Далеко до світла. Mocumentary reportage

Сирійські діти біля табору для біженців. Фото: Freedom House

Ми зустрічаємося з братом у Берліні. Рік тому ми бачилися в Гамбурзі. Він вчиться в Німеччині, я буваю тут часом у справах або в гостях. Він – майбутній інженер. Наш тато-сирієць – теж інженер, і найбільша його любов – проектування конструкцій для збору прісної води. В Сирії це було перспективною сферою до останнього часу. Тепер – ні.

Мій брат – із Сувейди (100 км від Дамаска). Я – з Гадяча (274 км від Києва). Мої мама й тато познайомилися в Москві. Тепер обидві мої історичні батьківщини воюють із Москвою. Так склалося, ви ж знаєте. А, і ще одне: моя перша мова – російська; але я ніколи не була в Росії. І якби об’єднати усі наші останні англомовні розмови й перекласти їх українською (якою тепер я думаю і пишу), то це виглядало би приблизно так.

 

– Знаєш, у чужих містах все-таки знаходиш як не своїх людей, так свій досвід. Я завжди дивлюся на людей. На обличчя міста, на міміку, риси мешканців. На те, як вони дивляться одне на одного і на мене. Як поводяться, коли зустрічають мій погляд. Я – сам по собі непоганий лакмусовий папірець. Але, менше з тим, якщо ти там викликаєш зацікавлення, то я тут – недовіру й підозру.

– Як все-таки дивовижно усе це тепер тасується… Останнє століття переважно пересувалися кордони. А тепер дедалі більше знову переміщуються люди. Масштаби скоро будуть порівнювані з часами Великого переселення. Євреї з Європи їдуть у Ізраїль. Досі – ти знав це?

– А навіщо?

– Ну бо, вочевидь, Європа перестала їм бути комфортною. Знову. Або досі. А самі європейці їдуть у США. А Європу тим часом запруджують араби.

– А також східноєвропейці.

– Бачиш, навіть на рівні однієї частини світу нас завжди можна окреслити як окремий регіон.

– Ну, якщо ти сказала про арабів, я ж не міг промовчати про пострадянський світ.

– Та так, я ж не заперечую. Складна ця тема, пострадянськість. Вона не так асоціюється з колишніми ДДР чи Чехословаччиною, як із нашими трьома – колишніми «братніми» народами, Білоруссю, Україною й Росією.

– Чекай, а хіба ви з білорусами вже не брати?

– Ну, зі звичайними людьми – так, а з їхньою офіційною владою все складно. Білоруський президент – «останній диктатор Європи».

– Як останній? А Путін?

– Лукашенко став останнім ще до того, як Путін став першим.

– Ок, мені точно треба проїхатися цього літа через Польщу в Білорусь, потім у Росію, і потім до тебе в Україну. Хочу побувати в Петербурзі. Я бачив його на слайдах у тата, і потім на фото. Мені хочеться побачити цю архітектуру півночі.

– На пострадянському просторі є чітке уявлення про те, який клімат у Петербурзі й Москві. У мого покоління ще точно є.

– А, ну так. Сирійці тепер, наприклад, знаються на погоді Середземномор’я.

– Ви ж і є Середземномор’я, хіба ні?

– Ну, як сказати. Тільки маленька нитка узбережжя. А більшість країни має пустельний клімат, тому там не відчуваєш води взагалі. Її і нема, якщо говорити у європейському розумінні.

– А я от тільки нещодавно усвідомила, що навіть у межах України уявлення про річки не всюди однакове. Тобто якщо на Заході річкою може називатися триметровий потічок у Карпатах, то в Центрі й на Сході ріка має бути щонайменше для середнього катера. І те саме стосується різного уявлення про гори.

– Я відчув це гостро тут щодо поняття «зелене місто». Знаєш, я ж читав усі путівники з міст, у які я збирався, і там всюди ці штампи: «найзеленіше місто Німеччини», «найбільша кількість мостів», «найкраще збережена старовинна архітектура палацового типу». Так, ніби це щось каже про місто. Коли я приїжджав у міста навіть із невисоким рівнем «зеленості», це все одно було в сотні разів зеленіше, ніж може бути на батьківщині.

– У мене так було зі Львовом. Довший час мені здавалося, що все, чим місцеві бували незадоволені, було далеким світлим майбутнім для мешканців решти міст України.

– Насправді так не буває, щоб якесь місто постійно лише розвивалося й ніколи не занепадало. Це не давало би жодних шансів для оновлення. Лише великі драми змінюють обличчя великих міст. Війна, голод, епідемії. Переселення ніколи не приходять самі по собі. Попередні мешканці мають якось звільнити місце наступним, іншим.

– Мені один таксист у Львові якось розповів історію про те, як він з дружиною возив одного старого поляка. І той поляк запитав у них: «І як вам тут живеться, у моєму домі?». Таксист отетерів, а жінка, українка-переселенка з нинішніх польських земель, відповіла: «А вам у моєму?».

– У моєму сирійському паспорті є 3 чи 4 сторінки з зображеннями архітектурних чудес Латакії. Їх уже не існує. Уявляєш? До речі, я навіть зараз можу показати. Я тепер постійно ношу паспорт із собою, нас люблять запитувати, сама розумієш.

– Покажи. Я мріяла побачити їх на власні очі. Навіть не хотіла ніколи спершу гуглити картинки, щоб не будувати собі образ, перш ніж побачу все сама.

– Ну, їх тепер лише в гуглі й побачиш.

– І в твоєму паспорті.

– Парадокс, але наші офіційні символи антинародні.

– Люди справді підтримують опозицію?

– Люди просто вже хочуть, щоб все нарешті скінчилося. Це занадто довго триває.

– Як ти гадаєш, коли це закінчиться?

– Тепер, як у гру вступила Росія? Думаю, років п’ять-десять, не менше. Там все було складно й до того, а тепер взагалі буде довга історія.

– Всюди, де з’являється останні сорок років Росія, починається довга сумна історія.

– Бачиш, усі хочуть вирішувати свої проблеми в Сирії. Це безпечно, а Асад-син виглядає для них як досить пристойний співрозмовник. Не менше, ніж Путін. Він діє в їхньому полі, і носить краватку! Хімічна зброя? О, о’кей, ми не впевнені, дуже важко з’ясувати обставини і знайти докази. Власне, тому він її і використовує, дебіли!

image

Хафез Аль-Асад, батько нинішнього президента Сирії – Башара Аль-Асада. October War Panorama Museum.

– Я бачила в мережі фотовиставку у Вашингтоні того сирійського фотографа, що втік на материк, а раніше працював на владу. Це просто жахливо.

– І що це змінило? Фотодокази злочинів висять у Вашингтоні, а Асад і далі править країною. Всі тільки вдають, а нічого по суті не змінюється. Гуманізму в світі не стає більше.

– Після візиту на віллу Ванзеє і в Заксенгаузен я почала сумніватися, що гуманізм – узагалі адекватна категорія для обговорення Західної цивілізації.

– Ніхто не знає, що перші християни були сирійцями. Всі вважають, що Близький Схід – мусульманська твердиня. А насправді перші християнські общини виникли в Сирії. Та й зараз у нас чимало різних конфесій і релігійних громад. Ми не менш мультикультурні, ніж будь-яка західна демократія.

– Тільки з перспективи Заходу цих деталей не видно, і їх банально не знають. Українці не знають про існування шиїтів та алавітів. Тепер трохи почали цікавитись, але ширші кола не знають, певно, що це вже другий Асад, і що перед ним був ще батько.

– Людям завжди не цікавий ніхто, крім них самих – так є. Ти живеш у своїй країні, у ближчому колі людей, і в щоденному житті не маєш потреби знати різницю між різними релігійними течіями у далекій від тебе Сирії.

– Але як ти тоді відрізниш себе від іншого? Як ти визначишся, не бачивши ніколи тих, хто від тебе відмінний?

– А якщо ти їх жодного разу не зустрінеш, то для чого тобі відрізняти себе від своїх?

– Але навіть всередині країни буває багато різних регіональних громад. От західні й східні німці досі мають цей поділ у головах, і не позбудуться його ще довго, якщо судити з їхніх сувенірів. Тут уся історія зі Стіною пропагується не через факт поруйнування стіни, а через її постійне відновлення і скрупульозну реставрацію.

– Так, тут знаки по всьому місту. Німців узагалі всюди оточують знаки провини. Єврейські камені спотикання, мур, поруйновані довоєнні будівлі, повоєнні соціалістичні будівлі, несправжні відбудовані національні перлини, і концтабори, врешті-решт.

– Усі сучасні європейські народи переповідають своїм дітям страшні історії, щоб не забути, іноді додаючи трохи більше, або трохи менше народних казок. Тільки Радянський Союз виступав проти самого поняття казки, бо немає сенсу в жодних казках, коли ти вже живеш у ідеальному світі. Після розвалу СРСР з новою затятістю повернулися до розказування трагічного минулого й уважного копирсання у ньому іржавим цвяхом. Цікаво, а які відносини між німцями й французами?

– Тут є приказка, що французи німців поважають, але не люблять, а німці французів – люблять, але не поважають. Іноді я тут відчуваю зверхність, але претензій майже не буває. Хоча більшість моїх друзів не місцеві. Тут неподалік, до речі, відкрився хороший ресторан сирійської кухні. Ми там вранці з дядьком були, там дуже смачна справжня шаурма. Знаєш, це наша національна страва.

– Та ясно що знаю, у нас її на кожному кроці! Тільки я ніколи не чула, що це сирійська страва. У нас її готують корейці. Я ще знаю одного арабського грека у Львові, він готує найкращу шаурму з тих, що я колись куштувала. Ми вчора тут були в таджицькій чайхані, там у меню не було жодної таджицької страви. Уявляєш, ні однісінької. Російський борщ – хоч насправді він український, російські вареники – туди ж, узбецький плов, пироги, сирники, млинці, і єдина особлива штука, яка мене здивувала – копчений чай. Дивний смак – ніби шинку в ньому виварили, тільки без жиру…

– Я не хочу, щоби батько приїздив сюди як біженець, бо це не варіант.

– А загалом, він хотів би сюди?

– Він би не хотів нікуди. Там дім, і проекти, і робота. Але зараз він нічого не робить, він нудиться. Він не був у домі два роки. Але тут йому бракуватиме сонця. Тут зовсім мало сонця. У мене була подруга, яка поїхала на якийсь час жити в Осло з батьками. Вона теж з Дамаска. То вона просто безперервно писала звідти слізні депресивні листи. Просто так і не змогла акліматизуватися до холоду й присмерків. Тут, у Берліні, я відчув, як зросла моя чутливість до світлового дня. Я ж не думав раніше про це. Ти встаєш о шостій, коли вже світло, й день закінчується десь о восьмій-дев’ятій. А тут я прокидаюся в темряві, і це не робить мої дні бадьорішими.

– Відколи я поїхала з-під Полтави, я всюди трохи сумую за теплом. Не те, щоб у Києві чи Львові клімат сильно відрізнявся, але… Чомусь зі шкільних років я завжди пам’ятаю тепло, ранні весни, гарячі літні канікули, і не аж такі противні зими. Може, мені так здається. Мама каже, що в мене завжди були холодні руки й ноги.

– Так це не дивно. Це говорить генетична звичка. Минулого літа в нас було +50.

– О боже, я би не витримала.

– Та в Європі і я б не витримав. Цього літа, коли ми були в Барселоні, було +40, ми просто плавилися від спеки. Я їв морозиво тоннами. Я витратив на нього всі гроші, відкладені на вино. Кажу це, і мені хочеться знову тих сліпучих жовтих відблисків на стінах. Як же мене дістали ці вічні європейські сутінки.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення практики рівності проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності іншування історія історія мистецтва