тим, що, як студентські будови і БАМи в СРСР, синхронізує життя багатьох людей в робочих поривах, єднає їхній пульс в синкопі абсурдних викликів сучасності.
  • 15 січня. Віра: В світі українського культурного менеджменту просто подати заявку – вже успіх. Бажаю успіху всім, хто успішно подались і хто от-от візьме на клавіатурі фінальний акорд електронного ключа! Уявіть собі, в березні публікують результати – а заявки і справді успішні! І всі ми виграли! (Ні, такого не станеться). Це була найбільша і найскладніша заявка у моєму житті. Вона робилася в безпрецедентній кількості чатів, гуглдоків, енний раз переформатованих клітинках екселю, в снах і наяву. Якщо і є в цьому якийсь позитив, то це командний дух і низова солідарність.
  • 26 січня. Мирослав: Ну, бланк заявки складний, думаю, це буде найпоширенішою заувагою.
  • 26 січня. Андрій: головним результатом такого використання канцелярської мови, як в заявках УКФ, може стати поява таких собі “панів Возних” з “Наталки-Полтавки”, які нацикаються хвацько шпарити тими всіма “зацікавленими сторонами” і “кількісними показниками” (так воно теє-то) і гордо вознесуться над посполитими культурщиками, хоча, може, здобутки їхні і переваги будуть суто формальними.
  • 26 січня. Мирослава: сильний післясмак залишила власне нещирість, вимученість і складність (що знову ж таки про муки) цих текстів. Траплялись такі важкі синтаксичні конструкції. Хоча, якщо ти описуєш любий тобі проект, так би не мало бути.
  • 28 січня. Георгій: Часами було враження, що умови і формат заявки містять, з-поміж іншого, таку собі пастку-”поліграф”, прихованою метою якого є “перевірка” здобувачів на адекватність і виваженість у виборі пріоритетів, спромогу тверезо розподіляти виробничі потуги, збалансовувати амбіції з можливостями. Але не виключаю й того, що неадекватність була зовсім не про мене заявника.
  • 29 січня. Віктор: Повідомили, що ми не пройшли техвідбір з продовженням-розвитком проекту, який успішно виграли торік. Поміняли в інструкціях правила, було написано, що 2 роки вимога для організацій, а про фопів я не бачив такого (може, і я промахав, а може, вони так розумно пояснили). Не так прикро “не пройти”, як отаково – без якогось матеріалу для думки й аналізу, більш предметна аргументація відмови промовляла б шось про мотиви й логіку давачів, та й у якихось прийнятних мірах це було б можна брати до уваги у майбутньому. А це якась просто палиця в колеса насмоктана, аби зрізати кількість. Я десь читав, як УКФ хвалився, що фонду можна довіряти і правила вони не міняють. Ну точно, так і є. Знайомий казав, у перший рік було написано, що купівля обладнання до 20% бюджету, а на переговорах їм сказали, що купівлю оплатити не можуть. Люди експериментують.

Хто ж складає всі ці негуманні форми і які саме оптимістичні сподівання стоять за такою культур-менеджерською дегуманізацією культури?

ІІ

Не секрет, що УКФ має діяти в державних рамках, які сам змінити не може – безглуздих пострадянських обмежень і стійких бюрократичних традицій не бракує. Деякі зміни Фонд може лобіювати на ближчу перспективу, як-от вкрай необхідне збільшення фінансового часу проектів поза один рік чи скасування абсурдних моментів для бюджетних статей (напр., 60 грн – розмір добових); інші системні питання він може готувати на дальшу перспективу, нагромаджуючи внутрішню аналітику «сфери культури» у своєму віданні, – наприклад, наскільки розвиває чи стримує «культурний сектор» український феномен ФОПів (історичний кучмівський винахід кінця 1990-х, який легітимізував малих підприємців як екзистенційну одиницю, через спрощену систему оподаткування) чи загалом поняття «проекту» і проектне мислення. Але деякі речі Фонд може проблематизувати і вирішувати цілком самостійно будь-коли. До таких належить, наприклад, плекання здорового механізму, який дозволяє добре бачити, наскільки конструктивними чи деструктивними є ті чи інші заходи, процедури чи правила самого Фонду – зробить його відповідальним не лише перед міністерствами, партнерами і стратегічними візіями (теоріями), але й перед заявниками (практиками).

Дегуманізація починається з мови, яка не сприяє порозумінню. Як-от у питаннях, які про це, пробую уявити, можна поставити в бюрократичний спосіб: хто є опосередкованою аудиторією канцелярської мови в заявці? хто є кінцевим бенефеціаром у пропагуванні такої мови? яким саме виробника культурного продукту уявляють укладачі такої аплікаційної форми? Уявімо собі, що команді Фонду треба обґрунтувати і захистити використання канцеляриту як культурний проект, відповідаючи на власні питання про:

актуальність проекту; чому проект є унікальним; чому є інноваційним; як він доповнює культурно-мистецький процес; який матиме позитивний вплив на сектор у перспективі; яка основна мета проекту; які його цілі; яка аудиторія проекту у кількісних і якісних показниках; яким чином були визначені культурні потреби; як результати задовільнятимуть потреби; хто є зацікавленою стороною; яка соціальна цінність результатів проекту; які показники результатів відповідно до цілей; які є внутрішні і зовнішні ризики; яким є внутрішній моніторинг; яким є ключове повідомлення; яких спікерів обрано для поширення інформації; які методи комунікації; які ЗМІ поширюватимуть інформацію про проект; з якими лідерами думок планується співпраця; яких показників буде досягнуто в результаті реалізації комунікаційного плану; як забезпечуватиметься вільний доступ до напрацювань проекту; як ділитиметеся досвідом…

Менеджери УКФ є такими самими звичайними людьми, як і заявники, тому інтуїтивно усвідомлять, що на так поставлені питання відповідати серйозно і правдиво сенсу немає, бо тут мова зовсім не про правду чи самоцінну ідею, а про здоровий глузд. Проте як вправа таке може бути корисне.

Уявімо також, що кожне з так не до ладу поставлених питань має свою генезу, свої історичні і політичні обставини, в яких воно постало як винахід, і свою привабливість для тих, хто вирішив перенести їх в український контекст з думкою, що таким чином запозичена деталізація в проектному описі може бути корисною для нашого культурного діяча, а відтак і культури. Це дещо уточнює наше завдання і ставить додаткові питання про адекватність тих чи інших запозичень і роботу, проведену над їхнім осмисленням. До прикладу інноваційність. Масове цільове запровадження великим фондом цього специфічного (соціально-економічного) поняття в царину культури є, мабуть, безпрецедентним українським явищем (інновацією!). Розвиток культури узалежнюється від її модернізації. Закон про УКФ (від 23.03.2017) визначає серед основних завдань Фонду, створеного заради «сприяння національно-культурному розвиткові України», «стимулювання розроблення інноваційних проектів» (і також вводить «інноваційність» у принципи діяльності УКФ поряд з «гуманізмом», «свободою творчості», «забезпеченням культурного розмаїття»).

Оскільки ні Закон про УКФ, ні Закон про культуру (від 14.12.2010, зі змінами від 28.01.2016) не пояснюють окремо, що таке інноваційність, менеджерам УКФ довелося, вочевидь, через додаткові дослідження та дискусії переосмислювати її визначення, виходячи з Закону про інноваційну діяльність (від 4.07.2002), де це поняття фігурує як «новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери». В результаті уточнень Стратегія УКФ (від 04.02.2019) визначає інноваційність в культурі як «використання передового новітнього досвіду відповідного сектора з метою покращення якісних та кількісних показників культурного продукту, першочергова націленість на ефективність отриманих результатів і потенційну конкурентоспроможність». В методиці експертного оцінювання (від 11.11.2019) для експертів роз’яснено: “Чому ваш проект є інноваційним?” означає «Проект спрямовано на впровадження інновацій: наприклад, пропонує альтернативний, креативний спосіб вирішення визначеної проблеми та/або передбачає залучення до результатів широкої аудиторії, та/або використовує новітні методологічні підходи чи технології у його виконанні, та/або впроваджує зарубіжний досвід, та/або розширює діапазон індивідуального досвіду митця, митців/виконавців проекту; заявник описує, як реалізація проекту вплине на розвиток сектору/секторів та який новий досвід здобуде організація-заявник» (виділення курсивом додано).

Як бачимо, врешті робоче визначення стає культурно гнучким (менш інноваційним?) – з’являється достатньо велике поле для тлумачень того, що вважати інноваційним у культурі, щоб пантеличити посполитого заявника. Воно і зрозуміло: смисл (і слово) інноваційного приходить до нас як перетин управління і нових технологій – речей для розуміння самої культури коли не другорядних, то дискутивних (відомий час, коли це поняття навіть мало пейоративне значення). Але якщо нові технології (у широкому сенсі, нові методи) – це те, що може мотивувати конкретну проектну ідею, то аналізувати і живописати це з позиції управління – мотив для проектанта так собі (другорядний і похідний). Звідси закономірний висновок: люди, які займаються не своєю справою, роблять її погано. Заявники (культурні менеджери, культурні агенти, оператори, виконавці, виробники культурного продукту чи як би не означували їх управлінські прокрусти), якщо вони справді прагнуть здійснити те, що заявляють своєю ідеєю, не мають вкладати душевні сили в рекламно-прогностичний аналіз чогось, що є безпосередньою справою когось іншого – експертів, аналітиків, стратегів і адміністраторів Фонду.

Думаю, аналітики УКФ можуть легко підтвердити або спростувати це з огляду на свою унікальну можливість порівнювати огром заявок і культурне розмаїття їхніх описів. (Почасти «провал» в розумінні заявниками того, наскільки важливою для них має бути інноваційність, можна вже відчитати з майже найнижчого, з-поміж інших оціночних критеріїв, середнього балу від змістових експертів у Звіті УКФ за 1 півріччя 2019 р.)

Перекладати свою роботу на інших – а чи через недорозуміння її потреби або важливості, а чи через брак часу і ресурсів для її виконання, абощо – справа давня, відколи світ зіпсувався, а от виправляти неналежне – справа гідна, справа свідомої і зрілої культури, яка не лише має що розвивати, а й те, що вже добре розвинуте. Під таким оглядом можна дивитись на вимучливу форму заявки як на тимчасовий експеримент (що, звісно, не виправдовує експериментаторів над людьми); так само як варто сприймати тактичним ходом перекладення аудиту на бюджетні плечі заявників (звісно, це відпружило Фонд від імовірних скандалів, хоча обважило кошторис кожного проекту на 20-30 тисяч і породило легіон декультурних підрядників), бо ж контроль за фінансовою відповідальністю можна організовувати по-різному. УКФ має велику довіру серед своєї безпосередньої цільової аудиторії, і до неї варто ставитися з увагою.

Остання заувага щодо інноваційності суто перекладацька – для цього слова існує купа влучних українських слів (можливо, варто запровадити квоти?).

ІІІ

Залишилося долучити інших голосів, щоб трохи збавити умоглядності, – від тих, котрі поділилися власними рефлексіями, що було їм не так із заявками.

Володя:

Мене в заявці нічого не дивувало, бо логіка бюрократів видна відразу, але мене багато чого з цієї логіки напрягало.

  1. Щоб полегшити собі справу подальшої формалізації і обробки присланих заявок, вони вимагали від заявників відразу самим перекладати опис своїх проектів на бюрократичну мову. І в результаті головним критерієм відбору стало знання заявниками цієї бюрократичної мови, це навіть вже стало головнішим, аніж сама суть проектів. І це породжувало купу недопонятостей, дрібних і великих, розібратися з якими і ставало головною метою заповнення заявок, тоді як опис суті проектів, знову ж таки, відсувався на задній план.
  2. Що напрягло найбільше, то це відсутність опції нормально розповісти про свій проект, про своє бачення – така можливість була тільки у формі побічних запитань про актуальність чи інноваційність, тобто новизну проекту. Тобто, від тебе вимагали розповісти про проект, виходячи лише з цих моментів.
  3. Певним чином наперед формалізоване перечислення цілей і завдань, індикаторів і показників (“не менше двох завдань до кожної цілі”), тому ті цілі, які мали необхідність лише в одному завданні для реалізації, доводилося взагалі не писати. Не було можливості розписати це відносно власної логіки свого проекту.
  4. Необхідність розписувати вже в заявці ті речі, які мають вирішуватися в процесі самої реалізації завдання. Тобто, вже в заявці ти мав розписати те, що вже потім, по ідеї, мала зробити команда працівників за гроші. Наприклад, всі деталі комунікаційної стратегії (в ЛОТі “Знакові події”). Якщо вони хотіли таким чином бачити, чи шарять заявники в цих питаннях, то це нечесно і тупо, бо заявники не були готові до такого “тесту”, і крім того вони потім за грантові гроші могли б скористатися послугами спеціалістів – їм як організаторам і не обов’язково все це шарити самим.
  5. Навмисне складне бюрократичне формулювання питань, які можна сказати людською мовою. Тобто, ну видно ж, що працівникам УКФ просто не хотілося потім переводити самим тези заявки на бюрократичну мову, і вони відразу формулюють питання так, щоб відповіді теж звучали бюрократично-формалізовано. Я про це вже згадував, але тут конкретні приклади – про “у який спосіб будуть задоволені потреби…” чи про “які зацікавлені сторони будуть впливати чи підпадати під вплив…” От нахіба так задавати питання? для людей незнайомих з бюрократичною мовою, тут виринають цілі смислові поля з різними напрямками думки. В цій заявці сама культурна суть проекту по любому робиться зайвою, їй тупо немає місця там, всі прагнення і мотивації, які спрямовані на культурний вимір – там фільтруються ніби навмисне. Інновація може бути одним з моментів супутніх – але ж не суттю, шо ми інноватизуємо і нашо – ці питання зникають.

 

Олена:

  1. Цінності. Що транслює процедура? Що транслюють питання форми? Що транслює її обсяг/складність/бюрократичність? Що це – ПЕРЕШКОДА.

Що дає нам ця перешкода? Нормальна перешкода мала би відсіяти злі помисли, грантоїдство, прохідняк, початківців, аматорів та подібне. Перешкода УКФу відсіює саму культурну ЦІННІСТЬ проекту. Вона не тільки виносить бюрократію і формальності на перший план, а робить змістовну частину фактично непомітною.

Таке враження, що УКФ має страх перед культурою,  недовіру до культури, нерозуміння культури як такої. Культура – це творчість, ризик, інноваційність (тільки справжня, а не дебільним пунктом в заявці). Так, в культурі може бути елемент бюрократії. Так, культурі потрібні культурні менеджери і навіть бухгалтери. Але вони мають СЛУЖИТИ культурі. Їхня мета – створити культуру. В УКФі бюрократів урівняно з культурними виробниками.

Чи справді потрібно дотошно розписувати своїми словами, в чому моя унікальність/інноваційність/спосіб задовольнити прямі-непрямі потреби? Невже людина в статусі експерта не може це оцінити з власне проекту? Нащо тоді сам цей експерт і в чому її чи його експертиза? Перевірити пунктуацію в моїх письменах?

  1. Наративна частина заявки. Списана з кількох інших “чужих” форм методом їх сумування. Надто велика. Багато пунктів тавтологічно повторюють самі себе. Актуальність проекту пунктом + актуальність проекту в описі проекту (який іде після довжелезного списку пунктів ОКРЕМИМ ДОДАТКОМ!)

Інші пункти сформульовані так, що в них просто нема сенсу. СПОСІБ, яким РЕЗУЛЬТАТИ мають ЗАДОВОЛЬНИТИ… Це після того, як в тебе вже сто разів розписано цільові, кількісні, ідею, інноваційність і унікальність. Просто дебільний пункт.

Власне опис проекту – іде як ДОДАТОК до цих письмен. У вільній формі! Тобто ти маєш супер-строго по канону розписати на тисячу пунктів у визначеному обсязі, а потім – бах – і у вільній формі власне ОПИС ПРОЕКТУ. До того в жодному пункті суттю проекту не цікавляться, лише його унікальністю/інноваційністю/задоволенням потреб. Ну що це таке!? Суть проекту – це ж головне. Саме це відрізняє хороший проект від поганого. А решта описує суть як допоміжне для якихось сторонніх, які самі не знають культурного контексту і не можуть відрізнити актуальне від неактуального, інноваційне від ретрогадного тощо.

  1. Бюджет і фінансова частина. Написана таким чином, щоб змусити тебе до подвійної бухгалтерії. Штучне обмеження в 30 000 грн на ФОП. Штучне обмеження в зарплатних ставках, що не відповідають ринковим. 10 000 на місяць у Києві: seriously? Хто це буде робити?

Не встановлені адекватні “ліміти” бюджетів. Видно, що в їхніх “методистів” немає експертизи в “інноваційних” сферах, і вони все це “вигадують з неба”. Натомість треба посадити парочку реальних експертів, які орієнтуються в ринкових цінах і дати людям адекватні ліміти бюджетів.

 

Іван-Юрій:

  1. Багато запитань, на які треба вигадувати відповіді.
  2. Багато запитань, на які неможливо дати адекватну відповідь, поки проект не почне діяти.
  3. Відсутність на ринку достатньої кількості якісних пропозицій щодо справді інноваційних речей, а ті послуги, які можна виділити як інноваційно якісні з комплексним підходом, коштують захмарних грошей і фондом відсікаються як послуги з завищеними рейтами. Відповідно треба відмовлятись, або все тягнути на собі. Ціни на такі речі формуються до долара, поки пройдеш всі процедури відбору, долар змінюється.
  4. Щоб заявка була успішна, треба прописувати масу завдань і ідей, які тягнуть колосальний мах роботи. В результаті лізеш зі шкіри і не встигаєш через короткі терміни.
  5. Все так зроблено, що основна робота припадає на літо. Багато у кого відпустки і через це неможливо продумати адекватну координацію. Приходиться працювати цілодобово. І найгірше, що виконавці проектів, які хочуть поїхати у відпустку у літній час, не можуть цього зробити, бо проект до вересня чи жовтня, а потім звітування.
  6. Погані консультації з боку Фонду під час реалізації. Як в якихось жеках, коли дзвониш, ніхто толком нічого не знає.
  7. Певні успішні проекти заслуговують позаконкурсного фінансування, в рамках календарного плану.
  8. Експерти не здатні оцінити більшість інноваційних речей.
  9. Я не бачу, як Фонд використовує і популяризує підтримані проекти?

ІV

Наостанок, можна пофантазувати дещо у формі питань і можливих відповідей про якийсь більш ідеальний образ УКФ з низової перспективи.

Як слід зважати на заявника?

Якомога якісніше дебюрократизувати процеси, зробити їх людяними. Наприклад, при відділі аналітики можна створити посаду для однієї чи кількох людей, котрі займатимуться передусім тим, що представлятимуть позицію заявників, систематично – бажано візаві – збираючи від них відгуки, що з їхньої точки зору слід було би поліпшити в роботі Фонду. (Аналіз таких відгуків, крім іншого, здатний добре показати межу, за якою запозичений методологічний досвід починає пробуксовувати, а теоретико-експериментальні покращення стають більш травматичними.) Запропонована Фондом «анкета заявника» є надто виснажливою, некоректною по моменту і діалогічно непривітною, щоб досягати людського результату. Загалом – просто необхідно ретельно продумати механізми, які не дозволяли б зводити конкретну творчу людину чи організацію суто до якоїсь зареєстрованої одиниці, якою можна крутити. Гуманізм і культурне розмаїття!

Як уникати зайвих зусиль і полегшити донесення ідей?

Заявники справді дуже різні за досвідом і калібром, тож є сенс мати кілька підходів, а не один уніфікуючий. Чи не доцільніше ввести принцип конкурсного відбору в два етапи, як робить багато фондів (напр., House of Europe): спочатку люди «змагаються ідеями» – у тій логіці і викладі, які для них радше питомі, за небагатьма формальними вимогами, а після оцінювання і входження в короткий список (shortlist), удокладнюють своє бачення за зваженими проектними вимогами? (Це, до того ж, дозволило б зробити гнучкішими різні дедлайни.)

Як заохочувати повторних заявників, які отримали високу довіру від Фонду?

Відповідно до послідовного аналізу, внутрішнього моніторингу та інших факторів, важливих для Фонду, такі заявники могли б отримувати якісь репутаційні бонуси (не лише фінансові чи процедурні), що, ясно, не звільняло б їх від контролю з боку Фонду.

Як заохочувати заявників, які не пройшли відбір?

Бувають вартісні ідеї (скажімо, в оцінці експертів, дослідників, аналітиків), які не пройшли відбору і можуть згаснути через різні причини. За обґрунтованими рекомендаціями можна передбачити додатковий конкурсний пул з невеликою підтримкою (чи іншими видами заохочення) на доопрацювання проекту до наступного конкурсу. Або зробити голосування від всіх заявників (або грошове від будь-кого) про той чи інший непідтриманий проект, ідея якого сподобалась. Технічний відбір слід автоматизувати в електронній заявці, щоб зміни в умовах були одразу видимі на початковому етапі її заповнення.

Для чого збирати інформацію про заявників і про культурні ідеї?

Схоже, відділ аналітики наразі найбільш якісно займається зведенням кількісної, або статистичної інформації від заявників, тобто культурними даними в їх статичному, а не динамічному вигляді. Скажімо, кожен заявник, подаючи довідку про себе, вписує туди свій доробок, який має в його очах культурну «вагу», проте ці конкретні історично-культурні дані в кращому разі, імовірно, слугують лише принагідним матеріалом для експертів. Подібним чином масив як підтриманих, так і непідтриманих проектів несе таку купу розмаїтої інформації про культурну динаміку, про системні зв’язки між культурними явищами, ідеями і людьми, що це гріх випускати з уваги (наприклад, лише з відкритої змістової інформації від заявників, які не пройшли конкурс, можна дізнаватися про суголосні теми проектів, локальний аналіз культурних контекстів, послідовність вкладених зусиль, тяглість діяльності і компетентності у своїй царині тощо). Чи не варто придумати інноваційний спосіб, як з усього цього створити атлас української культури, за вихідний момент якої братиметься вже не той чи інший дискурс щодо минулого, а тенденції сучасного? Все це без поквапу щонайменше підвищуватиме компетентність культурних діячів через роки. Є також сенс децентралізувати аналітику, а також замовляти дослідження, а не лише організовувати на них конкурс.

Що не так з оцінками?

Цього року УКФ отримав учетверо більше заявок і втричі більше людей зголосилося оцінювати проекти. Навіть якщо ми відкинемо суто фінансові мотивації, це вражає. За логікою можна уявити, як люди стають експертами – на ґрунті власного масштабованого практичного досвіду і/або власних систематизуючих досліджень. У будь-якому випадку це – люди, які мають володіти якимись розширеними профільними знаннями і мотивацією ділитися ними на користь інших. Саме так і слід було б ставитись до експертів УКФ, однак зараз їхня роль виглядає зведеною мало не до статистів, ув’язнених у 5-бальних комірках «шкали оцінки проектів та більш регламентованих умов оцінювання» (і далі зі Звіту за 1 півріччя 2019: «Оскільки на прохання заявників УКФ планує спростити аплікаційний пакет, відповідно спроститься і принцип технічного відбору (перевірятиметься лише наявність усіх обов’язкових документів), а частина функцій технічного відбору перейде до експертів (зокрема, відповідність аплікаційного пакету умовам проведення конкурсу)», що означає «70-90% оцінки – чек-ліст з показниками для оцінювання, 30-10% оцінки – розгорнутий коментар експерта»). Разом Із тим у Стратегії УКФ, з одного боку, зазначається, що вже «створено мережу експертів, які фахово оцінюють якісні культурно-мистецькі проекти», а з іншого – що «УКФ розробляє та впроваджує окрему інституційну програму підвищення кваліфікації експертів». Можна заплутатись – недокваліфіковані експерти?! (Торік я був свідком, як це виглядає, коли при укладенні договору комісія ні разу не глянула на зауваги експертів.) Проблема, мабуть, у тому, що до експертів застосували занизьку планку, а відтак поклали на них невластиві їм функції – обмірковувати не ідею проекту, а його відповідність якимось інноватизованим регламентам. Як на те, мотиваційного листа і розгорнутого резюме недостатньо, щоб оцінити експерта (і які ж експерти і як саме оцінюють експертів?). Чому б не поставити більше вимог, але й більше віддавати поваги. Забрати невластиві функції. Так, технічну оцінку проектів, якщо не автоматизувати цілком, то можна віддати на аутсорс; фінансові оцінки і комунікаційні узалежнити від змістових (хто придумав останнє слово лишати за фахівцями з комунікацій?). Заохотити експерта морально “вести” підтриманий ним проект (принаймні давати свої зауваги до звіту), або робити аналітичний підсумок осмислених нею чи ним проектів.

Як зробити аналітику помічним ресурсом?

Торік у травні при УКФ запустили аналітичний медіа-ресурс UACulture, який має своїми завданнями «збільшення якісного контенту про культурні практики України та світу; акумулювання та розповсюдження досвіду зі сфер проектного менеджменту, грантового менеджменту; аналіз діяльності Фонду та його впливу на розвиток секторів культури та мистецтва; введення в український контекст світових практик державної підтримки». Задум чудовий, задачі великі, проте не зовсім зрозуміло, наскільки системно і якісно ця справа закроєна. На кожне з заявлених завдань вартувало б працювати окремій команді. (Наприклад, до 2017 у Швеції існувала окрема державна виставкова агенція Riksutställningar (тепер її функції перенесено до Бюро національної спадщини), яка цілеспрямовано займалася промоцією розвитку і співпраці тільки у музейно-виставковій царині, при тому широко (з добрим бюджетом) моніторячи і вивчаючи для організаторів виставок місцеві й світові технологічні й методологічні взірці.)

Як розвантажити команду УКФ, щоб не було демотивації і вигорання?

65 людей – команда геть невелика як на культурні апетити українців. Немає жодних смислових завад, чого б її суттєво не збільшувати.

–––

Яке «ключове повідомлення» цього тексту?

Заберіть зайве, додайте необхідне.

P.S.

Існує купа дуже різних розумінь культури. Одні відсувають людину на другий план, другі ставлять її в центр. Є чудовий культурний спосіб, як ставитись до менш гуманних гуманно – зіставляти необхідне з улюбленим. Раджу всім.

Закон України

Культура – сукупність матеріального і духовного надбання певної людської спільноти (етносу, нації), нагромадженого, закріпленого і збагаченого протягом тривалого періоду, що передається від покоління до покоління, включає всі види мистецтва, культурну спадщину, культурні цінності, науку, освіту та відображає рівень розвитку цієї спільноти.

Андрій Бондаренко, філософ

Культура – це надприродна річ. Це те, чого немає в природі само собою. Її потрібно постійно підтримувати. Культура – це техніка-мистецтво буття людиною, тобто, надприродною істотою. Людиною не народжуються, як народжуються котом, мавпою чи мурашкою. Людиною стають, людиною народжуються вдруге – в культурі, а не в природі.

Це магічний процес. Він реалізовується не їжею, не диханням, не земним тяжінням, не магнітним полем. Він реалізовується додатковими культурними діями – словами, ритуалами, розпалюванням трансцендентних смислів.

Слова-ритуали-практики людськості творять магію – спускають в природу щось зовнішнє, “небесне”, чого тут само собою немає.

Культура одухотворює природну “глину” і створює людину – бути людиною – це бути надприродною істотою. Бути надприродним можна тільки “в культурі”, в культурних заклинання і ритуалах.

Підтримувати чистоту, мати і берегти парадний одяг, виконувати ритуальні пісні, віддавати шану померлим предкам, що йдуть у “замежове”, трансцендентне – це приклад тієї базової народно-традиційної культури, з якої вже витікають усі софістиковані явища піднесеної культури і особливого розвиненого культурного дозвілля. Це приклад базового магічного способу підтримувати свою людськість в будь-яких матеріальних умовах – чи в глухих лісах, чи в палацах, чи в модерних містах, чи в здеградованих селах.

Магічно-ритуальний спосіб тримати свою відрізненість від суто природного довкілля і підтримувати зв’язок з неочевидним трансцендентним, тим, що за межею, тим, чого тут і зараз немає, але що насправді є у інший, надприродний спосіб.

Перестань це робити – і станеш природною істотою без магії, станеш черговим неодухотвореним елементом загальної круговерті природних елементів. Неважливо наскільки витончено-цивілізоване середовище тебе оточує, наскільки воно технічно і соціально розвинене. Технологія і соціум – це природне, в них немає трансформуючої магії, яка дає зв’язок з надприроднім.

Ця магія є в культурі. Вона підіймає мавпу над внутрішньою логікою випадкових статистичних природних рухів і реакцій і орієнтує її вздовж усесвітних невипадковостей. Ставить її в один ряд із вічним “рухом планет”, а не інстинктивним проживанням життя тваринами.

В культурі важливо усвідомлювати її піднесеність, її здатність творити «магічну різницю» – тоді вона працює навіть в примітивних формах. Якщо усвідомленості «магічної різниці» немає – культура не працює, не трансформує, не підносить мавпу в людину навіть у найбільш складних і тонких своїх виявах.

Коментарі


спецтеми: