Чотири дні в дорозі: зустрічі й прощання на Подолі

Жанна Гладко, проект "Подорожні листи". Фото: Олександр Коваленко

Здається, що говорити про дорогу — це як говорити про любов, життя й смерть, щось неймовірно велике, об’ємне й водночас приватно пережите кожним. У новому чотириденному проекті, що відбувся з 27 по 30 вересня у Києві, команда CSM відкинула банальні асоціації з дорогою та зосередилася на найцікавішому. «Чотири дні в дорозі» зібрав довкола Подолу та його вулиць 12 художніх проектів. Korydor розповідає, чим запам’яталися ці роботи та які нові смисли можна відкрити для себе, спостерігаючи за Подолом і його дорогами.

Мабуть, не в останню чергу цей проект спокусив глядачів і глядачок місцем проведення фестивалю. Організатори зуміли домовитися з адміністрацією автостанції «Поділ» і перетворили зал очікування на виставковий та лекційний простір. Приміщення автостанції багаторазово змінювало зовнішній вигляд, його роль головного транспортного вузла Подолу давно минула. Ще кілька років тому його планували знести, але затишна автостанція  поки що продовжує жити. Сьогодні важко здогадатися, що вона досі функціонує і що з її платформ вирушають автобуси в міста Київської області з колоритними назвами. У залах станції ще можна зустріти поодиноких пасажирів, які купують квиток у касі, а потім сідають перекусити припасеною їжею з кульочка. Жіночий голос оголошує відбуття рейсу й бажає людям щасливої дороги. Все це дивним чином дуже органічно злилося з лекціями про архітектуру транспортних споруд і зустрічами з авторами й авторками проектів у публічному просторі.

Скажімо, навіщо «білі куби» галерей, коли фотографії азербайджанського художника Елтаджа Зейналова чудово розміщуються на зелених облущених стінах або на старих камерах зберігання, якими можна скористатися, тільки якщо маєш радянські копійки. На фотографіях Елтаджа вулиці Подолу, які він намагався сфотографувати в різний час – у години заторів та в моменти ранкового затишшя, без людей, машин і реклами. Іноді локації неможливо було впізнати, настільки візуально «чистими» вони були. Для художника це новий досвід,  зазвичай він займається соціальною фотографією, знімає людей із проблемами психіки чи тіла. Під час мистецької резиденції у Києві Елтадж також працював із архівними фото Подолу, намагаючись зрозуміти, як розвивався район, які його риси збереглися й помітні досі.

Про спогади вирішив поговорити й київський дует — Катерина Возниця та Антон Приходько. “Петрівка-реквієм” — проект, що розмірковує на тему втрати. В короткому анімаційному фільмі використовуються архівні аудіозаписи Київського метрополітену. У ньому можна почути голос, якого ми вже ніколи не почуємо в метро. Коли станцію “Петрівка” перейменували на “Почайну”, метрополітен записав нові аудіодоріжки. Довгий час кияни обурювалися через те, що знайомий ще з дитинства голос актора Миколи Петренка зник. Та більшість нині ледь згадає його особливий голос та звучання станцій. То як працює ностальгія? Чи згадаємо ми за десять років, що «Почайна» була «Петрівкою»? Чи будемо ми обурюватися наступній зміні «голосу метро»? До речі, старий запис голосу зберігся лише випадково, а окремого аудіоархіву в Україні немає. 

Показ анімаційного фільму “Петрівка-реквієм” у приміщенні автовокзалу “Поділ”.

З аудіо був тісно пов’язаний і проект Дмитра Левицького, співзасновника іммерсивного театру Pic pic. «Після рейву» — це аудіотур, в основі якого не чіткий наратив, а занурення в стан переходу з безпечного середовища в агресивне місто за допомогою музики саундартиста Heinali. Навушники ізолюють від звуків зовнішнього світу: ти не чуєш гуркоту машин, сердитих голосів людей, реклами, літаків, птахів… Натомість твій зір загострюється: починаєш помічати деталі на будинках, недолугу рекламу та яскраві графіті. Насправді ж починає проступати ранкова привабливість міста.

“Після рейву” Дмитра Левицького, проект “Чотири дні в дорозі”.

Музика не робить твій перехід від безпечного рейву безболісним, ти маєш пильнувати дорогу та перехожих, але хочеш повернутись у напівпорожнє місто, яке навіть здається гарним. Щоби зробити відчуття «після рейву» більш реалістичним, в учасників була з собою невелика сумка на поясі — «бананка». В ній лежали горішки або фрукти, сік чи енергетик, фломастери або презервативи, а ще частини одного цілого, для чого потрібно було взаємодіяти з іншими учасниками й учасницями прогулянки. Наприклад, у когось цигарка, а в іншого — запальничка. Прогулянка закінчувалася на Рибальському мосту й плавно (але насправді дещо жорстоко) переходила в площину іншого проекту. Рибальський міст, як відомо, ще з 90-х перебуває в занедбаному стані й незабаром його мають зруйнувати, аби нарешті добудувати новий міст. Саунд-артисти Олексій Шмурак та Олег Шпудейко створили аудіоінсталяцію «Рідкісні птахи». На мосту після рейву «голосами птахів» ставав гул людей, звуки вокзалу, і загалом те, що ми чуємо в місті й сприймаємо як належне. Але не цього разу, не на закинутому мості. Цілком можливо, що вже за десять років ми не почуємо цих вигуків водіїв міжміських маршруток, бо вони зникнуть як явище — як і голоси метро чи колись популярні рейси автостанції «Поділ».

Аудіопроект “Рідкісні птахи” Олексія Шмурака та Олега Шпудейка, “Чотири дні в дорозі”

Київський художник, що працює під псевдо Ujif_notfound, створив свій проект на іншому мосту — Пішохідному. «Я сприймаю дорогу та машини як можливість для створення музичної партитури. Я пишу програму, де машини стають нотами, а дорожні лінії стають лініями в партитурі. Далі я як електронний музикант відправляю цю «партитуру» на свою саунд-систему. Для мене цей проект — новий стріт-арт. Старий стріт-арт, графіті на вулицях, для мене вже нудний. Час змінився і  з’явилися нові медіа. Також я думав про витрати енергії. Я забираю енергію дороги й використовую зі своєю метою», — розповідає саунд-художник.

Ще три проекти стосувались урбанізму та дослідженню міста. Львівська мисткиня Яна Бачинська зробила акцію «Реклама добрих надій». За допомогою несанкціонованих трафаретів вона позначає на вулицях Подолу ті явища та об’єкти, яких так бракує місту. Це фейкові вказівники до зручностей, приємностей і необхідностей. Наприклад, «Через 100 метрів вихід до зручної набережної». Ви можете й досі знайти ці написи на Верхньому та Нижньому Валах, якщо уважно подивитеся під ноги.

Студія Сері/граф (Анна Іваненко, Женя Полосіна) досліджувала маршрути працівниць і мешканців Подолу: якими шляхами вони йдуть на роботу від зупинки метро чи свого дому. Вибір маршрутів залежить не тільки від того, йдуть люди на роботу чи гуляють містом, а й від фізичних умов, досвіду, вподобань, упереджень та пріоритетів. Чи зміниться щось, якщо повернути на іншу вулицю або якщо по дорозі зайти у невідомий двір?

Інтерактивний проект Сері/граф “Із пункту А в пункт В”, “Чотири дні в дорозі”

Перформанс Валентини Петрової — це чотириденне випробовування себе містом, а міста —  собою. Художниця за допомогою тривалого фізичного переміщення хотіла показати обмеженість і замкнутість простору, який через джентрифікацію здається нам великим і нескінченно наповненим. Валентина оминала розважальні заклади, ресторани, тощо. На Подолі, якщо виокремити розважальні заклади, не так багато публічних просторів. Набережна, декілька скверів, автостанція, метро та ринок. Художниця також майже не документувала свій перформанс, лише позначала на карті свій рух, адже важливим був експеримент із собою — прагнення до безоб’єктності художнього висловлювання.

Також варто згадати авто-акцію білоруської художниці Жанни Гладко. Вона протягом чотирьох днів у ролі «таксистки» надавала водійські послуги українським художницям, режисеркам, кураторкам, дослідницям — жінкам, які грають  важливу й активну роль у культурному житті України, але не мають якоїсь очевидної підтримки чи статусу в суспільстві. Кожній учасниці було запропоновано вибрати день і час для поїздок по Києву, пов’язаних із реалізацією професійних та особистих справ (зустрічі, лекції, монтаж та організація арт-подій, відвідування виставок, допомога в перевезенні вантажів, купівлі матеріалів і т.д.). Наприклад, вона забирала з artist talk художницю Алевтину Кахідзе та відвозила до її дому в Музичах. Ключова тема, що хвилює художницю, — тема солідарності культурних спільнот Києва. Її авто-акція стала спробою порівняти або виявити особливості, відмінності ситуації в Україні та Білорусі. Жанна розповіла, що найбільше її здивувало те, що українські митці бачать Київ як рідне місто і не хочуть переїздити деінде.

Всі проекти лишають по собі багато питань до нас самих і до міста. Чому публічних просторів так мало в історичному центрі? Звідки береться ностальгія та чому ми так легко забуваємо те, що існувало посеред нас довгий час? Чому миримося з некомфортним містом? Ще більше цих питань виникає нині на тлі закриття київських кінотеатрів та непередбачуваних “акцій” Київзеленбуду. Об’єкти акціонерного товариства “Київпассервіс” перебувають у процесі приватизації, яка мала би завершитися до листопада. Це означає, що майбутнє автостанції “Поділ” залежатиме від нових власників. Чи варто говорити, що шанси цього місця залишатися публічним і доступним для громадських ініціатив мінімальні? 

Показ фільму Павела Браїли “Fragile Podil” на стіні корпусу університету ім. Карпенка-Карого, Поділ.

Проект “Чотири дні в дорозі” готували: організатори CSM / Фундація Центр Сучасного Мистецтва
Партнери: АТ «Київпассервіс», АС «Поділ», Культурно-мистецький центр НаУКМА.
Проект відбувся за підтримки CEC ArtsLink в межах проекту “Арт Проспект”. 

ФОТО проекту: Олександр Коваленко

Коментарі

спецтеми: