Чи є альтернатива? Виставка «UPHA. Made in Ukraine»

Підходить до завершення виставка фотографії «UPHA. Made in Ukraine» під кураторством Ярослава Солопа від Української фотографічної альтернативи, та співкураторів Вікторії Бавикіної та Максима Горбацького, кураторів простору АКТ арт-заводу Платформа, де й відбувалася виставка. Кістяком проекту стала вибірка серій та авторів, заснована на матеріалах майбутньої однойменної книги видавництва BOOKSHA про нову українську фотографію.

За останні роки у полі сучасної візуальної культури помічаємо появу професійного інтересу до фотографії: її в Україні вже не тільки досліджують та архівують, але й презентують глядачу видавничими та музейними виставковими проектами. Така активність стала видимими результатами приватних та низових ініціатив, що їх втілювали протягом останніх років задля розвитку й популяризації фотографії. Це і колекційний та інституційний інтерес до харківської школи фотографії, та зокрема, поява Музею харківської школи фотографії. Діяльність приватних шкіл з фотографії у Києві, Харкові, Миколаєві, поява конкурсів для молодих фотографів та активний розвиток фотографічних ярмарок і фестивалів. Поряд із цим поява профільних видань, вихід фотокниг та перекладів актуальних світових наукових досліджень теорії та історії фотографії. Усе це є недержавними ініціативами, що популяризують фотографію якісніше за роботу державних структур та Національної спілки фотохудожників України. І, зокрема, варто відзначити видавничу й виставкову активність альтернативних фотографічних об’єднань, до прикладу Української фотографічної альтернативи (UPHA), що існує з 2010 року та була створена з фокусом на нову актуальну фотографію на противагу Національної Спілки фотохудожників України (1).

Зріз української фотографії

Для групової виставки «UPHA. Made in Ukraine» серед близько 200 учасників об’єднання, куратори відібрали 40 проектів різних авторів, які й представили зріз нової української фотографії доробком учасників об’єднання. Куратори розподілили експозицію на п’ять тематичних блоків, між якими розміщено роботи, що або виходили за рамки окресленого формального розподілу, або ж перегукувалися одразу з декількома тематичними блоками. Загалом на виставці роботи резонували темам історичної пам’яті та декомунізації, публічного простору, релігії, війни, ідентичності, а також сексуальності й тілесності.

В категорію нової фотографії увійшли як молоді автори, так і вже знані фотографи. Ті, що експериментують із медіумом, та ті, що не виходять за межі документальності.

Виставка розпочинається роботами-рефлексіями про радянське минуле Анни Бекерської та Олени Булигіної. Фотографії інтер’єрів Булигіної занурюють глядача у конвенційний простір з типовим шиком та лоскотом. Цей пафос внутрішнього оздоблення протиставлений фотографіям пам’ятників архітектури та скульптури (Євген Нікіфоров), публічного простору (Максим Горбацький) та простору деперсоналізованого і протокольного (Михайло Палінчак). Конфлікт внутрішнього та зовнішнього, історії й сучасності переходить у роботи, що резонують із сьогоденням ─ соціальною нерівністю та релігією. Декомунізований і деперсоналізований простір через натужний пошук ідентичності чергується із підкресленим індивідуалізмом, що проявлений зображенням тіла і дослідженням сексуальності, наприклад, як у серіях одного із координаторів Української фотографічної альтернативи Романа Пятковки, а також учасників об’єднання Богдана Гуляя, Сергія Мельниченка й Ігоря Чекачкова.

Тема Євромайдану та війни на Донбасі проявлена одразу в декількох блоках. Зокрема, роботами Гери Артемової, Альони Гром, Андрія Ломакіна, Володимира Петрова та Юлії Полуніної-Бут. Завершується виставка поетично-тривожною серією Віти Буйвід «Як я провів літо» (2008), у ній авторка співставляє образи мирного відпочинку з реаліями військового вторгнення Росії у Південну Осетію 2008 року.

Частина відібраних кураторами серій є добре відомими широкому глядачу. Як-то світлини Євгена Нікіфорова, що стали частиною багатьох виставкових і видавничих проектів, серії групи Gorsad чи, навіть, Сергія Мельниченка, серія «Шварценеггер – мій кумир» якого протягом місяця була одночасно показана у PinchukArtCentre на виставці «Заборонене зображення», Музеєм харківської школи фотографії у харківському просторі COME IN  на персональній виставці, а також на виставці «UPHA. Made in Ukraine». Куратори виставки зауважують, що обираючи ту чи іншу серію вони хотіли показати зріз української фотографії. Відкритим залишається запитання, чи однаковими критеріями відбору вони покористовувались? Подеколи прогулюючись виставкою виникає думка, що вибір кураторів щодо певних серій зумовлено саме їх широкою впізнаваністю для глядача, а не потребою виявити певний тематичний чи ж ідейний фокус.

 

Складнощі експозиції або біда простору

Фотографія як медіа давно вийшла за межі станковості, а українська фотографія ще з 1990-х років стала складовою перформативних практик у публічному просторі. Ряд проектів виставки «UPHA. Made in Ukraine» було представлено з елементами інсталяційного експонування, яке місцями додавало виразності роботам, проте частіше недоречно декорувало та відволікало від сприйняття й без того самодостатніх знімків. Наприклад, серії Олександра Чекменьова «Швидка допомога» (1994–1995) та Юлії Полуніної-Бут «Барикада» (2014) проекспоновані як просторові інсталяції: Чекменьова розмістили у відтвореному просторі радянської лікарняної палати (тим самим посиливши ефект ганебного становища лікарень, бідності), а серію Полуніної-Бут оздобили розсипом гільз під фотографіями (ще раз нагадавши про загиблих на Майдані). Такі надмірні елементи ніби «розжовують» глядачеві те, що він й так має відчувати та розуміти без зайвого обігрування. Візуально агресивна й асоціативна фотографія, що заграє з інстинктами глядача, є самодостатньою для того, аби не потребувати додаткових декоративних забав з просторовими рішеннями.

Але були й експозиційні ходи, що виграшно підкреслили, або ж навіть наштовхнули на несподівані перепрочитання й метафоричні роздуми щодо зображуваного. Таким є показ серії Андрія Ломакіна «Амулет» навпроти масивних ланцюгових гойдалок виставкового простору АКТу. Дитяча жага погойдатися й розглядати в процесі забави портрети власників зброї зі своїми «іграшками» проявило вже не тільки гостроактуальну мілітаристську інтонацію серії, але й психологічну потребу «дорослих дітей» у небезпечних іграх.

Серія Віталія Фоменка «Всі пішли» (2016) була вдало горизонтально експонована на «підлозі» простору. Куратори створили свого роду «саркофаг»: віднайдені автором фотографії військових з колишньої воєнної української бази у Криму, які автор знайшов на смітнику після анексії півострова, розмістили у підніжжя глядача. Показані під талою водою, вони втілюють собою відчуття крихкості людського буття.

Окремо варто зауважити вперше показану нову серію засновника об’єднання Української фотографічної альтернативи Міші Педана. Тісно приставлені одна до одної форматні фотографії відтворюють японський панорамний пейзаж, що сконструйовано зі знімків прибережної місцевості дюн Тотторі (2). Панорамний фотоквадриптих межує з реалізмом і візуальною ілюзією, та чіпляє погляд уважного глядача деталями, що випадають із стриманої і аскетичної естетики зображуваного пейзажу.

Чия альтернатива?

Загалом, потреба створення альтернативи щодо діяльності державних занепалих спілок є симптоматичною ситуацією в українському культурному полі. Художники створюють нові об’єднання як альтернативу Спілці художників, музиканти створюють нові агенції у противагу Спілці композиторів, кінематографісти самостійно протидіють своїй профсоюзній спілці. Те, що культурна спільнота та загалом розвиток і становлення нових мистецьких практик сьогодні часто відбуваються в антагонізмі до чогось відверто ретроградного, здається доволі незрілою й навіть «підлітковою» позицією нових ініціатив. Адже на ділі протидіють вони «дохлій конячці», яка поки все ще володіє майновим фондом.

Наприклад, Спілка фотохудожників СРСР була заснована у 1989 році, що тільки на межі розпаду Союзу зуміла легалізувати діяльність фотографів та вивести художню фотографію із стигми аматорського і «клубного» формату у професійну площину. Хоча, скажімо, литовці створили перше радянське професійне об’єднання фотографів ще у 1969 та вже тоді набули звання фотографічної республіки. Ситуація нині ускладнюється тим, що за часів свого створення нині ретроградна Спілка фотохудожників була єдиною можливістю професійної легітимізації фотографів. Вони вперше отримали право займатися виключно фотографією, нею заробляти на життя офіційними замовленнями та оминути радянську адміністративну статтю «за тунеядство». Симтоматичним є й те, що на уставних зборах одним із засновників Спілки фотохудожників СРСР у 1989 році був Роман Пятковка, який пізніше став одним із координаторів уже альтернативного українській спілці об’єднання Української фотографічної альтернативи у 2010 році (UPHA). Така контрдіяльність засновників тодішньої Спілки найперше пов’язана з безкомпромісністю ідейних та візуальних поглядів учасників щодо художньої фотографії, та з різко заниженими якісними критеріями щодо входження до рядів Спілки опісля розпаду радянського ладу, коли організація швидко обросла аматорами-декораторами, які й нині залишаються її поважними членами. У 1990-ті Спілка дискредитувала якісну профспілкову ініціативу, а проте контрпродуктивний низький щабель критеріїв відбору призвів до ще більшої професійної стигматизації поняття художньої фотографії та негативної конотації визначення «фотохудожника» зокрема.

Таким чином нинішня виставка «UPHA. Made in Ukraine», і майже десятирічна діяльність Української фотографічної альтернативи, її модерування та координування засновниками і досвідченими фотографами Мішою Педаном, Костею Смоляніновим, Романом Пятковкою та Олександром Ляпіним, підтверджує спадковість традиції: виставка пропонує таку ж звітну тематичну схему, за якими зазвичай працювали Спілки у показі квартальних планових напрацювань. Можливо, така звітність неминуча за подібного формату, а може це ще одна чергова криза експозиційності, яка тягнеться ще з 1990-х часів.

Примітки:

(1) За словами Міші Педана, об’єднання Української фотографічної альтернативи було створено за його ініціативи у 2010 році. До об’єднання відразу увійшли молоді автори-учасники виставки «Два взгляда». У 2011 році регіональними координаторами об’єднання обрали Олександра Ляпіна, Романа Пятковку та Костянтина Смолянінова.  

(2) UPD. Інформація змінена за коментарями автора.

Коментарі


спецтеми: