Берлінська стіна. Тридцять років потому: що з Європою?

Тридцять років тому впала Берлінська стіна, а з нею й старий світовий порядок. Радянський Союз пережив цю подію лише на декілька років. Дехто досі пам’ятає мрію Михайла Горбачова про спільний «європейський дім». Утім, нині Росія і Європейський Союз стоять на протилежних засадах. У цій публікації наші польські, німецькі та українські автори розповідають, як змінилося ставлення до Росії та Європейського Союзу у їхніх країнах за останні 30 років. У першій частині ми писали про сприйняття сучасної Росії, а в другій частині говоримо про те, як змінювалося ставлення до ЄС із боку сусідніх країн після падіння муру.  

 

Міхал Кокот (Michał Kokot), Польща

Журналіст-міжнародник видання “Газета Виборча” (Польща), вивчав журналістику та соціальні комунікації в університеті Вроцлава. Займається тематикою Європейських країн.

Тридцять років тому Польща була сірою країною зі зруйнованою економікою. На початку дев’яностих я кілька разів переконався в цьому на власному досвіді, перетинаючи польсько-німецький кордон на шляху до Західної Німеччини, де я провів два роки свого дитинства. У той час кордон був не лише штучним поділом між двома країнами. Кожного разу в’їзд до Німеччини був схожий на вхід в інший світ із рівними дорогами, краще одягненими людьми та магазинами, повними речей, які пересічні поляки все ще не могли собі дозволити.

Уже майже три десятиліття більше не існує кордону і обидві країни стали ближчі одна до одної. Принаймні в економічному плані. Завдяки великому запиту населення на вступ до Європейського Союзу польська економіка швидко зростала після 1991 року. Це підштовхнуло політичні партії до проведення реформ для виконання критеріїв, встановлених Брюсселем у процесі переговорів. Нарешті, у 2004 році Польща приєдналася до ЄС.

Багато хто вважав це історичним моментом — після кривавого періоду Другої світової війни, німецької окупації, і майже 45 років перебування за залізною завісою, Польща нарешті стала частиною європейської спільноти.

Польща почала налагоджувати справи. Повага до закону та зниження рівня злочинності були найважливішими критеріями, встановленими Брюсселем для вступу в ЄС. Але навіть після приєднання до ЄС у 2004 році рівень безробіття сягнув свого максимуму, що призвело до величезного відтоку поляків, які шукали кращого життя за кордоном. Згідно з державною статистикою, в перші кілька років понад два мільйони поляків залишили країну, здебільшого виїжджаючи до Великобританії та Ірландії, де можна було працювати без отримання дозволу на роботу.

Незабаром політики це вловили. Під час виборчої кампанії 2007 року лідер опозиції Дональд Туск пообіцяв, що під його керівництвом Польща стане «другою Ірландією» —  його гасло відсилало до тогочасної економіки в Ірландії, що швидко розвивалася. У наступні вісім років Туск, здавалося, виконав свою обіцянку. Польська економіка процвітала, а безробіття скорочувалося, хоча це не призвело до повернення тих поляків, які емігрували кілька років тому. Більш того, стали помітніші соціальні нерівності між розвиненими міськими районами і відсталими сільськими.

У 2015 році, коли почалася міграційна криза, стало зрозуміло, що насправді більшість поляків думає про Європу й такі європейські цінності, як солідарність і толерантність. Складаючи свої повноваження, уряд правоцентристської партії «Громадянська платформа» (ГП) погодився взяти участь у переселенні біженців, що тодішня опозиційна партія «Право і справедливість» (ПіС) використала як інструмент у своїй кампанії ненависті проти біженців. Зрештою, це допомогло їм виграти парламентські вибори 2015 року.

Політики ПіСу, включно з президентом Ярославом Качинським, використовували мову, яку можна порівняти з нацистською мовою ворожнечі в 1930-х роках. Окрім іншого, Качинський колись сказав, що люди повинні остерігатися біженців, тому що «в їхніх тілах є паразити, які для них не шкідливі, але можуть зашкодити полякам».

Після приходу до влади ПіС ініціювала судову реформу, головною метою якої було збільшення влади партії. Їхня боротьба за підрив судової системи призвела до сварки з Європейською комісією, яка розпочала введення в дію 7-ї статті договору ЄС, що передбачала можливе запровадження санкцій проти Польщі. Це викликало побоювання, що Польщу можуть виключити з ЄС, тому Качинський вирішив припинити свої судові «реформи».

Згідно з опитуваннями, переважна більшість поляків підтримує членство Польщі в ЄС.  У Польщі ще лишилися європейські та демократичні оплоти, переважно у великих містах. Але в той же час більшість людей асоціює своє членство в Європейському Союзі з економічним процвітанням і багатством, а не з цінностями. Відтак стало зрозуміло, що соціальний поділ між проєвропейськими поляками й тими, хто має більш націоналістичні погляди, значно збільшився.

Це не лише польська історія. Якщо ви живете в Європейському Союзі, ви, ймовірно, спостерігаєте схожу картину, оскільки чимало суспільств стали розділеними більше, ніж будь-коли раніше.

 

Наташа Фройндель (Natascha Freundel), Німеччина

Журналістка та редакторка rbb Kulturradio. Вивчала філософію та літературу в Берліні та Франкфурті. Займається культурною тематикою, радянською та пострадянською історією, єврейською історією та культурою в Ізраїлі.  

Париж! Моя мама завжди мріяла про Париж. Коли вона була малою, для неї та її друзів з Радянського Союзу Париж був синонімом далекого недосяжного раю, краєм елегантності, правил хорошого тону і таких красивих імен, як Наталі…

Наприкінці 1960-х моя мама вийшла заміж за студента з НДР, який навчався в Москві. Невдовзі вони переїхали до Магдебурга, де народилися їхні доньки. Після падіння Берлінської стіни я нарешті змогла побачити Париж, а також Страсбург, Лондон, Лісабон, Рим, Люксембург і Амстердам. Гельмштедт, моє перше місто на Заході, де ми отримали наші «привітальні гроші», здавалося мені страшенно нудним. Утім, зарубіжна Європа була і залишається привабливою і захопливою. Можливість вільно подорожувати Європою досі робить мене щасливою.  

Європейський Союз — це обіцянка не лише вільних подорожей, а й миру. Моя мама вийшла заміж за батька, хоча вона боялася німців, які, можливо, вбили її батьків незадовго до закінчення війни. Коли місто Заальфельд, що в Тюрингії, охопила пожежа, мій ще маленький батько був у візочку, накритому вологою ганчіркою. І в своїх нічних страхіттях я бачу яскраве світло від бомби, що впала на наш панельний район у часи Холодної війни. А сьогодні мої діти можуть говорити про життя в Тель-Авіві, Венеції чи Лондоні.

Нещодавно в цій країні з’явилося слово «Дексіт» (прим. ред. Dexit – вихід Німеччини з Євросоюзу). Для мене воно звучить навіть токсичніше, ніж «Брексіт» чи «Фрексіт». Чому так багато європейців втомилися від Європейського Союзу? Часто кажуть, що ЄС — це непрозора, бюрократична структура, мета якої забезпечити владу декількох потужних держав, особливо Німеччини.

Німеччину засуджують за те, що вона начебто підпорядковує собі слабші європейські країни. Отже, Європейський Союз має стати більш прозорим і глибше вкоріненим у життя людей. І ця тема стосується кожного, не лише еліт. Скільки визначних конференцій, скільки книг було присвячено заклику колишнього президента Європейської Комісії Жака Делора «дати Європі душу!». Європа має безліч душ, історій, облич, і я б хотіла бачити їх у центрі політики й освіти. Від нас, європейців, не вимагається надто багато, однак ми вкрай мало думали і дискутували про Європу. Якщо не почати зараз, ми скоро наштовхнемося на нові стіни.  

Париж — це такий самий рай для багатьох людей за межами Європи, як і Берлін, Амстердам чи Стокгольм. Мене приголомшили драматичний образ «хвилі біженців» і егоїстична ізоляціоністська політика багатьох європейських країн. Чи наївно думати, що Європейський Союз повинен надати іммігрантам гідне життя? Що ми ще не навчилися вести відкриту й чесну дискусію про імміграцію? Що ми далекі від завершення реалізації європейської мрії? Однак наразі я не бачу кращої альтернативи, ніж ця мрія.

 

Володимир Єрмоленко (Volodymyr Yermolenko), Україна

Філософ, письменник і журналіст, викладач НаУКМА, автор 4 книжок та числених статей з філософії, історії ідей, геополітики. Доктор політичних студій (EHESS, Париж).

Коли Мілан Кундера 1984 року написав свій відомий есей «Трагедія Центральної Європи», він повернув «викрадену» Центральну Європу до ментальної карти Європи. У його тексті йшлося про розширення Європи на Схід, що 20 років потому стало можливим завдяки політичній експансії ЄС.

Однак, стерши кордони між Західною та Центральною Європою, Кундера накреслив нові: за радянської влади Східна Європа залишалася поневоленою тим, що Кундера назвав «Росією», страхітливою порожнечею без видимих національних особливостей. Для Кундери такі країни, як Україна, просто не існували.

У 1984 році це здавалося логічною короткозорістю. Після тривалої боротьби за свою ідентичність Україна як нація була поглинена радянсько-російською ідентичністю. Коли Кундера написав свій есей, тисячі українців мовчки перебували в таборах ГУЛАГу; їхні голоси рідко сягали Заходу. Ще раніше, в 1930-х роках, було винищено ціле інтелектуальне покоління (тепер ми називаємо його «Розстріляним Відродженням»). Близько 4 мільйонів селян (ядро тогочасного українського народу) загинули від голоду в штучному Голодоморі 1932-33 років.

Винищення як спосіб змусити мовчати мало свої результати: після розвалу Радянського Союзу в 1991 році, вид «homo sovieticus» не зник. СРСР продовжував існувати навіть після свого кінця. Не у формі імперії, а у формі стосунків між сюзереном та його васалами: у 1990-х роках Москва все ще ефективно контролювала свої колишні території.

Крім того, 1990-ті роки в Україні відрізнялися від 1990-х років у Центральній Європі. У той час як остання завдяки європейському впливу мала значні економічні вигоди, Україну «приватизували» нові місцеві еліти — партійна номенклатура, агенти КДБ, «червоні директори» і злочинці. Все це утворило нову олігархічну мафію, що пустила глибокі корені.

У 2000-х і 2010-х роках українські громадяни двічі повставали проти цієї системи — під час Помаранчевої революції 2004 року та Євромайдану 2013–2014-х років. В обох випадках революції мали нову природу — це було повстання нової Європи проти не-Європи. І хоча здобутки революцій неоднозначні (наприклад, недостатні інституційні реформи), вони зменшили вплив homo sovieticus і відкрили шлях новому європейському образу України.

Коли в 1920-х роках такі українські інтелектуали, як Хвильовий або Зеров, виступали за «Євразійське відродження», «пролетарське» доповнення до елітарного європейського Ренесансу XV-XVI століть, вони намагалися приєднати Україну до Європи і відмежувати «геть від Москви».

У 2018-2019 роках «геть від Москви» стало політичним гаслом президента Порошенка. П’ятирічне правління Порошенка можна хвалити або критикувати, залежить від погляду, але це гасло відображає ширшу соціальну реальність: усе більше людей повернули свої обличчя зі Сходу на Захід. Цей процес відбувся в політиці, освіті, культурі та бізнесі, а не тільки в інтелектуальному середовищі, як у 1920-х.

Есей Кундери досі лишається важливим, проте його не слід сприймати як догму. З 1984 року кордони Європи змістилися далі на схід. Сьогодні вони проходять не між Центральною Європою і «Росією», як вважав Кундера, а десь в охопленому війною Донбасі.

Як на мене, сьогодення ще похмуріше, ніж 1990-ті чи навіть 1980-ті. Межі між Європою та не-Європою стали більш гнучкими й складними: це вже не «залізна завіса», а річка вогню. Всупереч оптимізму Фукуями в 1989 році, сьогодні ми не знаємо, хто переможе в битві між лібералізмом і авторитаризмом, між Європою та не-Європою. Але доля України відіграє вирішальну роль у цій битві.

Переклад з англійської Катерини Яременко.

Ця публікація виникла в рамках проекту “Inside Ukraine. New struggles, old problems: Ukraine 5 years after Euromaidan. Research trip to Kyiv for German and Polish journalists, November 12 to 17, 2018”. Inside Ukraine is a project of the Foundation for Polish German Cooperation, implemented by n-ost and financed by the Federal Foreign Office of Germany.

Коментарі


спецтеми: