Деякі сигнали нічого не повідомляють, крім наявності свого джерела. Маріанна Холленштайн, “Стан людини”

Відчуття від виставки Маріанни Холленштайн «Стан людини», що відкрилася в новій київській галереї Set, можна порівняти з ефектом сутінок, коли м’яко тануть навколо обриси речей і здається, що простір починає розширюватися в безкінечність.

Це  відчуття свободи. Виставка занурює в себе, та це занурення не сприймається як поглинання, але чомусь, навпаки,— як вивільнення.  Зі свого регламентованого тисячами рамок життя ти раптом потрапляєш у паралельний вимір вільного спокійного дихання, де втрачають свою нав’язливу актуальність категорії, поняття і смисли, від яких так багато чого залежить.  Хоча б на короткий час можна вислизнути від цієї залежності, і залишитися на одинці із … чим? Можливо, це і є ключовим питанням, яке ставить перед нами художниця.

Час

Виставка складається з кількох абстрактих серій, створених Маріанною в різний час і в різних місцях. Деякі полотна були написані спеціально для виставки безпосередньо в Києві, деякі були започатковані раніше, але завершені  художницею в Києві, — принаймні завершені на даний момент; можливо, художниця буде ще продовжувати роботу над ними в інших містах. Маріанна виставляє їх без підрамників, оголюючи маргінеси, де проступають пласти минулого. Найглибші шари фарби, видимі тільки на полях, відкривають таємницю поверхні, розкривають її історичність.  В тому ж дусі художниця транспортує роботи без особливих церемоній,  не убезпечуючи їх від пошкождень: сліди від транспорації лишаються на тілі полотен свідченнями переміщень у часі і просторі матеріального світу. Її роботи живуть і змінюються. Вони несуть на собі свою історію і не приховують її від нас; однак, в цій історії нічого не завершено,  все триває. Можливо, саме тому простір виставки відчувається як життєвий простір, як органічний світ, де циркулюють потоки, — відчуття максимально далеке від мертвого часу музею, де всі процеси зупинені (хоч це, звісно, ніколи не так, навіть якщо такою і є інтенція музейної утопії).

Історичність є безпосердньою «темою» вистави. В своєму кураторському тексті Костянтин Дорошенко говорить, що квінтесенцією виставки став перформанс художниці «Поміж рядків». У його основі — листи німецько-американської філософині єврейського походження Ханни Арендт до її чоловіка Генріха Блюхера, психіатра та філософа Карла Ясперса, кабаліста Гершома Шолема. Під читання вголос листів Арендт  Холленштайн заповнює паперові сувої власним шрифтом-орнаментом, що, за вдалим порівнянням куратора, «радше нагадує кардіограму, енцефалограму, показники детектора брехні». 

Ці сувої, створені під час перформансу, включені в експозицію та є, ймовірно, її ядром. Перформанс є частиною їхнього минулого, міфічним моментом їхньої появи на світ, про нього ми можемо дізнатися з тексту, чи зі слів очевидців, чи, можливо, спогад про нього живе в чиїйсь пам’яті. В теперішньому ж перед нами тільки загадкові написи, про зміст яких ми можемо лиш фантазувати чи пригадувати. Тайнопис Холленштайн, що несе в собі пам’ять про болісні події європейської історії,  не піддається прочитанню. Цей сигнал нав’язливо пульсує у середовищі виставки, мігруючи від одного полотна до іншого, однак він не підлягає декодуванню. Ніби привид, що переслідує кожного, хто потрапляє в цей простір, щоб передати якесь важливе повідомлення, — можливо, про щось попередити, розповісти про злочин, який вимагає розслідування, чи про подію, яку несправедилво забули, чи, навпаки, сповістити  надію, яку зарано втратили. Цей сигнал не можна сплутати з шумом, бо там чітко розпізнається ритм. «Ритм холленштайнового тайнопису розкриває пристрасті, надії, розчарування, що не знаходять адекватного виходу в текстах філософині, але  балансують самий стан послання», — говорить куратор виставки. Саме тому ця серія робіт, як і парформенс, мають назву «Поміж рядків».

Мова

«Все, що людина знає чи відчуває, може мати сенс тільки тією мірою, якою може бути висловлене в мові», говорить Ханна Аренд у своїй роботі, яка дала назву виставці Маріанни Холленштайн. Мова, за словами Арендт, робить нас політичними істотами. Політичними — тобто такими, що взаємодіють між собою і в цій взаємодії творять спільне середовище існування. Висловлюватися, щоб комунікувати своє становище,  свій досвід, своє невдоволення чи свої бажання — це єдиний спосіб брати участь у творенні умов власного життя.

Але наскільки наші слова справді належать нам? Наскільки слова нам відомі є достатніми, щоб виразити те, що потребує вираження? Наскільки ми самі у власній мові маємо доступ до самих себе, до свого досвіду, який ми прагнемо передати? Чи не знайоме вам відчуття, коли слова, що хочуть засвідчити ваш стан застряють у горлі, натомість ви промовляєте те, що від вас хочуть почути, те що ви самі хочете почути від себе?

Простір політики, пропуском до якого слугує мова, є простором влади. Це територія,  де ведеться боротьба за владу, де влада безпосередньо реалізується. Ця територія завжди розмічена певною розстановкою сил. І так само владними відносинами пронизана мова. Послуговуючись мовою, ми — політичні істоти, — беремо участь у владних видносинах. Слово може давати нам силу, відкривати можливості. Але будь-яка реальна влада завжди підкріплена також ресурсом насильства.

Можливість насильства регламентує можливості висловлювання. Протягом життя примус глибоко вкорінюється в нашу мову. Від першого батьківського ляпаса, після якого якісь слова чи емоції, що були нами висловлені, назавжди стануть табуйованими, до звільнення з роботи, до нападів на публічні дискусії, до політичних репресій, до концтабору, де мова більше не робить в’язнів політичними істотами.

Однак те, що не знайшло сил бути висловленим, ніколи не зникає з цього світу. Те, що було витісненим повертається у вигляді симптому. Те, що було замовчаним повертається у вигляді привиду. Те, що не знайшло слів, знаходить собі іншу форму.

Малюнок

«Я думаю, слід пам’ятати, що кожен у своєму житті дуже, дуже багато малював. … Письмо, наприклад, це також малювання. Якщо тільки трохи придивитися, що робить рука, ці дивні фігурки, то це теж малювання. Тому я й кажу, що кожна людина – художник, бо кожна людина зображує, одна більше, інша менше».   Це слова Йозефа Бойса, сказані ним в закритій розмові з групою студентів, що відбулася 23 квітня 1979 року, і була пізніше опублікована під назвою «Що таке мистецтво?»

Свою тезу про те, що кожна людина є художником, він проповідував у всіх своїх лекциях, семінарах і інтерв’ю і маніфестах. Зазвичай він пояснював цю свою думку так, що кожна людина має внутрішній творчий потенціал і може розкрити його в будь-якій своїй дільності, наважившись на свободу. Зазвичай цю тезу Бойс супроводжує коментарем, що бути художником — жодним чином не означає малювати чи робити скульптури. І ось у цій доволі інтимній розмові із групою свїх однодумців він несподівано зізнається: «Мені раптом подумалося, що малювання дійсно дуже важливе й елементарне, і малювати може кожна людина. … Коли я комусь пояснюю дорогу і малюю на папері, як розташовані вулиці, то я теж малюю…Коли я над чимось замислююся більш ґрунтовно, то принагідно записую якесь речення і дивлюся на той відбиток, який я залишив у світі». 

Мені дуже подобається це останнє визначення письма як відбитку в світі. Ключовою умовою мистецтва в міфології Бойса є свобода, непідлеглість авторитетам, неслідування вже готовим думкам чи словам. В цьому сенсі письмо, яке Холленштайн вслід за Бойсом трактує як малюнок, є справді певним нередукованим мінімумом свободи. Навіть якщо записані мною слова належать комусь іншому, малюнок, орнамент цих слів цілковито належить мені. Мій відбиток у світі, моє елементарне невідчужуване право на маніфестацію своєї присутності, свого існування, свого стану, себе. Навіть програвши битву за слова та сенси, я маю цей мінімальний плацдарм свободи, з якого я можу зробити перший крок у наступних битвах.

Ханна Аренда в «Становищі людини» говорить про те, що квінтесенцією цього стану є наше середовище існування — земля, де ми можемо рухатися та дихати вільно, просто так, нічого не потребуючи для цього.  Це наш дар, наша базова свобода. Бойсівське розуміння малюнку, і письма як малюнку, близьке до того, що Арендт говорить про дихання та рух. Це щось базове, елементарне, цьому непотрібно вчитися, це просто відбиток твого буття у свті: «Це треба сприймати набагато, набагато природніше, ніколи не можна говорити, що ось він вміє малювати, а я ні. Такого не буває. Кожна людина вміє малювати, поки в неї є руки, – правда ж? – вона вміє малювати. І навіть коли рук немає, можна малювати ногою».

Це справді прекрасний образ, який несе нам благу звістку про те, що за будь-яких обставин у нас все ж залишається ця елементарна свобода самовираження. Цієї свбоди неможливо втратити, і це той важіль, завдяки якому можна багато чого зрушити.

Та Холленштайн дещо ускладнює цю чарівну бойсівську метафору. Переписуючи листи Ханни Аренд, вона впускає в себе біль чи надію людей, яких більше немає, наповнює цими почуттями своє письмо. І вже відбиток, який вона залишає у світі, не належить винятково їй. Чужі слова вона записує своїм почерком, однак стан, яким пронизаний цей почерк, індукований станом іншої людини (чи інших людей). Стан, яким пронизане її письмо є станом медіума, станом одержимості, або ж станом зустрічі, співбуття.

Виставка Маріанни Холленштайн розповідає історію про те, що навіть виринувши за межі слів та значень, ми всеодно залишаємося пов’язаними з іншими. Кожен із нас чудово знає з власного досвіду, що наші симптоми та стани — це відбитки, залишені в нас іншими людьми, їх станами, їх симптомами. Тому кожен з нас є медіумом. В кожному нашому повідомленні пульсують сигнали, надіслані іншими. В диханні кожного з нас пульсує життя інших людей, пульсує історія. Тож ми ніколи не залишаємося наодинці.

 

Коментарі


спецтеми: