Кухня культурної дипломатії

Lisa Brown for NPR (npr.org)

Часта вживаність деяких понять змушує дивитися на них під дуже різними кутами зору, аби не схибити в адекватній оцінці чи, щонайменше, у сприйнятті. Саме так останнім часом бачиться поняття «культурна дипломатія», яке вже досить упевнено почуває себе в площині публічної риторики. А вона, між іншим, і формує певні запити. Тому не варто зневажати нинішнім етапом «проговорювання» проблематики, артикулюючи те, що ми захочемо побачити в майбутньому.

21-24 квітня на «Книжковому Арсеналі» відбувався проект «Лабораторія культурної дипломатії», що виглядав як чотири зустрічі в ранковому просторі  фестивалю. Ідея проекту виникла в розмові з Олею Жук, кураторкою міжнародної програми «Книжкового Арсеналу»-2016 і керівницею напрямку культурної дипломатії  у Міністерстві закордонних справ. Я розповім про те, як часом радісно вийти за кордони мети культурної події, про заздалегідь визначені напрямки розмови, певну «форму», що підтримувалася передусім запитаннями, – форму, в яку потрібно було «залити» отриманий зміст. Найцікавішим у ньому виявилося те, що вийшло за «береги» цієї форми, – сенси, які окреслюють предмет нових дискусій.

Задум «Лабораторії» був цілком корисливим і полягав аж ніяк не в тому, щоб укотре показати ефективність культурної дипломатії як інструменту. Те, що культура з її гнучкістю і придатністю до діалогу часом є ефективнішою, ніж політика, сьогодні переконувати не потрібно. Я бачила завдання проекту у певного роду школі, накопиченні цілком нових знань і ламанні стереотипів. Запросити для цього до розмови директорок європейських культурних інститутів було трохи ризикованим, адже я розуміла, що, хоча люди на дипломатичних посадах мають багато особистого досвіду, та не все з нього можуть оприлюднити через певні обмеження, наприклад, посадових інструкцій. Моїми співрозмовницями (якось Наталія Мусієнко вже натякала на жіноче обличчя культурної дипломатії) люб’язно погодилися бути Луціє Ржегоржікова (Чеський центр у Києві), Катя Смаглій (ініціаторка Форуму культурної дипломатії, Київський офіс Інституту Кеннана), Анна Пасторе (Італійський інститут культури у Києві) та Ева Фігель (Польський інститут у Києві).

Моє хвилювання напередодні заходів «Лабораторії» щодо їхньої універсальної форми і структури відлунювало підсвідомим. Поки міркуєш про речі формальні, сни приносять дивовижні підказки стосовно змісту. Снилися нічна Флоренція під дощем, нескінченні зали бібліотеки Лауренціана, манускрипти з усього світу і серед них – Волинський Псалтир XIV століття, що потрапив до Італії заплутаними шляхами, і про який ось щойно розповідала мені Валентина Бочковська у Музеї книги і друкарства. Італія снилася кілька ночей поспіль як відображення моїх тривог за розмову в «Лабораторії» саме із італійкою, – так, мені бракувало інформації про сучасні українсько-італійські проекти. Більше місця в уяві належало давнім культурним мостам, над якими сяяло обличчя Роксолани пензля Тіціана. Не вперше тоді відчула, що будь-які механізми, інституції і стратегії можуть бути знесені цунамі реальних культурних переселень, харизмою мистецьких мандрів і живими комунікаціями. Але вперше пов’язала це з дуже модною темою культурної дипломатії.

13062292_10209364210084758_1622006426974800327_n

Ева Фігель і Оксана Розумна. Фото: Олексій Заклецький

Особливості культурної дипломатії, рівень мистецьких зв’язків і презентацій відображають весь досвід культури у різних країнах, а також її потужності. Тому, з одного боку, без цієї культурної «повноти» не може бути успішної промоції, а з іншого – можливості експортування культурного продукту наперед визначають і його високу якість, і присутність у ньому змістовних меседжів.

Кожна з розмов «Лабораторії культурної дипломатії» відбувалася в трьох наперед обумовлених напрямках. Перший блок запитань стосувався «кухні» певної країни і її особливих рецептів. Чим більше розвиненою є мережа культурних інституцій і чим ефективнішими – механізми культурної дипломатії, тим більше за ними стоїть спроб, помилок і поразок. Саме про них мені й ішлося, бо заведено розповідати про успіхи, а яким був шлях до них – мало хто згадує. То ж цікавило, що перебуває за фасадами відомих культурних інститутів, коли і в зв’язку із чим вони створювалися, якими проблемами супроводжувався цей процес. Одразу зазначу, що і чеська, і польська моделі культурної дипломатії пройшли випробування під час головування цих країн у Раді Європейського Союзу (Чехія у 2009, Польща у 2011), коли саме культурний компонент зовнішньої діяльності країн працював на їхній імідж, а високий ступінь політичної відповідальності урядів спонукав до важливих рішень щодо механізмів і моделі культурної промоції. Україна на сьогодні має важливий прецедент «культурного десанту» у Нідерландах, який повинен був уплинути на результати референдуму щодо угоди про асоціацію України і ЄС. Незалежно від того, якими є ці результати, завдяки Нідерландам ми можемо говорити про досвід цілеспрямованої культурної активності, зумовленої політичним приводом, – як про цінний досвід культурної дипломатії.

Другий напрямок розмов «Лабораторії» зачіпав конкретні приклади колаборації, – йшлося про проекти, що мали наслідком розвиток культури і її комунікацій. Сьогодні є сенс в аналізі контенту культурної дипломатії, інтерес менеджерів та експертів становлять проекти, що передбачають певні перспективи, а не саму лише «популяризацію» культури чи її складових. Чесно кажучи, вже добряче намуляв очі цей термін, в певних контекстах цілком популістський, яким роками зловживають у документах сфери культури. «Популяризація» як мета культурного заходу дозволяє говорити про його реалізацію навіть якщо для цього не потрібно вивчати цільову аудиторію, зацікавлювати партнерів і окреслювати стратегічні перспективи співпраці, що цілком задовольняє чиновників у посольствах чи культурно-інформаційних центрах. «Популяризація» була і залишається ідеальним терміном для звітів і дозволяє з чистим сумлінням поставити «галочку» про виконання будь-якого проекту. Тим часом європейські інституції роблять акцент на довготривалих зв’язках та продуктивному партнерстві. Це настільки важливий контекст їхньої діяльності і справа честі їхнього керівництва, що Ева Фігель одразу зауважує, якими активними в час Майдану виявилися відзначені польськими преміями українські митці. Сьогодні культурні зв’язки відчуваються як пуповина, що дозволяє не просто вижити за несприятливих умов, а й перемогти їх.

І тут я скажу те, що мені можуть не пробачити українські патріархи. Настав час не лише користати з запропонованих проектів колаборації, а й ініціювати власні. І саме у світлі такої важливої риси комунікацій як партисипативність доречно розглянути можливість квоти для іноземних митців у Національній премії імені Тараса Шевченка. Зважаючи на конфлікти навколо прозорості процедури присуджень премії і якості творів її лауреатів, варто спробувати віддати це «яблуко розбрату» іноземцям, відзначаючи кращі твори про Україну. В результаті, це 1) знизить градус суспільного незадоволення і шевченківським комітетом, і лауреатами, 2) Україна не на словах, а на ділі відкриється культурному діалогу, 3) стимулюватиметься інтерес іноземних митців до країни.

Третім блоком ішли запитання щодо образу України в конкретних країнах, запитів на певний культурний продукт, особливостей цільової аудиторії. І в Італії, і в Польщі, і в Чехії українці стійко асоціюються з заробітчанами, і ці асоціації далеко не позитивні. Не дивно, що практично кожна зі спікерок почувалася ніяково, говорячи про трудових мігрантів-українців, – це досі незручна тема як для нас, так і для наших симпатиків. Як це змінити? Як мінімум, варто заговорити вголос про них як про ресурс впливу України у Європі, який працює, у тому числі й на імідж, «зсередини» інших суспільств. Не слід забувати: у сприйнятті країни діють ті ж закони психології, що й у сприйнятті людини – помилки чи слабкості не завжди відштовхують, а іноді, навпаки, викликають симпатію, свідчать про щирість і справжність суб’єктів відносин. В той же час лиск та ідеальність лише шкодять іміджу, так само як штучність і пропаганда цілком суперечать культурі, пригнічують і зупиняють її розвиток, заперечують саму можливість її існування. Визнаймо, що успішними можуть бути лише ті проекти, які відображають невигадані людські історії, маленькі радості, конфлікти, побутову рутину. Епічний жанр відходить у минуле, і зараз є настільки нецікавим, наскільки раніше захоплював.

13001046_956082314460602_498352632522873010_n

Ольга Жук і Луціє Ржегоржікова.

Іноземців цікавить передовсім сучасна Україна, що відкривається у проектах сучасного мистецтва, – суперечлива, розмаїта, відверта і непричесана. Цікавить культурна демократія. Розмови в «Лабораторії» засвідчили попит на цінності, які можуть підкинути відповіді на найгостріші питання у суспільстві, виступити у діалозі з місцевою культурою, доповнюючи і гармонізуючи її. Мистецтво саме підказує, що робити культурним дипломатам – і варто до цього прислухатися.

Родзинки «кухні» і рецепти «шеф-кухарів»:

Луціє Ржегоржікова: як філологиня, яка багато років прагнула познайомитися з сучасною українською літературою, наголошує: поки в чеських університетах українську літературу викладатимуть похилого віку русисти, інтересу до України як сучасної держави не буде; Луціє говорить про необхідність мобільних програм викладання для сучасних українських письменників, які здатні зацікавити чеських студентів.

Анна Пасторе: найвідомішим для італійців Українським містом є Одеса, хоча загалом для Італії Україна і її культура залишаються terra incognita; аби відкрити Україну, Італії варто почати з найпростішого – наприклад, з доступного для туристів путівника Києвом італійською, який пані Анна якось безуспішно шукала в київських книгарнях.

Ева Фігель: родзинки польської культурної дипломатії справді пов’язані з кухнею –  це книжки «Польські яблука» і «Польські риби»; перша з них, розкішне видання з рецептами страв із яблук, є реакцією на ембарго Росії на експорт Польщею цих фруктів, а друга містить рецепти страв із риби і присвячена головуванню Польщі у Раді держав Балтійського моря (2015-2016), сприяє самоідентифікації Польщі як частини Балтійського простору.  Пані Ева радить не втрачати оптимізму та гумору за найскладніших умов, що допоможе бути, а не здаватися собою.

Катерина Смаглій виходить за межі суто українського контексту, апелюючи до вимог Федеріки Могеріні щодо реформ задля успішності культурної дипломатії ЄС; пані Катерина додає перцю завжди гострою постановкою запитань: хто має розвивати культурну дипломатію – бюрократи чи креативні кола?

Здається, це і є наріжним каменем дискусії – дипломатія не має бути обмеженою бюрократичними умовами, це – влада багатьох, багатоголосся мистецтва і культури, якому тісно у коридорах офіційних установ.

«Лабораторія культурної дипломатії» була нагодою вчитися, і я воліла би продовжувати це навчання, слухаючи власних «гуру» у цій сфері. Вже не уявляю інфопростір української культури без зауваг Франкі Бландо. Радію, що Єжі Онух залишив Україну лише фізично, долучаючись до наших дискусій. Тримаю кулаки за Ірену Карпу, яка голими руками робить дива в дуже обмежених умовах діяльності культурно-інформаційних центрів.

Саме завдяки створеному Іреною інформаційному ресурсу центру в Парижі (порівняйте його з сайтами центрів у інших країнах) я натрапила на блог Маркіяна Камиша «Культурні мости», у якому йдеться про інший бік культурної дипломатії. Дозволю собі цитату: «Я не встигаю подивитися Париж. Після першого дня мене вистачає тільки на те, аби лазити біля готелю – околицями Gare du Nord, всотуючи місто, яке не видно з розворотів туристичних буклетів. Якісь чорношкірі хлопці суворо спитали, хто я і звідки. Я сказав, що з Чорнобиля. Вони зацікавилися, ми трохи поговорили, подарував їм книжку і таки доповз до готелю, з розумінням того, що у наступні дні я Париж теж подивитися не встигну». Я до того, що Париж – це не лише солодкаві кафе-театри й лиск Опера Гарньє, а культурні зв’язки – не обов’язково дипломатичні прийняття й посмішки на фото сетах.

 

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення практики рівності проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності іншування історія історія мистецтва