Голос у публічному просторі: проблеми комунікації

Магда Панас. "Дискусія"

Учасницький підхід (партисипація) – відносно нове й привабливе явище для громадських організацій, а особливо – для органів місцевого самоврядування. Проте часто ті, хто прагне використати переваги громадської участі у своїй роботі, виявляються неготовими до всіх викликів й негативного досвіду партисипації.  При цьому в колі активістів та професіоналів не заведено обговорювати складнощі та проблеми під час впровадження проектів громадської участі: в Україні майже немає звички ділитися історіями невдач. Неуспіх сприймається як ознака непрофесійності, а не як необхідна частина розвитку. 

Саме для осмислення та опрацювання цих проблем Міжнародний фестиваль кіно та урбаністики «86» проводить триденний захід – «Участь без участі. Як забезпечити реальне, а не бутафорне залучення громади?», що відбудеться у Славутичі 2-4 травня. «Участь без участі»  – це захід у форматі відкритого простору, який дасть змогу озвучити, обговорити та проаналізувати у безпечному середовищі свої історії помилок та невдач. Для початку обговорення KORYDOR пропонує текст Євгенії Моляр, де йдеться про головну проблему проектів у публічному просторі – провал комунікації між громадами й міською владою.  

 
Нещодавно у соціальних мережах з’явилося відео з акцій протесту в Полтаві. Я дуже люблю Полтаву, і здавалося, що добре знаю це місто, котре мене завжди вражало спокоєм та якоюсь вишуканою смиренністю. Складно було повірити, що кадри вуличних бійок з охоронцями та поліцією відбуваються у затишному полтавському середмісті. Полтавці таким чином захищали від забудови Газетний проїзд. Не перший рік точиться боротьба за арку житлового будинку, де місцевий ФОП хоче встановити МАФ. Мешканці будинку намагаються протидіяти забудові проїзду, та попри це, судове рішення було прийняте не на їхню користь. Міська влада вперто ігнорувала проблему. В результаті піднявся «арочний майдан», так його називають у соціальних мережах. Поранені люди, радикальні угруповання, найняті люди спортивної статури, АТОшники… Така підкреслено відсторонена позиція місцевої влади і відсутність будь-яких комунікацій із громадою притаманна Полтаві. На центральній площі цього міста вже багато років руйнується Кадетський Корпус – пам’ятка архітектури позаминулого століття, і на численні звернення місцевих активістів щодо необхідності зберегти споруду в кращому випадку відповідають, що не мають коштів. Насправді схожа ситуація комунікативних розривів типова для багатьох українських міст.

Київський муніципалітет декларує та намагається забезпечувати відкритість до громадян. Кожен киянин може звернутися до міської влади з проханням, скаргою, пропозицією за телефоном чи онлайн, відвідувати засідання Київради. Крім того, в Україні діє закон про громадські слухання, які можуть бути ініційовані та проведені з приводу дуже широкого кола питань. Мені, правда, не пощастило побувати на хоч якоюсь мірою конструктивних слуханнях. Я кілька разів відвідувала громадські слухання територіальної громади у своєму районі, і це були вкрай формалізовані та малоефективні події, здавалося, що їх проводять  тільки тому, що мають проводити, так би мовити, «для галочки». Більш продуктивними є громадські слухання не територіальних громад, а присвячені загальноміським питанням, ініційовані фаховими спільнотами.

Я можу говорити про взаємодію із мистецькими спільнотами, і в цій сфері Департамент містобудування та архітектури КМДА справді відкритий та уважний до думки громади. Одним із найбільш відомих проектів із залученням громади є конкурс «Територія гідності» – оновлення громадського простору Майдану Незалежності у Києві. Організатори поставили собі за мету дати можливість висловитися кожному небайдужому. Засідання проходили надзвичайно емоційно, зі сварками, образами, сльозами… Цей процес був важливий для розуміння та усвідомлення того, що питання, які стосуються громадського простору, обов’язково мають обговорюватися з громадою, і, що важливо – ініціюватися владою. Якщо міські чиновники працюють для забезпечення інтересів мешканців міста, то вони мають бути передусім зацікавлені в тому, щоби побачити, вивчити та зрозуміти ці інтереси.

Минулого року було  прийняте рішення про відновлення київського велотреку – позитивний приклад вирішення проблеми. Однак варто зауважити, що активісти майже 10 років добивалися того, щоби до них дослухалися. Харків’янам, щоб не допустити встановлення потворного пам’ятника на площі Свободи, довелося писати численні звернення та влаштовувати вуличні протести. Громада виграла цей поєдинок із місцевою владою: проект пам’ятника мають переглянути. Але чому за участь у процесах, що стосуються публічного простору постійно треба боротися? Чому комунікація влади і громади настільки ускладнена та/або формалізована?

Причому це стосується не тільки влади, а й усіх, хто працює в публічному просторі. Минулого року я була в місті Прилуки на Чернігівщині. Зараз для цього міста багато «подарунків» робить меценат Юрій Коптєв, колишній прилучанин, який нині живе у Москві й виділяє багато коштів для розвитку рідного міста. Одним із профінансованих ним проектів було облаштування міського парку: заміна асфальту на бруківку, фонтан, декоративні конструкції… Та мені не вдалося там зустріти людей, які би відпочивали в цьому парку в літній недільний ранок. Неподалік від парку – міський базар, де не проштовхнутися. Навколо базару всі тротуари були зайняті людьми з відрами ягід та ящиками городини, молоком, медом, м’ясом та рибою. Молоді та літні люди стояли під сонцем, продаючи свій врожай, і натовп покупців хаотично рухався поміж ними. Люди купували, торгувалися, про щось говорили, сперечалися і сміялися, незважаючи на  купу незручностей та непристосованість місця, або ж нарочито всупереч цьому.

Разом із мистецькою ініціативою ДЕ НЕ ДЕ ми подорожуємо невеличкими містами України. В кожному новому місті ми обов’язково відвідуємо базар – публічний простір, де регулярно збирається громада. Слухаючи, про що говорять люди на базарі, можна дізнатися, чим і як живе місто. Люди проводять там багато часу, навіть без потреби щось придбати, у базарний день ходять на базар, щоб зустріти знайомих, поговорити, провести час. Зазвичай облаштуванням цього простору люди займаються самотужки, роблять його зручним та пристосовують до своїх потреб: ставлять парасолі від сонця, встановлюють та ремонтують лавочки, торгівельні конструкції. Згадуються берлінські базари, які тимчасово влаштовуються на площах, де безліч вуличних кафе поміж торговими ятками і люди цілими родинами приходять туди з сусідніх будинків. Я сумніваюся, що прилучани будуть вимагати реконструкції базарного простору, котрим вони користуються як мінімум щонеділі. Вони вдячні за подарунок – новий красивий парк, повз який вони проходять, прямуючи на базар.

Частина радянського пам’ятника перетворена на квітник у дворі краєзнавчого музею в Новгороді-Сіверському Жовтень 2016 рік Фото: Олександр Долгий

Сьогодні відбувається не тільки трансформація публічного простору, а змінюється ставлення до нього, способи користування ним та формується усвідомлення індивідуальної відповідальності за спільне. Саме тому громада все більш активно втручається у процеси в міському середовищі та різними способами виборює можливість бути почутою. Позаминулого року в Києві відбувалися акції проти руйнування будинку культури імені Горького на Галаганах та будівництва на його місці 20-поверхівки. Мешканці мікрорайону хотіли не тільки зупинити забудову, а й зберегти об’єкт культурної інфраструктури. Активісти зверталися до чиновників, перекривали автомобільний рух на проспект Перемоги, намагалися засквотувати будинок культури… а багатоповерхівку продовжували будувати. Нелегальними скандальними забудовами у Києві вже давно нікого не здивуєш: кількість, якість, темпи будівництва – не витримують ніякої критики. Час від часу трапляються якісь абсолютно дикі випадки у центральній частині міста. Кожного разу киянам доводиться звертатися до різних способів, щоби достукатися до влади. Наразі проти забудови Сінного ринку влаштовують вуличні концерти біля Київради та Кабінету Міністрів.

Видається, причиною такої кричущої дискомунікації між владою і громадою є не тільки і не стільки корупція та недосконалість законодавства, а якийсь тектонічний розлом у сприйнятті публічного простору. Для міських чиновників облаштування публічного простору вбачається у прикрашанні та декоруванні. Розмальовування будинків, встановлення скульптур, викладання «вишиванок» кольоровою тротуарною плиткою, обрізання дерев та висаджування чорнобривців – саме так, на думку чиновників, має виглядати благоустрій. Якщо почитати, до прикладу, фейсбук-сторінку Григорія Мельничука, члена ради з урбаністики при КМДА, стає видно, наскільки далекі київські чиновники від розуміння потреб киян, та взагалі від розуміння принципів розвитку сучасного міста, орієнтованого на збільшення пішохідного простору, обмеження паркування, збереження зелених насаджень, охорону культурної спадщини. Є дуже показові випадки, коли влада не здатна знайти вирішення проблеми, що лежить на поверхні, просто більш уважно спостерігаючи за тим, як живуть люди в місті.

Біля Бесарабського ринку багато років існував несанкціонований наземний перехід, який створював багато проблем не тільки для пішоходів, котрі були змушені ризиковано пробігати між автомобілями, щоб не спускатися у незручний підземний перехід, заповнений магазинами, а й для автомобілістів. Здавалося б, очевидно, що на цьому місці варто зробити безпечний пішохідний перехід. Але ж ні, муніципалітет вирішив зробити так, щоб люди там не ходили, перегородивши прохід із тротуару на проїжджу частину пластиковими зеленими кущами. Такий патерналістський підхід, коли чиновники нібито краще знають, як киянам зробити краще, вкорінився у владних кабінетах з радянських часів, і чомусь не потрапив під дію закону про декомунізацію.           

Про численні проблеми українських міст ми маємо змогу дізнаватися з соціальних мереж. Фейсбук оперативно реагує на кожну нову забудову,  руйнування старого будинку, та навіть про побілене вапном дерево. Активісти стрімко поширюють інформацію, яку підхоплюють ЗМІ. Важливо лише, щоб люди, відповідальні за ці процеси, могли й хотіли скористатися таким та/або будь-яким іншим інструментом комунікації.

Коментарі


спецтеми: