Як змішати свою кров з вугіллям: кілька кулінарних рецептів і порад

Публікація цього тексту стала можливою завдяки меценатській підтримці Юлії Гнат

Я беруся за цю статтю ніби для того, щоб поговорити про останню книжку Сашка Михеда «Я змішаю твою кров з вугіллям. Зрозуміти український Схід», хоча йтиметься мені насправді про інше. Прошу вибачити мені таку нахабну інструменталізацію: я хочу використати книгу як привід вкотре поговорити про те, як саме — та і чи взагалі варто? — сьогодні говорити, писати, мислити про український Схід. Я пишу з позиції антропологині культури і художниці, яка давно працює з темою сходу, а також людини, яка народилася і виросла в Донецьку, отож тема, про яку йдеться, близька і знайома мені як на професійному, так і на дуже особистому рівні.

Щиро кажучи, я не дуже хотіла читати цю книгу — вже довший час роботи про «ті території» найчастіше викликають в мене втомлене роздратування. Іноді, перш ніж ознайомитися з черговим «мистецьким осмисленням Донбасу», я заплющую очі і думаю — чи будуть там п’яні, замурзані шахтарі і передчуття того, що станеться? Чи стоятиме розгублена бабуся в капцях на тлі руїн? Чи залишаться зворушливі ознаки нормального життя у зруйнованій вщент кімнаті? Чи проситимуть дитину з сірої зони намалювати її мрії? Чи звернеться художник до проблем знедолених і голодних, щоб врешті-решт, вперше в їх житті, дати їм голос? А може, вправні митці зроблять дослідження або винайдуть нову оптику, заїхавши на кілька днів до містечка, яке вони вперше бачать? Очі найчастіше можна не розплющувати — ззовні немає нічого, чого б я собі вже не уявила.

Найбільшою проблемою проектів про Донбас є те, що хоча вони й відбуваються під гаслами пошуку або створення чогось нового, їхнім результатом найчастіше стає чергове проговорення і повторення вже наявних у суспільстві стереотипів. Міста: брудні, негарні, смердючі і напівзруйновані —  так одразу і не зрозумієш, чи війною, чи роками неуваги і байдужості. Люди: нерозвинені, примітивні, без смаку, схильні до агресії і алкоголізму, незацікавлені ані в культурі, ані в розвитку як такому. У цьому стереотипному баченні місцям найчастіше відмовляється у естетиці. Людям — у суб’єктності.

В чому небезпека стереотипізації? І чи стереотип завжди говорить неправду? Ні, не завжди. Є дівчатка, які справді мріють стати принцесами. Є хлопчики, які мріють стати космонавтами. Проблема в тому, що спрощений і узагальнений портрет суспільної групи, який створюється стереотипом, залишає поза зоною видимості усе різноманіття інших особистих досвідів, які йому не пасують. Найбільша небезпека ж полягає в тому, що деградація сприйняття певної групи до наявних у суспільстві негативних стереотипів завжди відкриває дорогу для іншування і дискримінації, щойно ця група стає більш вразливою. Так стереотип «усі донецькі наглі, агресивні, проблемні» з початком війни матеріалізувався в оголошеннях про здачу квартир примітками «з донецькою і луганською пропискою не турбувати».

Але повернемося до крові з вугіллям.

За появу цього тексту в певному сенсі можна подякувати Катерині Ботановій і її статті ​«Я змішаю твою кров із вугіллям» Олександра Михеда: Рай для тубільців «українського Сходу». Після Катіних роздумів про внутрішній колоніалізм мені стало цікаво скласти власне враження про книгу. Але чи варто зазначати, що за читання я бралася з деяким упередженням?

«Зрозуміти український Схід» — це переплетіння різнорівневих історій, кожну з яких, в принципі, можна читати як окремий твір. Історія проекту «Метамісто: Схід», втіленого в шести містах Донецької та Луганської областей, стає відправною точкою тексту, який розшаровується і розгалужується. Окрім оповіді про кураторський проект, що полягав на «дослідженні міфологеми міста» і «пошуку найменшої неподільної частинки міфу, який розібрано на атоми», тут є історичні та історіографічні розвідки, які не обмежуються історією регіону і намагаються дати ширший контекст — наприклад, розповісти про геноцид у Конго чи зробити огляд традиції шахтарського роману.

Побачимо тут захопливу, майже детективну історію пошуків архіву Марка Залізняка, фотографа-аматора з Донеччини, який за своє довге і активне життя задокументував усі історичні події, у вирі яких він опинявся: перша світова, колективізація, Голодомор, друга світова, радянський побут. Є тут цікаві й глибокі розмови з культурними амбасадорами Сходу, серед яких очікувано знайдемо Алевтину Кахідзе чи Сергія Жадана. Є тут також подорожні нотатки з певною антропологічною амбіцією.

Проте в розмові про «Я змішаю твою кров з вугіллям» мені найменше йдеться про аналіз книги як літературного твору; мене цікавить оптика, з якою автор приходить до Костянтинівки, Покровська, Добропілля, Лисичанська, Сєвєродонецька, Бахмута, і мова опису, якою говориться про побачене. Не маю мети складати перелік переваг або недоліків цієї конкретної книги — радше хочу на її прикладі подумати про можливі методи і підходи, про те, як сформувати таку мову висловлювання (як у художньому, так і в буквальному сенсі), яка б не слугувала ані екзотизації, ані іншуванню, а натомість створювала би спільний простір діалогу і взаємодії.

В цій книзі, як і в багатьох інших проектах, реалізованих на Сході, мені не вистачає емпатії і поваги до того, що знаходить у маленькому провінційному містечку заїжджий дослідник, готовності приймати невидиму для чужого ока сентиментальну вартість неочевидних речей.

Найкраще це передано у діалозі з черговим безіменним «місцевим», який обурено втручається в малювання муралу: «чого ви вирішили, що можете замалювати мій напис, який я зробив для дружбана, коли був пацаном. …ви ж і не читали, що замальовуєте, — вибухає, — там написано «Йожик баклан». Ностальгія і сум у його словах. Забрали ми спогади про його минувшину.» Таких розмов у книзі є кілька. Автор робить висновок, що «у реальності, де нічого не міняється роками, найменший натяк на зміни викликає невпинну агресію», однозначно окреслюючи, хто зі сторін уособлює собою застій і відсталість, а хто своєю появою віщує зміну і розвиток. Культурна перевага митців і куратора з Києва, які розписують місто цитатами з Сосюри, над «до смішного архетипним персонажем у футболці Партії регіонів», прив’язаного до напису «Йожик баклан» здається очевидною. Цей діалог, щоправда, можна сприймати й інакше: як ілюстрацію неготовності гостей побачити, що їхня цивілізаційна місія, окрім створення нових ідентичностей і міфологем, стирає змісти, які мали персональну вагу.

Чи не найважливішу репліку в книзі виголошує голос зі Лисичанська, який, як і всі інші «місцеві» голоси, лишається анонімним: «чому ви думаєте, що можете так приїхати і відразу знати, що тут писати?».

Пошук міфологеми міста починає непокоїти вже на рівні задуму. З тексту здається, що дослідник приходить на випалену землю, пустелю, де нічого немає, і в штучний спосіб намагається створити щось, чого без нього не існувало і почати існувати не могло. Пошук ідентичності перетворюється на її конструювання. «Якщо історія Костянтинівки чогось і вчить, то це того, що символи потрібно переглядати і міфологію формувати самотужки», — пише автор; далі стає зрозумілим, що переглядати символи і конструювати міфологію немає кому — окрім десанту озброєних інституціональним і професійним авторитетом гостей.

Цікаво, що текст густо пересипаний термінами, які свідчать про амбіцію антропологічного аналізу: в ньому безліч разів зустрічаються слова «міф», «свідомість», «ідентичність», але в тексті від автора майже не побачимо слова «спільнота».  Ця готовність працювати з міфами, свідомістю та ідентичностями певного місця, але небажання сприймати масу анонімних «місцевих» як спільноту, є проблемою і цієї книги, і багатьох інших проектів, дотичних Сходу. Власне, це і є ознакою тієї колоніальної оптики, про яку йдеться Катерині Ботановій у її статті.

Конструювання екзотичного Іншого може відбуватися за допомогою різноманітних інструментів. Одним з них є, наприклад, твердження, що Інший і його спільнота не має історії і ніби застиг у часі, як комаха у бурштині (детальніше про це можна прочитати у книзі Еріка Вульфа «Європа і народи без історії»).

У «Я змішаю твою кров з вугіллям» відмова відвіданим містам у історії зустрічається кількаразово: «Як і в Добропіллі, нам розповідають про буцімто затонулий корабель, повний золота. І про сотні тих, хто увірував у це і продовжує невпинні пошуки скарбів. Зрештою я збагнув, що відсутність власної історії чи виразної особливості міста підмінятиметься історією про корабель, вантажений золотом.»; «Ми з художником Віталієм Коханом намагаємося розібратися з міфологемою Добропілля. І вкотре впираємось у відсутність історії, що дає можливість її конструювати. Викопувати з небуття», і так далі.

Іншою проблемою роботи з Донбасом є виокремлення особливостей Сходу за штучно сконструйованими ознаками —  часто-густо регіональною особливістю оголошується щось, що за бажання можна зустріти будь-де. Переважно це якась деталь, яка впадає досліднику в очі, і здається йому достатньо екзотичною для того, щоб охарактеризувати «ці землі». Скажімо, парк на місці єврейського кладовища у Бахмуті й історія про дітей, що самотужки складали зі знайдених кісток скелети, може вражати, але лише якщо не знати, що побудова парків на місці колишніх кладовищ була поширеною практикою стирання пам’яті за радянських часів, і що подібний парк (ринок, дитячий садочок, і тд) є буквально у кожному місті, від Вінниці до Харкова і від Дніпра до Львова.

Варто бути особливо уважним, щоб не означувати наслідки структурних проблем радянського минулого, або ж речі, характерні для будь-яких провінційних містечок (або й міст в цілому), як специфічні особливості саме міст Сходу, з яких можна зробити висновки про свідомість та ідентичність тих, хто в них живе. Смердючу сечею арку, заліплену кількома шарами оголошень і розписану тегами, я з легкістю знайду і в своєму місті. Я живу на центральній площі, де щоденно напивається величезна кількість людей, а одного разу хтось з гуляк наблював мені прямо на вхідні двері — чи виникає з цього, що мешканці міста Познань це пияки, яких нічого не цікавить, окрім алкоголю? Чи звичка напиватися і блювати на двері є унікальною характеристикою саме Познані? Звісно ж, ні.

Те, що письмовий опис не так передає картину світу, як конструює її, відомо ще з часів Кліфорда Гірца. Це твердження, скоріше за все, не викличе застережень, якщо ми говоримо про художню літературу, проте може бути дещо неочевидним, якщо мова йде про «польові нотатки», дослідження і антропологічні спостереження. Автор — будь він чи письменником, чи художником — говорить про те, що бачить, проте його сприйняття обумовлено не тільки тим, що його оточує, а передусім його власною оптикою і настановами, з якими він виходить у дослідницьке поле. З того, що створені у рамках роботи над проектом об’єкти були досить швидко знищені, понівечені і зруйновані, можна зробити висновок «у цьому просторі не може існувати нова річ, не може бути надто новою і неполаманою», або ж подумати про те, що створення об’єктів у міському просторі вимагає урахування специфічних особливостей місця, в якому вони будуть знаходитися, особливих матеріалів, або й охорони. Згадаймо чудову інсталяцію мексиканської художниці Іси Каррільйо «Ритуал природи», яка прикрасила колишній постамент пам’ятника Леніну у Києві живим розмарином, м’ятою і іншими живими травами. Роботу майже одразу знищили. Або, скажімо, усі лавочки на моїй площі — бетонні. Як думаєте, чому?

Отож, що робити досліднику на Сході? Як закопати свій корковий шолом в пісках Лисичанська? Щиро кажучи, я не знаю. Не думаю, що для цього існує якийсь один універсальний рецепт. Проте мені здається, що дещо все ж таки можна зробити. Спробувати бачити в монотонній масі місцевих — окремих людей. Навчитися поважати індивідуальний досвід, хай би яким смішним і недолугим нам не ввижався чужий «Йожик баклан». Сприймати групу, з якою збираєшся працювати, як партнерів, і не ставати голосом без’язикої маси (ця заувага не стосується книги). Спробувати бачити особливу красу в понівеченому індустріальному пейзажі. Не узагальнювати. Промити власну оптику від стереотипів. Приходити з емпатією і чутливістю, хоча це й вимагає неабиякої сміливості й готовності відкривати власну вразливість.

І ще одне. На мою думку, Донецьке (вибачте мені мій ностальгічний регіональний егоцентризм) вугілля за ці шість років не просто змішалося з нашою кров’ю — ми пройшли з ним усі можливі і неможливі стадії стосунків. На початку війни ми до кривавих ран втирали його у власну шкіру, нервово читаючи новини з фронту або допомагаючи так, як хто умів; ховали його в землю разом з тілами наших найдорожчих загиблих; розповідали про нього усім, хто тільки міг і хотів нас слухати; нас починало поволі нудити від його постійної присутності у нашому житті; з рештою, ми блювали ним, намагаючись відділити його від власного тіла і нарешті позбутися. Схід втомив, задовбав, набрид. Донецьку і донецьких, війни, розрухи, бідності, втоми — усього цього давно і надовго зробилося забагато. І в житті, і в мистецтві.

І оця втома й відраза, небажання бачити і слухати, розуміння того, що власних сил завжди є і буде замало, щоб змінити, виправити, пояснити, осмислити, відчути, або принаймні побудувати вічну, незнищенну лавочку, яка вистоїть східні вітри, війну і вандалізм — це і є той стан речей, із яким нам належить працювати. Але, з рештою, чи хтось колись обіцяв, що буде легко?

Джерела

  1. Ерік Вульф. Європа і народи без історії / Пер. з англ. І. Пошивайла. — К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. — 535 с. 

 

 

Коментарі


спецтеми: