Не диванні експерти

Cem Sağbil, Action. Фото Олени Грабб

«…диплом хіміка чи педіатра не означає, що цим людям можна довіряти більше, ніж іншим аматорам у цих питаннях… На жаль, коли фахівців питають про те, що лежить поза межами їхньої компетентності, мало хто має достатньо скромності, щоб згадати про свою відповідальність і відмовитися говорити»

Том Ніколс, Диванні експерти

«Постправда – це форма ідеологічної вищості, коли іншу особу прагнуть переконати в чомусь незалежно від того, є для цього переконливі докази чи ні».

Лі Макінтайр, Постправда

 

Я написала, певно, з десяток заявок на конкурс проєктів УКФ упродовж 2019-2021 років. Не всі були дописані й відправлені (і слава богу), не всі відправлені успішно пройшли експертизу (як же ми кляли ці експертні коментарі!), не всі, які були на перших місцях у рейтингах, вдалося зреалізувати (привіт, ковід!).

Кілька разів мене запрошували експерткою, але усвідомлюючи, наскільки це велика відповідальність, і не маючи любові до процесу оцінювання когось загалом, я завжди відмовлялася. А восени 2020 кафедра культурології УКУ запросила мене приєднатися до команди розробників сертифікаційного курсу для експертів УКФ – на чолі з Зоряною Рибчинською, очільницею програми культурології, за участі Богдана Шумиловича, Ірини Старовойт, Оксани Дащаківської та багатьох інших спеціалістів із дизайну освітніх програм. Замовником курсу був сам фонд. Мені дістався модуль про етику.

Всю осінь, зиму, і шмат весни ми провели в розробці того, чого в цій країні немає – в окресленні інституту експертизи. Ми обурювалися, як мало часу в нас на розробку такої важливої системи. Ми хотіли тіснішої взаємодії з командою УКФ і кращого розуміння проблематичних моментів, аби закласти наперед їхнє вирішення у нашій програмі. Я багато нарікала й сварилася, що неможливо описувати конфлікт інтересів так, як це зроблено в українському законодавстві, і вже з самої цієї нормативки ясно, що це не закон, а решето. А після телефонної консультації з цього питання в НАЗК я зрозуміла, що безглуздо мати претензії до юридичного відділу УКФ, якщо навіть у профільній структурі розводять руками.

Були десятки зумів, потім я потрапила на чергову ітерацію напівпублічного зум-обговорення нової Стратегії УКФ після 2021 року, і там ділилася з командою фонду своїми інсайтами з роботи над навчальним курсом. Про те, що для них  було би добре виділяти за підсумками щорічного конкурсу експертів-лідерів, які могли би фасилітувати групову роботу новоприбулих експертів. Про чек-лісти для експертів відповідно до кожної програми. Про створення внутрішнього «кодексу корпоративної етики», який поширювався би й на експертів, і був би вписаний як пункт у офіційні договори, що їх експерти підписують перш ніж приступити до роботи. Було багато конструктивної, хоч і важкої роботи.

Основною ниткою мого модуля, врешті решт, коли він був написаний і вишліфований аналітичним, юридичним та іншими відділами, виявилося, якщо коротко, таке: Український культурний фонд як (і справді) найбільший державний інвестор у сфері культурно-креативних індустрій через саму свою діяльність і спосіб її провадження (прозорість, змагальність, експертне оцінювання) екстраполює свої принципи на практично всю сферу культури в Україні. Тобто від етичності й незаангажованості експертизи залежить не тільки доля кожного окремо оціненого ними проєкту, але і загальна ситуація у сфері (з якою експерт, логічно припустити, теж себе ідентифікує). Якщо ви як експерт «підсудили» комусь, не повідомили про наявний конфлікт інтересів, то ви не просто порушили власноруч підписані правила гри – ви змінили загальнодержавні правила гри, зсунувши їх ще трохи в бік «гри з нульовою», а чи навіть «з від’ємною» сумою. Поза тим, як ми знаємо, багато експертів є також заявниками – у інших програмах фонду. І це також мало би мотивувати людей ухвалювати незаангажовані й чесні рішення: бо як ти до когось, так і хтось до тебе.

Та й загалом: ну що ми маємо, працюючи у сфері культури? Тільки символічний капітал. Про гроші навіть не починайте. А якщо вже згадаєте про ці гонорари, які й досі далеко не відповідають аналогічним професіям у інших галузях – то будьмо відверті, вони напряму залежать від вашої репутації.

Тут ми ступаємо на хиткий лід; починається схоластика, важко розібратися в дефініціях. Та й такі часи настали, що не зрозуміло, де чорне, а де біле: кругом самі експерти, куди не озирнись. У телевізорі, в інтернеті, у наглядових радах. Розгублений глядач вирішує довіряти тому, хто звучить переконливіше – і тут же потрапляє під каток «правильно» вибудуваних комунікацій.

Ірина Старовойт, одна з найцікавіших сучасних інтелектуалок України, якось сказала просту і легко запам’ятовувану формулу: для довіри необхідні два складники – компетентність і добрі наміри.

У ситуації, що склалася навколо УКФ упродовж останнього місяця (а насправді формувалася понад пів року, як ми бачимо тепер) з боку Наглядової ради нема ані того, ані іншого. Суто з комунікаційної точки зору, меседжі Наглядової ради послідовно транслюють нівелювання усіх досягнень попередників, зневагу до вже сформованої (хоч і не описаної) корпоративної культури, зумисне обривання інституційної тяглості й зміну правил у процесі гри. Спільнота трохи в шоці, бо просто «так не робиться».

Особливо шоковані експерти й працівники фонду. З заявниками все зрозуміло – їх просто поставили перед фактом відмови на тому етапі процедури, на якому зазвичай уже узгоджували хіба деталі до бюджетів. А от експертів зневажили двічі. Спершу – коли повністю проігнорували їхні рішення, прийняті відповідно до стандартизованої, наперед відомої заявникам методики оцінювання, що пройшла вже кілька кіл громадських обговорень, і щороку намагалася врахувати критику заявників. А потім вдруге, коли публічно надали перевагу презумпції недоброчесності експертів – чого це вони можуть бути заявниками в інших програмах?

Історія ж про команду УКФ настільки демотивуюча, що розповідати її нема сил. Не хочеться думати, як це: спершу за смішну як на Київ зарплату викладатися на 200% і будувати публічну інституцію з надвисоким рівнем матеріальної та символічної відповідальності в умовах українського законодавства і системи держуправління, а потім – дивитися, як з вигаданого тонкого механізму виймають ґвинтики, вісі, і змінюють принципи його діяльності, аби лити воду на власний млин. Виставлені на фб-сторінці фонду вакансії виглядають як ідеальна ілюстрація до приказки «це було би дуже смішно, якби не було так сумно». Найкращі спеціалісти йдуть або вже пішли з команди, і це означає, що найважливіший – людський – ресурс у держсекторі культури знову використали і викинули. Він не так швидко відновлюваний. Нам може знову забракнути часу.

Члени Наглядової ради, які перебрали на себе повноваження експертів і частково навіть дирекції фонду, відрізняються від усіх них тим, що виконують свою роботу на громадських засадах, і не несуть ніякої відповідальності за прийняті рішення. Відповідальність перед НАЗК і всіма іншими контролюючими інстанціями несе дирекція УКФ. Так само, як і за розподіл та управління несподіваними 590 млн. інституційної підтримки у 2020, які МКіП звалило на УКФ, хоч могло реалізувати самостійно – але кому потрібна зайва відповідальність. Натомість вже навесні, коли «інституційники» почали звітувати, а вибори директора УКФ наближатися, тут же з’явилася незрозуміла дискредитаційна історія за участі депутата Железняка, добре і докладно розписана тут. Теперішня НР УКФ запрошує його до розробки «нової» стратегії, як ми знаємо віднедавна.

Загалом складається враження, що ці інституції «нового зразка» (що це значить в наших умовах – нормальні? несовкові?) застрягли нашій державній системі кістками в горлі, і тому вона так відчайдушно лупить по тому місцю. У випадку з УКФ головний державний грантодавець був створений і запущений ще до того, як в українському законодавстві взагалі узаконили юридичне поняття «гранту». Для підвищення ефективності функціонування фонду треба було би вносити зміни не до закону про УКФ, а до бюджетного кодексу – щоб уможливити, наприклад, трирічний цикл фінансування, або спроможність отримувати гранти для самого УКФ, або включити аудит назад в проєктні бюджети поданих заявок. Але в нашій країні уся система працює на те, аби ніхто не вийшов «чистим із води», а отже всі були однаково «в пушку» і «на гачку».

Рівень якості й планка, яку поставив УКФ навіть упродовж такого короткого часу, попри всю критику, непорівнювані з тим, що ми звикли бачити доти, тим більше за державні гроші. Звісно, був якийсь відсоток трешу – як і всюди; точно не більший, ніж до того. Натомість якщо поглянути на звітні каталоги грантових сезонів УКФ, можна зустріти чимало такого, що ніяк і ніколи не виникло би, якби не «державний інвестор».

Хто робив культурні проєкти за несвої гроші (грантові чи спонсорські), той знає, що джерело фінансування не може не впливати на сам проєкт. Сам вже той факт, що вам надали підтримку, вирізняє вас з-поміж інших і дає знак, що ви робите те, що треба. А якщо це ще й триетапний відбір із конкуренцією з сотнями інших колег з усієї країни – це прямий привід рости з року в рік.

Цього грантового сезону ми з колегою подали на УКФ дуже близький нашому серцю, абсолютно божевільний авангардовий проєкт. Ми не пройшли в рейтинзі – там був справді шалений конкурс. Але я вперше читала такі круті експертні відгуки на подану ідею. Усі зауваження – цілком слушні, вони стосувалися бюджету й сталості проєкту – ми знали й самі. Але ці відгуки мотивували мене подати цей проєкт до двох інших грантодавців; бо він крутий і потрібний, хоч і трохи ідеалістичний, судячи з відгуків п’яти незалежних експертів.

Володимир Воробей, бізнес-аналітик у галузі культурних та креативних індустрій, чия команда супроводжувала розробку подальшої стратегії УКФ у 2020 році (вони зробили вже більшість роботи), у відповідь на конфлікт між НР і командою фонду написав колонку, де закликає до зміни правил і процедур замість істерик, і відповідального лідерства. І треба сказати, обидві ці поради згодилися би профспільноті ще на етапі виборів нової Наглядової ради УКФ. І інтернет-голосування за представників громадськості, і відповідність окремих кандидатур вимогам Закону, і рівень залученості профспільноти у ці нудні і бюрократизовані процеси у багатьох викликають сумніви. Нас швидко заспокоїли заміною «неугодного» першого Голови нової НР Михайла Захаревича (ви ще про це пам’ятаєте?), хоча треба було змінювати всю раду – особливо з огляду на те, що сталося потім, під час конкурсу на посаду директора.

Ми, звісно, не підстелимо собі соломки всюди, але про всяк випадок у цьому місці годиться нагадати, що незабаром на нас чекають вибори директора ДП Мистецький Арсенал. Здається, тренд сезону 2020-2021 лишається незмінним – в Україні й далі буде затребуваним сталий контроль громадськості над усіма важливими процесами. Як взяти участь у конкурсній комісії на заміщення гендиректора Арсеналу читайте тут.

Історія з УКФ неприємна, трагічна чи конфліктна, та, на жаль, абсолютно невиняткова. Це частина загального відкату; ще один показовий симптом демонтажу демократичних процедур. Як і в інших випадках, цю діру намагаються заткнути національно-патріотичним віхтем – мовляв, зекономлені кошти підуть на святкування 30-річчя Незалежності. Так ніби не було цього ж ЛОТу ще у 2020-му (був, і на нього не набралося пристойних претендентів, тому конкурс скасували). Так ніби ми не знаємо, що такі святкування може зробити і МКіП напряму, а не чужими руками. Так ніби неясно, що це зручна відмазка, проти якої менше будуть «гавкати».

Що може протиставити спільнота такому нахабному знеціненню своєї праці? Консолідацію – і впертість, більшу за хуцпу. Вже опубліковано відкриті листи з чіткими вимогами від заявників та від експертів, незалежних дієвців культури. Голова НР, Лариса Мудрак відповідає на окремі персональні звернення експертів галузі, і навіть виходить у прямий ефір з обуреними заявниками.   

Втім, комунікаційно це не схоже ані на жодне прагнення діалогу з боку НР. «Дякуємо, ми дуже цінуємо вашу думку, залишайтеся на лінії» – приблизно такий меседж несуть повідомлення від імені офіційної сторінки УКФ та представниці Наглядової ради. Риторичні запитання – не надто ефективний інструмент для прояснення власної позиції і повернення розмови у діалогічне поле. Безапеляційне повторення сумнівних тверджень як доконаних фактів та використання розмитих формулювань (“Криза в організації розпочалася задовго до мого приходу. І вже триває довго, і це факт”, “Щодня отримували зауваження й скарги на підозру в корупції за попередні 3 роки роботи”, “Жодні правові, законодавчі чи регуляторні норми, не кажучи вже про принципи корпоративного управління, не сприймаються й їх не хочуть чути ті, хто незадоволений в культурній спільноті”, “молодий колектив не витримує навантаження”) замість повернення довіри налаштовують критично мислячих професіоналів на цілком вмотивовані підозри, і викликають бажання гуртуватися задля захисту своєї сфери.

Чи не найважливішим здобутком діяльності УКФ за цей такий короткий період є формування спільного ціннісного та понятійного поля поміж активними дієвцями культурних та креативних індустрій різних юридичних форм з усієї України (експертами, заявниками, учасниками команд проєктів) та новою державною інституцією культури. На якийсь короткий період ми, здається, відчули себе потрібними своїй країні, і встигли звикнути до цивілізованої взаємодії за наперед погодженими правилами (неідеальними, але заздалегідь відомими!). Було чимало зауважень і гострої критики до надмірної бюрократичності конкурсної процедури УКФ, до питань у заявці, до методики експертного оцінювання. Втім, були також регулярні опитування заявників з боку УКФ, збір зауважень, оновлення формату заявки, контроль за роботою експертів, вилучення виявлених недоброчесних з експертних рад, і власне, плановане сертифікаційне навчання для покращення експертизи. Поточна робота з проблемами росту – але точно не «криза». 

Людиноцентричні державні інституції – для України відверта інновація. Вони погано надаються до ручного керування, бо людина в їхній філософії – не гвинтик, а незалежна особистість, із якою треба рахуватися. Коли людина приходить у таку інституцію, вона погоджується на попередньо встановлені правила інституційної взаємодії, і перебирає у спадок відповідальність за імідж інституції. У цій системі координат неприпустимо спочатку визнати когось експертом (навіть якщо це була «попередня» НР), а потім зневажити його експертизу.

Поширеним у Європі інструментом цехової солідарності здавна був страйк. УКФ, звісно, не фабрика; і йдеться також не тільки про внутрішню команду фонду, а й про всіх, кого стосується його діяльність загалом. Спільнота дієвців культури виявила впродовж останніх двох тижнів добрий навик консолідації зусиль окремих незалежних гравців і команд і добре озвучила свою конструктивну незгоду. Хочеться вірити, що 30-річчя Незалежності нам не доведеться святкувати мітингами на захист незалежності УКФ.

Коментарі



спецтеми