Гриців ковчег: “Якщо культура працює в маленькому місті, то вона може працювати будь-де”

Стереотипні уявлення про різні регіони й міста України – один із ключових фокусів літнього сезону Urban Space Radio «Голоси наших міст». Щоб вийти за межі власної бульбашки і подивитися на країну ширше, команда сезону зібрала людей культури, які живуть і працюють у різних містах – Івано-Франківську, Києві,  Одесі, Миколаєві, Тернополі, Чернівцях. У більшості розмов ідеться про ті речі, які відбуваються з українською культурою роками  і про зміни, які відбуваються просто зараз. Цього разу гостями студії стала культурна діячка, менеджерка, театрознавиця, програмна директорка фестивалю Parade-fest і співкураторка багатьох інших харківських фестивалів Вероніка Склярова, а також львівська культурна діячка, менеджерка театральних проєктів Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки, театрознавиця, співзасновниця та директорка платформи Першої сцени сучасної драматургії «Драма.UA» і директорка ГО «Мистецька майстерня «Драбина» Вікторія Швидко.

Гриць Семенчук: Судячи з біографій та професій видно, що доля ваша доволі близька і мистецький шлях дуже подібний, при тому, що народилися ви в різних точках України. Власне, цього буде стосуватися моє питання: що найперше було в вашому житті, після чого ви зрозуміли, що хочете займатися театральною сферою?

Вероніка Склярова: Це була моя друга освіта, і вона була більш свідома, ніж перша. Перша – це педагогічний університет, кафедра психології, і, власне, звідти я втекла. Мені завжди хотілося мати зв’язок з культурною антропологією, адже для мене важливо, як мистецтво і культура впливають на людей. Але в Україні, на жаль, немає кафедри культурної антропології в жодному університеті. Трохи ближчою здалася культурологія, але якість академії культури дуже низька. А потім якось так склалося, що мені розповіли про кафедру театрознавства в дуже маленькому театральному університеті. Там маленький факультет і вчиться десь 300 людей загалом. Але я вважаю те, що я туди потрапила – це гран-прі, бо в мене були дуже круті викладачі. І я щаслива, що зробила цей вибір.

Вікторія Швидко: Я якраз хотіла почати з того, що випадково стала театрознавицею. І взагалі, все дуже випадково сталося з моїм перебуванням у культурній сфері. Бо ще 10 років тому перед вами б сиділа дуже впевнена майбутня перекладачка з німецької мови, яка хотіла поїхати в Берлін, жити там і перекладати, спілкуватися з людьми і просто заробляти купу грошей. Але ця дуже прикольна 18-літня дівчинка сильно загальмувала і просто не принесла вчасно документи на бюджет німецької філології. І щоб не втрачати цілий рік, довелося вступити туди, куди можна було вступити, а на факультеті театрознавства якраз був недобір.

Тоді ще ректором був Іван Вакарчук , і він мені сказав: «Ну он там Козак сидить, піди поговори з ним». А Богдан Козак  тоді був головою кафедри і факультету культури мистецтв. І він порадив: «Ти звідки приїхала, з Бережан? Ну так повчишся тут рік, і в театр трохи походиш. Німецька в нас теж є, будеш на німецьку ходити. Чого рік втрачати?». І я не втратила рік, але тепер уже 8-й рік у цій сфері. 

Гриць Семенчук: Навіть тут у вас спільний досвід – ви думали займатися одним, а в результаті займаєтеся театром. Тому мені все ж таки надзвичайно цікавий досвід вашого першого відвідання театру у дитинстві. Які ви тоді отримали враження? Бо я, наприклад, не впевнений, що мої перші походи в театр так мене захопили, що я б надалі взагалі цікавився цим питанням. Цікаво, як це було у вас?

Вероніка Склярова: Я ходила в дитинстві в театр, але можу сказати, що це був радше травматичний досвід. Я бувала в Харківському театрі юного глядача. І ще пам’ятаю, що була маленькою, але мама брала мене в театр Пушкіна на дорослі вистави. Також коли я ще вчилась у педагогічному університеті, ходила на вистави театру «19». Насправді те, що в Харкові був будинок актора і незалежні театри, на мене вже тоді вплинуло. І ще, власне, я вступила на театрознавчий факультет через те, що він акумулює в собі різні види мистецтва і мені це було цікаво, а не тому, що я любила театр як такий. І лише потім, коли вступила, поїхала в Космач на фестиваль «Еволюція», побачила там театр «ДАХ», це на мене сильно вплинуло. Тоді я зрозуміла, що обрала правильний шлях. Але після першого курсу мене мало не вигнали, а з другого я вже отримувала президентську стипендію.

Вікторія Швидко: Я в дитинстві не ходила в театр, тому що я виросла в невеличкому селі на Бережанщині, там театру не показували, вперше в театр я потрапила в дуже свідомому віці – я вчилась в університеті на першому курсі.

Це був останній рік фестивалю «Альма матер» в театрі Лесі Курбаса. Там, до речі, теж був «ДАХ» і був київський «Театр маріонеток», який тоді показував Макбета. І театр Леся Курбаса – це ж малесенький театр, тому виходило так, що в першому ряду ми сиділи майже в ногах людей. Це було все дуже близько. Тобто так близько театр до мене ніколи не був, і я думаю, що це був такий перший дзвіночок, і через пів року я зрозуміла, що не буду переводитися на філологічний. Бо тут прикольно, і щось таке дивакувате й космічне робиться, що треба залишатись.

Гриць Семенчук: Мені здається, що ми з одного покоління, хоча народилися в різних регіонах. У всіх нас є якісь культурні коди з дитинства, які нас об’єднують. Ну, наприклад, «Капітошка». Всі ми його добре пам’ятаємо. Чи є схожі речі у вас, які наштовхнули на любов до мистецтва? Наприклад: книжки, фільми, які вплинули на вас в дитинстві. Що це було?

Вероніка Склярова: В дитинстві я ходила в дитячий духовний театр. Зараз я, звичайно, своїх дітей у жодному разі ні до яких релігійних установ не відправляла б. Але тоді це було дуже круто і це був класний досвід. Бо до нас приїжджали священики різних конфесій: греко-католики, римо-католики, протестанти, православні і московського патріархату. Також з Греції і Польщі приїжджали монашки. Тобто це був уплив усебічного релігійного виховання. Також сильне враження справила книга «Хроніки Нарнії» Клайва Льюїса.

Вікторія Швидко: Для мене це період переходу з 1990-х в 2000-ні, коли почали з’являтись кольорові телевізори, це було просто щось. І я справді дуже любила кіно. Батьки в мене достатньо ліберальні, вони не обмежували в доступі до телевізора. Тобто якщо зробила всі домашні завдання, то могла дивитися скільки хочеться. І я колись думала, що коли виросту, взагалі куплю собі мільйон касет різних фільмів і буду все дивитись, бо ж по телевізору так не вийде – там що показують, те й дивишся.

Крім того, я була чи не єдиною людиною, яка ходила в бібліотеку поза школою. Я брала якісь абсолютно дикі книжки на свій вік, типу Достоєвського, у 10 років доволі складно таке читати. Мене просто приваблював цей масив чогось незвіданого, який ти ніяк не можеш осилити.

Гриць Семенчук: Чи можете ви пригадати свою першу поїздку далеко від дому, і куди була ця поїздка?

Вікторія Швидко: Моя перша довга поїздка була зі Львова в Харків на конференцію, яку курувала Вероніка, і тоді потягом це займало 22-23 години у плацкарті, бо я ж була студенткою. Прямувала я на театральний фестиваль, на якому була магічна компанія людей з різних куточків України і Росії. Я жила у Вероніки, незнайомої мені людини на той час. Отож я, котра ще рік тому хотіла бути перекладачкою німецької мови, раптом дізналася про універсальні речі через театр.

Вероніка Склярова: Це дуже класний спогад насправді, ми тоді робили науково-практичні конференції для молодих театрознавців і дружили з санкт-петербурзькою академією ГІТІСа. До нас приїжджали з Литви, Білорусі, Уфи. Все організовувалося власним коштом і театрознавці та студенти, які приїжджали, жили в мене в квартирі. І моя перша далека подорож без батьків була до Львова.

Гриць Семенчук: А скажіть, будь ласка, з того часу ви ж, мабуть, неодноразово теж їздили і до Харкова, і до Львова, й глибше пізнавали ці міста. Чим вони відрізняються, і чи відрізняються взагалі?

Вікторія Швидко: Я пам’ятаю, як уперше приїхала на ту конференцію. Мабуть, зірки дуже класно зійшлись, бо ти, по-перше, потрапляєш в абсолютно інший простір. Харків мені не схожий ні на що. Бо я виросла в сільській місцевості, якщо говорити про Бережани – це реально маленька копія Львова. А Харків – це було щось зовсім інше. І якщо Київ мене лякав, то Харків давав відчуття свободи і простору, і воно досі залишається, коли я приїжджаю туди. У Львові часом бракує такого простору, і там немає ні паралельних, ні перпендикулярних вулиць. Натомість Харків дуже чіткий, з чіткими кутами і напрямами. Тому так, є різниця, але це не та різниця, яка робить когось гіршим, а когось кращим.

Вероніка Склярова: Я дуже люблю Харків, і фестивалі, які я роблю – це фестивалі про місто, але я при цьому абсолютно не вважаю, що є якісь міста кращі або гірші. Хтось казав, що в Харкові дуже багато неба і це дійсно так, тому що тут великі циклопічні площі і радянське планування. Разом з тим, Харків – це базарне місто, місто людей, які продають і купують, що дуже видно з поезії і текстів Жадана. Через це тут дуже багато еклектики та прийняття інших.

Але коли я потрапляю у Львів, мене вражає, наскільки там багато академічного, глибинного, філософського. У Харкові немає, наприклад, Центру міської історії, і те, наскільки люди вивчають і піклуються про історію міста, абсолютно не порівняти з Харковом. Але при цьому, коли потрапляю в Львів довше, ніж на 5 днів, почуваюся дуже незвично. Якось я довго ходила і шукала лавочку в парку, де можна присісти. Я вже звикла, що у Харкові я можу просто йти, сісти на лавочку біля дерева, і це нормальна і звична історія. Також мені здавалося, що в Харкові люди трохи дивно поводяться на дорогах, але у Львові це просто жесть. Та це не впливає на мою любов та прагнення вчитися й робити щось разом, бо мені насправді цього дуже не вистачає. Бо конференції, які ми робили, були десь 2-3 рази на рік, але цей нетворкінг був дуже важливим. Зараз його немає і ми майже не колаборуємо.

Гриць Семенчук: А чому, на вашу думку, в світі, де все стає набагато глобальніше та зв’язаніше між собою, в одній країні між двома великими містами, які є культурними столицями, так мало цих культурних зав’язків? І як це можна змінити?

Вікторія Швидко: Я не маю якихось точних відповідей. Пам’ятаю, що найбільше ці питання виникали десь в 2012 році, коли ми робили фестиваль «Брама.UA». Тоді вперше я бачила так багато різних людей з різних регіонів і всіх їх поєднувала одна річ – вони так чи інакше займалися театром. Хтось писав драматургію, хтось грав на сцені, хтось хотів режисерувати і т.д. Мені видається, що це класно, коли є така точка, куди можна з різних дистанцій приїхати кілька разів на рік. Але зараз є якісь перешкоди, чому люди бояться і не хочуть цього робити. Мені здається, що це через Львів передусім. Оскільки я тут найбільше часу проводжу і переймаюся нашою ментальністю, я бачу, що є якась закритість спільнот і постійне оцінювання одне одного. Зараз, коли ми маємо більшу можливість спостерігати один за одним через фейсбук або інші медійні простори, це все стає більш виразним. Ми хочемо бути кимось, і це може відбутись тільки через самоствердження, десь підсвідомо ми так і робимо, тому так колаборуємось по групах або ні.

Вероніка Склярова: Трохи важко відповісти на це питання, тому що коли ми були студентами, нам не вистачало цього професійного діалогу, оскільки ми займались науковим театрознавством. І коли ти в вакуумі й тобі не вистачає цього, ти просто знаходиш собі якісь дієві інструменти для професійного спілкування. І якщо тобі цікава професія, ти робиш це без грошей, за власні кошти, за стипендію, за що завгодно, бо тобі не потрібно винаймати житло чи годувати родину. А зараз ми професійно займаємось якимись своїми речами. Ну і так збіглося, що я обрала собі шлях організовувати фестивалі. Але я вважаю, що бракує ще незалежного сектору державної підтримки, бо ці контакти і нетворкінги мають бути якось підтримані державою. Також сумно, що театри не їздять одне до одного на гастролі. Зараз харківський театр поїхав до Молодого театру в Київ, бо на гастролі можна поїхати лише в столицю, а між містами немає жодного зв’язку.

Гриць Семенчук: В мене одразу виникло наступне питання. Як тоді територіальні особливості впливають на розвиток театральної індустрії і чи має значення, де народився актор чи режисер?

Вікторія Швидко: Це залежить від доступу до культури. Мені видається, що все-таки є різниця між акторами зі Львова, Києва, Харкова чи інших міст. В силу менталітету, який вони мають, в силу середовищ, де вони перебувають і, найважливіше, від школи, яку вони отримують. Тому що в Україні не так багато акторських та режисерських шкіл, і ти можеш легко визначити, з якої території людина прийшла.

Вероніка Склярова: Школа це точно, але існують і самородки, які власне рухають зараз театр. Саме люди, які сформували себе наперекір і є рухомою силою, тому в цьому випадку я б не сказала, що є різниця.

Гриць Семенчук: Ми переходимо до наступного блоку, який теж має назву з біблійними алюзіями: «Випускання голубів». Пограємо в гру «міста». Отож перше місто в моєму списку – це славне місто Маріуполь. Хто і що може розповісти про нього?

Вероніка Склярова: Я була там місяць тому, і вважаю, що це супер круте місто. Воно схоже на Мордор з «Володаря Кілець» – ти завжди бачиш на пагорбі завод і звідти завжди валить дим. Я переважно потрапляю в Маріуполь ранньою весною, коли гарно цвітуть дерева, навколо одноповерхові будиночки такі старі, і там завжди на пагорбі видно оцей палац Саурона з коричневим димом. Для мене це місто казкове: є пляж, море, цей балет кранів. І там чудова міська рада. Мабуть, найкраща рада, з якою я мала справу колись.

Гриць Семенчук: Ну не дарма вони стали культурною столицею цього року. Будемо сподіватися, що їм все вдасться. Наступне місто в черзі – це Луцьк.

Вероніка Склярова: Там є красива бібліотека Олени Пчілки, яку я дуже люблю. В Луцьк ми приїхали зранку, і через сильний туман не бачили місто. Нас привезли на таксі в бібліотеку, потім забрали, і все. Це єдині мої спогади про Луцьк, але мені дуже сподобався там фестиваль «Мандрівний Вішак», який  я вважаю дуже крутим серед театральних фестивалів України.

 Гриць Семенчук: Добре, наступне місто – мандруємо в Прилуки.

Вікторія Швидко: Я там була на фестивалі «Дім Мрії», який робив Артем Аніщенко. Це було просто прекрасно, бо він це робив із дружиною, і вони в цьому маленькому місті були вогнищем поширення культури в різних її проявах. Вони налагоджували стосунки з усіма відомими театральними людьми по всій країні. Словом, я була в Прилуках і це дуже дивне, красиве і трохи панське місто з доволі дивним контингентом людей. В мене залишилося багато приємних спогадів, професійних і особистісних, тому що в якийсь момент я подумала про те, що сила культури справді дуже потужна. Якщо в Прилуках вона існує і працює, то може працювати будь-де.

Гриць Семенчук: Супер, дякую. Вже звучала в нашій розмові назва наступного міста. Місто Ужгород.

Вероніка Склярова: Буквально десь на початку листопада там проходила школа про спільноти, яку вели Йоана Віховська з Розою. Ця школа була дуже крута, але дивна. Ми мали вивчати, як цькують ромів в Ужгороді. А потім місцеві жителі нам сказали: «Ну ви приїхали в Ужгород досліджувати, як тут цькують ромів, а вони сюди приїжджають жити, бо серед усіх міст України їм тут найкомфортніше». Також найбільше мені сподобався єврейський цвинтар на горі, з якого відкривається дуже гарний краєвид. Треба пройтись через ромський табір, щоби потрапити на цей єврейський цвинтар і тому не кожен туди йде. А потім, за три дні, я вже була у Варшаві в палаці Уяздовських. Там є музей сучасного мистецтва і якраз проходила виставка, в якій я бачила світлини з ужгородської майстерні з ужгородськими художниками.

Гриць Семенчук: Загалом цей сезон Urban Space Radio присвячується питанням стереотипів, що ви відповісте на таке твердження: «Український театр більш відсталий від європейського і світового театрального процесу».

Вікторія Швидко: В такій великій і різнобарвній країні є тільки декілька одиниць, які можуть називатися європейським театром в загальному контексті, а все інше, на жаль, на порядок нижче.

Вероніка Склярова: Так, я абсолютно згодна. І європейський театр теж буває гімняний, це факт. Але десь 5 театрів на таку велику країну, як Україна – це дуже мало і мені, власне, соромно через це.

Гриць Семенчук: «Не буває хороших акторів/режисерів без спеціалізованої театральної освіти».

Вероніка Склярова: Буває. Це одиниці, можливо, але я точно знаю, що бувають.

Вікторія Швидко: Я можу частково погодитись, оскільки знаю компанію, яка мені дуже подобається, її назва – Needcompany. Я більш ніж переконана, що ті люди не є акторами чи режисерами за освітою, але вони роблять  розкішний театр, дійство, дуже розумне, глибоке і дуже багатогранне. Тому, в принципі, це можливо. Але якщо ми говоримо про відстані і території України, то ні. Тому що тут заледве з якоюсь базовою освітою люди вигрібають і стають добрими акторами. Інші грузнуть в цій давно мертвій структурі і просто називають себе «хорошими», «професійними», але далеко не завжди мають рацію.

 

Послухати повну версію цієї та іншої розмови з циклу «Гриців ковчег» можна за посиланням.

Сезон Літо 2020 на Urban Space Radio реалізовується за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку  USAID. Зміст контенту даної програми є виключною відповідальністю Urban Space Radio і не обов’язково відображає погляди  USAID чи Уряду Сполучених Штатів.

 

Коментарі



спецтеми