Фабрика реальності: між правдою й істиною

Кадр з фільму "Бразилія".

«Все є піаром: тоталітаризм в постмодерністському ключі» – таку назву мала дискусія в рамках «Школи викраденої Європи», однієї з шести шкіл Київської бієнале «Київська школа». В розмові, присвяченій обговоренню книжки Пітера Померанцева «Нічого правдивого й усе можливе» (український переклад Андрія Бондаря ), взяли участь Марсі Шор, Оксана Форостина та Юрко Прохасько. Дискусія організована Інститутом гуманітарних наук (Відень) та Центром візуальної культури.

Марсі Шор: Я багато думала про інтелектуальні траєкторії Cхідної та Західної Європи в другій половині 20 століття. Особливо про шляхи, якими розійшлися їхні філософські традиції після 1968 року. Коли я нічого ще не знала про Східну Європу, мене вразило, що чеський лозунг звучить “Правда переможе!”. Начебто правда є об’єктом, чимось конкретним, що можна потримати в руках чи покласти в кишеню. Чому я згадала про 1968 рік? В цей час зароджується постмодерністський світогляд західної Європи, особливо у Франції. Це  Фуко, Дерріда і концепція деконструкції. Це бачення світу, в якому немає єдиної правди, постійної правди, значення і cуб’єкта. Це не означає, що взагалі немає правди, але вона не стабільна, перебуває в постійному русі. І для Дерріда така постмодерністська ідея плинності та багатовалентності правди, значення, суб’єкта, напевно, була найкращим захистом проти ідеології, такої як марксизм, сталінізм, які призвели до тоталітаризму 20 століття, проти самого їхнього способу мислення. Адже після 1968 ми більше не віримо в усі наративи, не віримо, що матимемо всі відповіді, не віримо в «кінець історії».

Коли я читала польських та чеських філософів, то помітила, що вони перебували в тій самій радянській філософській традиції й наполягали, що десь усе одно має бути правда, навіть якщо ти перестаєш вірити в певні наративи. Має бути щось, що збирає все докупи. Напевно, тому і «Правда переможе!».

Також, читаючи Пітера Померанцева, я згадала польський фільм 1982 року «Допит» Ришарда Бугайського з відомою акторкою Крістіною Яндою в головній ролі. Це один із найкращих фільмів про сталінізм. Бугайський наче поміщає тебе всередину сталінської в’язниці на дві години. Дія відбувається в 1950-х роках. Героїня стрічки Антоніна, співачка ансамблю, після виступу в ресторані випиває з двома чоловіками, після чого опиняється у в’язниці. Від неї вимагають зізнання щодо її колеги чи то коханця, який начебто завербований західними агентами, засуджений за шпіонаж та зраду Батьківщини. Спочатку вона не розуміє, що відбувається. Її катують і допитують, катують і допитують – і так увесь фільм. І якщо одразу вона все заперечує, то з часом дедалі більше поринає в цей наратив. І ми так до кінця й не впевнені, чи був цей чоловік її коханцем, чи був він шпигуном і чи взагалі знав щось. Ми цього ніколи не дізнаємося. Але водночас фільм дає зрозуміти, що це правдива історія. Саме така онтологічна різниця між правдою і брехнею існувала в умовах тоталітаризму і маніпуляції.

fo_film_przesluchanie_04_43610

Кадр з фільму Ришарда Бугайського “Допит”. fot. East News / Polfilm

В своїй книзі Пітер Померанцев дуже яскраво, навіть гротескно описує персонажів та політичні технології. Він показує, як побудований світ путінської Росії, в якій шар за шаром віднаходяться наративи, створені політичними технологіями. І ситуації, коли ми не можемо з’ясувати, яка з версій є правдивою, але розуміємо, що вона існує. Пітер Померанцев описує світ телевізійних журналістів, людей, що вже покинули шукати правду, адже за однією альтернативною реальністю відкривається інша й так далі. Тобто телевізійний світ – це мультиваріативні вигадані світи. І не зрозуміло, чи є під усім цим якась правда, справжня реальність. І в цьому новому постмодерністському тоталітаризмі ні прибічники, ні противники режиму вже не шукають приховану реальність.

Оксана Форостина: Вперше переклад одного з есе книги «Збій у кремлівській матриці» часопис «Критика» надрукував у 2013 році. Навіть у цьому короткому тексті вже була виражена ідея про вдавання, яке ми бачимо в усіх цих іронічно змальованих людях, які працюють на путінську пропаганду і яких ми часто можемо помітити на російському телебаченні – як Міхаїл Леонтьєв, один із персонажів книги. Вдавання означає те, що вони знають правду, але працюють на режим, на російське телебачення, на пропаганду.

Вважаю, що найціннішою ідеєю є те, що це особливий душевний стан, і він не є виключно російським, а радше універсальним. Я б описала його як пустоту або вакуум. Пітер Померанцев описує людину, яка працює з 9 до 18 на Russia Today чи піар Кремля, а в позаробочий час слухає в машині опозиційну радіостанцію «Эхо Москви» та проводить відпустку в Європі. І це своєрідний спосіб мислення, коли людина може переключитися з однієї ідеї на іншу без усіляких сумнівів, і почувати себе абсолютно комфортно. Підтримувати путінський режим і насолоджуватися перевагами європейського стилю життя.

У нас усіх виникають проблеми, коли ми намагаємося описати словами  це постмодерністське поняття протиріччя багатьох реальностей, кожна з яких є релевантною. Гадаю, що тут немає протиріччя, ми дійсно живемо в реальності, в якій все дуже швидко змінюється, але це не означає, що в ній немає правди. А такий цинічний підхід, який дає змогу людям працювати на пропаганду, на «поганих людей» і почуватися добре, є ілюзією. Це дуже комфортно – почуватися розумним з таким підходом, ніби ніщо не є правдою, все є піаром. З іншого боку, у них все одно є цінності, що уявляються їм як “своя” правда. Радянська тоталітарна система прагнула нав’язати людям, чого їм слід бажати. У пострадянській системі немає ілюзії абсолютної влади.

Юрко Прохасько: Ми вже є всередині двох важливих для мене понять: ідентичності, якої немає, бо немає правди, а також поняття перекладу – неможливого без оригіналу. Якщо немає перекладу, то немає комунікації. Це для мене означає засадничу річ: коли немає правди, немає комунікації, а отже, можливості порозумітися. Коли я чую фразу, що все є можливо, і ніщо не є правдою, мені на думку спадає інша фраза: насилля є дуже ймовірним, а війна і смерть є дуже близькими.

Нам варто подумати про можливості перекладу. Ані німецька, ані англійська мова не мають розрізнення між правдою й істиною. Думаю, там, де немає правди, насувається неминуча істина. Перша річ дуже профанна й цинічна: там, де немає правди, завжди знайдеться хтось охочий встановлювати й промовляти істину. Тому що де немає правди, з’являється велика туга за істиною, і це мене турбує. Ми наближаємося до величезного потенціалу тоталітарної спокуси у промовлянні істини й володінні істиною там, де немає правди.

Друга річ. Коли правду скасовано, ніхто не скасовував конфлікт. Ми не потрапляємо в постмодерністський рай, вільний від ідеологій, який намагається ліквідувати ці конфлікти.  Ми потрапляємо в пекло, де є конфлікти, інтереси, але немає правди. Якщо немає правди, то немає аргументів. І не можна порозумітися щодо інтересів і конфлікту інтересів. Вони мають набагато вищу ймовірність виявити свою природу чистого насильства. В західному й російському типах свідомості є насильство, але воно має різну поетику. Російське насильство менш приховане, а західне – більш субтильне. В цілому потенціал насильства колосальний.

І, нарешті, якщо правди нібито немає, то істина нас все одно спіткає. Не в сенсі якихось великих мудрощів, а в сенсі певних невідворотних закономірностей життя. І краще про істину домовлятися, ніж чекати, допоки вона спіткає тебе. Тому що маніпулятор рано чи пізно стане жертвою власних маніпуляцій. За межею маніпуляції, коли її потенціал закінчується, починається насильство і смерть.

Марсі Шор: Характерним політичним прийомом є провокація. Моя знайома з України Катя розповідала про провокації під час гей-параду, коли людям заплатили за те, щоб вони вдавали з себе активістів параду і провокували бійку. Певно, так сталося і на Донбасі. В світі, де ти не знаєш, хто є хто, навіть люди, які грають і вдають із себе когось, не знають, хто вони і не знають, для чого насправді вони це роблять. Виникають такі парадоксальні ситуації: коли в Донецьку православна «бабушка» на площі Леніна (комуністичного вождя)  благословляє іноземного солдата (а було зрозуміло, що в місто увійшли росіяни) на вбивство українських нацистів. Усе в цій історії є фікцією, тобто ніщо не є правдою, і в той же час все це відбувається.

Проводячи паралелі з книжкою Пітера Померанцева, як же відрізнити, що є реальністю, а що лише багатоальтернативною фікцією? Існує два типи правди: апріорна, як у математиці, яка не потребує доведення, та апостеріорна, що ґрунтується на емпіричному досвіді, коли  йдеться про ті факти і речі, які вже трапилися. І сучасна тоталітарна свідомість  фокусується на другому типі правди, не на вічній філософській, а на емпіричній правді. А вона відрізняється тим, що її завжди можна трактувати по-своєму.  І тоталітаризм є  фабрикою реальності. Зазвичай в реальності трапляються «чорні діри», а сучасна тоталітарна брехня відтворює повну реконструкцію реальності, абсолютно новий світ, який дуже однорідний, де все так прилаштовано одне до одного, що немає жодної дірки.

Оксана Форостина: Спосіб мислення, про який я говорила, властивий не лише росіянам. Але є певні умови, при яких існує більше вигоди жити саме в такій фікційній реальності.  Якось я читала подібну книжку про Китай, в якій побачила дуже багато спільного в способі конструювання альтернативної реальності. Тоталітарна природа інституцій у тому, щоб підтримувати такий тип мислення, бо йдеться передусім про виживання. Я думала, що ж такого специфічного в пострадянській, в тому числі російській пропаганді? Гадаю, це пов’язано з безкінечними роками виживання. Конструювати альтернативну ідентичність для самого себе, ховаючи свою справжню ідентичність як антикомуніста, єврея чи українського націоналіста, було єдиним способом вижити. Для наших батьків, дідусів і бабусь це означало відмовитися від власної пам’яті.

Юрко Прохасько:  Нещодавно я помітив ще один тип симпатиків Путіна, доволі недооцінений. Це нарцистичний тип інтелектуального генія, який любить Путіна за нібито вгадану геніальність. Російський інтелектуал каже, що Путін має якусь велику ідею та план. Люди ідентифікують себе з цим відсутнім планом. Вони вважають, що Путін є великим генієм прихованого плану, а вони – великими геніями, які цей план розгадають. Інтелектуал може не мати з ним нічого спільного, ні ідеологічно, ні світоглядно, окрім лише цієї нарцистичної притягальності. І в цьому криється велика небезпека: коли немає правди, завжди є бажання побачити за злочинами геніальний план.

Марсі Шор – професорка історії Єльського університету (США). Досліджує та викладає інтелектуальну історію Східної Європи. Працює над книгою «Зустрічі з феноменологією: сцени зі Східної Європи», досліджуючи феноменологічний аспект повстання на Майдані.
Юрко Прохасько – есеїст, перекладач, психоаналітик. Співзасновник та викладач Львівського психоаналітичного інституту.
Оксана Форостина – журналістка, письменниця, відповідальна редакторка часопису “Критика”.

Коментарі


спецтеми: