Нестерпна краса

Фото: фб-спільнота "Подоляночка"

Ця країна зшита з різних клаптиків, насмикана з кількох просторів та культур, зібрана з різних народів і епох. Деякі її території досі думають, що живуть у тому часі, за якого їм найкраще велося. Тому й існує совєцький міф, і міф Бабці Австрії процвітає на тому ж благодатному ґрунті. А чого ж не процвітати, якщо тут усюди чорнозем – який міф не вткни, яку легенду не повідай – одразу прийметься, неважливо – бур’ян чи щось із цінних культур.

Від цього всього культура України – еклектична, з нашаруванням різних смаків і стилів, епох і народів. Еклектика – це потреба в накопиченні й збиранні докупи. Українці назбирують якнайбільше всього красивого, зліплюють його разом, думаючи, що таким чином краса сильнішає, підноситься в очах, виростає в масштабах, примножується.

Для більшості мешканців України естетичність поєднань не має значення. Це спричинено тим, що в історії українського народу не було часу на пошуки гармонії: майже все, чим йому постійно доводилося займатися – виживання, себто накопичення, збирання запасів, відкладання відкладеного, закручування закруток, думання про часи складніші, котрі неодмінно мають настати.

Тих же, в кого жила пам’ять про прекрасне, вороги завше винищували першими, і то під корінь, незалежно від роду та племені. Тому майже не залишилося на цих землях людей, котрі могли би передати ідею смаку своїм дітям. Ті ж одиниці, хто зміг, опинялися у відвертій меншості й не могли чинити спротив божевільному режимові. Та й не дуже було до того – теж мусили щось накопичувати: харчі, знання, а також – як і де переховувати ці харчі та заборонені знання.

А що по часах великих злиднів настали дні обмеженого добробуту, то народ зайнявся накопиченням, поставивши цей процес на широку ногу, живучи в постійному передчутті нових бід – чергового голоду, війни чи відсутності роботи. Ті ж, хто цього не робив – поплатився, бо часи злиднів таки неодмінно наставали.

Інші ж виїжджали на заробітки і, коли поверталися, завше намагалися скористатися з побаченого, повторити всю ту красу, побачену по різних Італіях, Греціях та Іспаніях. Зібрати в своїх нових віллах усе найкраще, по крупинці зі світу, все одразу, бо чим більше всього гарного, тим воно й гарніше та цінніше. На навчання естетики та гармонійності часу не було: або ти заробляєш, відкладаєш і вкладаєш, або ти вчишся, але нічого не маєш. Зате до університетів мали би йти діти, і вони йшли, але з молоком матері вбирали жагу накопичення у всьому: архітектурі, побуті, культурі, вони колекціонували надмірності, що підміняли собою естетику.

Саму ж естетику залишали на відкуп різним маргіналам зі світу культури, котрі не здатні були транслювати й диктувати свої умови. Тому еклектика – це народна культура нашої людності. Символом її міг би стати балкон (неодмінно засклений) як найкращий вимір культури накопичення та культури еклектики, які виникають і перемішуються на цих самих балконах.

У цьому симбіозі, де старі речі, щось непотрібне, якісь стільці, закрутки, шпалери, цемент, що зостався з ремонту п’ятнадцятилітньої давності, ровер, упаковки від колготок, цибуля в колготках, капронові кришки, дитяче ліжечко бабці Феодори, радіола, старе взуття, держаки від стягів, вудилища, що слугували держаками для прапорів, eсе це перемішується між собою, і з цих їхніх стосунків, із цієї комунікації в цьому публічному речовому просторі, вимушеної любові – з цього всього й постає українська еклектика, вигріта в теплі засклених балконів, у тепличних умовах хатніх чагарників.

11219735_10205558118286593_6606942488284824504_n

Консервації “Вічна краса”. Проект tenpoint&dis/order

Через прочинені вікна вона вибирається на вулиці, крокує дорогами й кидається на всі будинки та простори, залазить до чужих квартир. Там, настояна на дріжджах накопичень та зимових закруток, набуває матеріальних рис, проростаючи вагонкою на старих кам’яницях, недолугими добудовами до них, метало-пластиковими вікнами, жахливою бляхо-фольгою «під золото» на церковних банях, бутафорією багатства ліпнини на нових будинках, пародією на давніші стилі та методи, пародією еклектики і навіть пародією на еклектику.

Коли щось дуже гарне таки створюють у цій країні і всі це починають хвалити, – навіть ті, хто має хороший смак, – то люди з владою одразу намагаються зробити такого якнайбільше, штампують, не знаючи міри, не вміючи вчасно зупинитися, сказати собі «досить». Розвішують по всіх стовпах, тулять на всі будинки, копіюють одні в одних, їздять цілими делегаціями переймати досвід, назбирують, аби накопичити вдосталь. Копіюють перейнятий досвід, мавпують манеру переймання іншими, від чого потім доводиться аж пошкодувати, що похвалили.

Це матеріалізоване накопичення перетворює Україну на країну-архів. Таку дуальну, повну протилежностей, діалектичну, котра постає з двох взаємовиключних видів назбирування (чи радше назбираного). Країна балконних фондів нікому не розповідає, що вона насправді – країна, де найкращі зразки всього ховаються від ока інших. Оті твори, де еклектики або немає зовсім, або вона є, але всі змішування та всі поєднання разом творять щось естетичне. Де правильно підібрані пропорції та вивірені кольори, де одне не суперечить іншому, а якщо й суперечить, то вкрай органічно.

Ці речі накопичуються в численних музеях цієї країни, розкиданих по її величезній території. Пилюжаться, мов непотріб на балконах забуття в усіх можливих сховищах. Мабуть, народ цей має сподівання, що і такі речі, довго набираючи пилу, від тісних контактів одне з одним рано чи пізно теж зможуть перейти в правильну естетичну площину. Що їх тоді стане не соромно показати всім. А поки ж соромно. Хай воно і є їхнім найкращим надбанням, але найкраще завше необхідно залишати собі. Ховати всі скарби, не виділятися з натовпу, триматися в тіні, як робить бізнес цієї країни.

А може, насправді усе цілковито інакше? Може, цей народ куди мудріший, ніж видається, адже добре знає, як охороняються усі ці музеї, і що звідти за пляшку можна винести навіть сторожа? Тому переховує в усіх цих фондах свої здобутки й забутки, чекаючи для них кращого часу, сподіваючись на майбутні покоління, котрі зможуть не лише гарантувати безпеку, а й зрозуміти силу зображеного та збереженого. Має надію на зростання цих скарбів у вартості, на примноження капіталу, аби зараз не спокушати мисливців за скарбами, що вкрадуть – і оком не змигнуть, а потім викуповуй втридорога в усіх цих поціновувачів мистецтва по приватних фондах та зарубіжних колекціях.

Тому цілком імовірно, що все це лише прикриття, маскування. Що країна ця і народ цей мусять стискатися, як комаха паличник, що імітує перед хижаком галузку; як заархівований файл, аби зберегти якнайбільше в собі, займаючи менше простору, аби мати змогу передати більше.

Від того виникає сумнів: може, і сама народна еклектика є якоюсь грою, майже за Гейзінга, якимось конструктором, пазлом, кубиком Рубика, розібраним на дрібні деталі, котрі слід скласти докупи? І, може, ми самі якраз не можемо побачити в тій еклектиці краси, бо не вміємо зібрати того всього в одну цілісну картину? А вони можуть, вони знають як, тому й накопичують далі, дозбирують деталі, склять балкони, аби зробити цей світ більш естетичним та ідеальним.

Коментарі


спецтеми: