“У пошуках Бабеля”: назад у майбутнє

www.sites.middlebury.edu

Із Брайтон Біч починається документальний фільм про письменника з Одеси Ісака Бабеля. Його 45-річний онук, американський актор і викладач мистецтв Андрєй Малаєв-Бабель чи не вперше в житті хоче поїхати до України, а потім Росії, і знайти загублені рукописи діда.

У пошуках Бабеля” – іронічний фільм-мандрівка. Принаймні, так про свою картину говорить американський режисер Девід Новак, який завітав до Києва на “Молодість“. І додає, що дозволив своєму героєві самому пройти Львів, Броди, Одесу, Париж, Москву і Пєрєдєлкіно, щоби зрозуміти, чим відлунюють усім відомі “Одеські оповідання” і “Конармія” гострослівного Бабеля, у сучасних відносинах України та Росії.

Документальне кіно потребує зламів і надривів не менше, ніж ігрове. Питання не стільки в монтажі, скільки в людях та речах, на які режисер скеровує камеру. Як, приміром, із простим і разом із тим детально-чуттєвим інтерв’ю з останньою дружиною Бабеля, інженеркою-будівельницею Антоніною Пірожковою. Власне, з цієї розмови на камеру у 2002-му році про перше знайомство і першу стопку горілки з Бабелем, про день арешту письменника в травні 1939-го, для режисера і почався цей фільм.

Девід Новак переконаний, що надриви в цьому фільмі є. І глядач зрозуміє це тоді, коли порівняє пережите Бабелем і описане в його творах із нинішньою історією контролю й пропаганди.

Вікторія Хоменко: Правду кажучи, коли йшла на “У пошуках Бабеля” – фільм сюжетно нагадав інший, але ігровий – “Усе освітилося” Ліва Шрайбера. У ньому молодий єврей також їде в Україну. З одного боку, “Усе освітилося” – також мандрівка, з іншого — іронія на всі стереотипи про українців, які подані ненав’язливо, незлостиво, з якоюсь гіперамериканською ввічливістю. Чи був закладений такий самий формат у фільмі “У пошуках Бабеля”?

Девід Новак: Я фокусуюся на історії Андрєя і його подорожі, бо для американської аудиторії він — герой, дуже схожий на них самих. А отже, американцям легше асоціювати себе з Андрєєм. “Усе освітилося” справді має схожого героя. Однак головна різниця між фільмами в тому, що “Усе освітилося” почався з подорожі, яка з комічної історії стала трагедією. А в стрічці “У пошуках Бабеля” трагедія криється в усьому — і в фільмі, і в самих творах Бабеля. Його оповідання іронічні? Так. Але завжди гострі, без спекулювання на комічних ефектах.

В. Х.: Чи важливо було зайняти відсторонену режисерську позицію? Здається, у тій же одеській квартирі місцевого бізнесмена, де раніше мешкав Бабель і куди приходить його онук Андрєй, можна було би дати більше сарказму, зазирнути “за лаштунки” тієї позолоти,  шкіряних диванів, сотень троянд, якими напхані кутки цієї квартири.

Д. Н.: Ну, тут я з вами не згоден. Глядач, думаю, відчує ту іронію і без мене. Фільм, на мою думку, має показувати, а не вказувати. Я робив інтерв’ю з усіма тими людьми. Але… ну, кому яка різниця, як нинійшній власник квартири заробляє гроші? Чоловік розповідав  мені, як досяг своїх статків, як сильно він любить Одесу, як сильно любить Бабеля і як важливо, що він живе в тій квартирі і як вона його надихає. Прекрасно! Але в контексті історії фільму його квартира — уже іронія і щодо самої Одеси, і репрезентації Бабелівських “Одеських історій”. І мені цього було достатньо. Я не хотів розповідати решту всього. Я йшов глибше з кожним, кого зустрічав Андрєй, але зрештою із 300-от годин відзнятого матеріалу ти маєш вибрати те, що служитиме для побудови простору твого фільму.

andrei-in-paris

Андрєй Малаєв-Бабель. www.cleavermagazine.com

В. М.: Але дуже часто складається враження, що люди, з якими контактує Андрєй – наче “при параді”. Вони знають, що і як говоритимуть на камеру. Можливо, якби Андрєй приходив до них із прихованою камерою, ефект був би інший?

Д. Н.: Справді, таких моментів було багато. Бо Андрєй дзвонив, наприклад, Євтушенку (російський художник Дмитро Євтушенко — ред.) і казав “я онук Ісака Бабеля, я хочу приїхати до вас…”. Однак, були і сюрпризи. Наприклад, в селі на Львівщині, коли люди біля церкви розповідали свої дуже особисті історії, що їм переповідали про розстріли в 30-х. І це також є в фільмі.

Я думав про приховану камеру, але тоді не зміг би отримати дозвіл показати цей фільм на телебаченні. Тому що всі герої підписували документ, у якому йшлося, що вони не проти показати відео з ними. З прихованою камерою довелося би прикривати обличчя, а мені не хотілося цього у фільмі.

В. Х.: Ви самі робили журналістське розслідування до початку зйомки. Чи це були лише ті люди, з якими говорив і до яких їздив у гості Андрєй?

Д. Н.: Я робив і те, й інше. Було моє журналістське розслідування. Власне, фільм для мене почався з інтерв’ю з Антоніною Пірожковою (радянська інженерка-будівлельниця, третя дружина Ісака Бабеля — ред.) у 2002-му році. Багато дослідників займалося темою зниклих записів Бабеля. Усі знають, що він писав багато, але просто не давав на публікацію. Але ніхто точно не знає, що було в тих рукописах, які конфіскували під час його арешту. Але саме вони могли стати причиною його вбивства. Антоніна Пірожкова припускала, що в них йшлося про колективізацію в Україні.

Але, зрештою, у цьому фільмі я лишив Андрєя одного… Він зв’язувався з більшістю людей сам. Бо для мене важливо, щоб я йшов за його мандрівкою і не конструював її для нього. Це просто інший підхід журналізму. Я не вірю документалістам, які конструюють реальність. Якщо я йду за ним у цій подорожі, то нехай вона сама його підхоплює і веде.

lidija

Антоніна Пірожкова з донькою Бабеля – Лідією. www.mail.itstyle.info

В. Х.: Формат подорожі, м’яко кажучи, зобов’язує — герой досліджує світ. Але після перегляду фільму є відчуття, що онук повертається на Брайтон Біч ні з чим. На початку він ставить ключове питання — про рукописи Бабеля. Чи знаходить на нього відповідь? Яку мету він ставив собі, беручи участь у фільмі? І яку мету ставили собі ви як режисер?

Д. Н.: Про рукописи Бабеля Андрєй питав у всіх. І в Москві при зустрічі з архівістом із КДБ теж питав. Але той просто розвів руками. Мовляв, ми не знаємо, де вони і навіть не всі документи тієї справи є в архіві. Є дві точки зору. Є ті, що вірять у знищення рукописів і ті, які не вірять у це.

Не думаю, що можу відповісти за Андрєя, але можу сказати, у що я вірю стосовно Андрєя. Його ціль — краще зрозуміти діда як письменника. І особливо те, чому він як людина, свідома того, що відбувалося за сталінізму в Радянському Союзі і маючи змогу лишитися у Франції, їде назад в СРСР. Марина Владі, по суті, дає Андрєю відповідь на це, порівнюючи Бабелівську долю з Висоцьким, якому потрібні були і мова, і люди. І навіть якби Бабель переїхав у Францію, він міг би бути репресованим і там, або закінчив би своє життя у таборі, бо був євреєм.

Бабель — мов метелик, що летить на вогонь. Насправді він був дуже близький до КДБ і добре знав людей з вищих ешелонів цієї структури. Але як журналіст за натурою, просто не міг стояти осторонь тих подій. І зрештою, думаю, Андрєй зрозумів після цієї подорожі, що важливі не відповіді, а питання і ті месиджі, що Бабель лишив у своєму письменництві.

В. Х.: А щодо вашої цілі як режисера?

Д. Н.: Розповісти історію, яка змусить людей замислитися про теперішнє. Коли я прочитав Бабеля, одразу зрозумів — його думки та месиджі поза часом. І американці насправді нічого не знають про той шмат історії.

В. Х.: Ви маєте на увазі 20-ті роки?

Д. Н.: І сталінізму також… Вони знають прізвища — Горький, Мандельштам. Але насправді не розуміють, що це ті митці, які знаходили обхідні шляхи, як передати думки, обходячи цю систему. Ось що привабило мене в історії з Бабелем. Бабель був прикладом того, як можна розповідати про тоталітаризм у своїй країні через письменництво. Розповідав підпільно, і за це був убитий.

І це те, що важливо й для артистів у США тепер. Тому що ми також маємо свою форму пропаганди й корпоративного контролю. І це ті речі, про які режисери, письменники, артисти повинні говорити і привертати увагу людей.

Ми маємо розуміти: все, що відбувається зараз — наслідок і частина історії, яка сталася в минулому.

В. Х.: Ви справді вірите, що в цьому контексті документалістика ось так швидко може вирішити проблеми в будь-якій сфері? Я вже не вперше чую від вас таку думку. Кілька років тому, коли ви презентували у Києві та Донецьку свій перший документальний фільм про шахтарів у штаті Вірджинія, ви також казали щось подібне.

Д. Н.: Я не думаю, що документалістика принесе швидкі зміни. Але думаю, що вона змусить людей прийти до якогось конструктивного діалогу.

Як у випадку з шахтарями, так і у випадку з Андрєєм і Бабелем — ми як глядачі вчимося протягом їхньої подорожі. До шахатрів століттями ставилися там кепсько, і в такий спосіб, через документалістику, вони шукають спосіб бути почутими. В історії з Бабелем ми навпаки через історію теперішню бачимо всю глибину минулого.

В. Х.: Нині ми маємо чимало дискусій про те, чи може нині мистецтво стати інструментом критики подій, що відбуваються в Україні. Зокрема, ви озвучили думку, що “У пошуках Бабеля” – такий фільм, що дозволяє відрефлексувати сучасне, зокрема у контексті інструментів контролю, що є і в Росії, і в США.

Д. Н.: Сподіваюся, він стосується рефлексій щодо Бабелівських історій цього краю. І спроби зрозуміти – те, що відбувається зараз, частина континууму того, що відбувалося буквально кілька десятиліть тому. Попри все, Бабелівські історії про гуманність. І фільм також про людське. Саме це і має спонукати глядача переосмислити й відрефлексувати історію.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва