Бачите щось – cкажіть щось: Нью-Йорк про права та обов’язки

 Місто, де добре розумієш мову, не можна змусити мовчати. З певним комфортом я ігнорую знаки та написи, зовнішні реклами та оголошення в Салоніках, Бангкоці, Куала-Лумпурі, Брюсселі, Празі чи Будапешті. Навіть Відень, Берлін та Париж мені вільні й досить тихі – в кожен напис треба вдумуватися, щоби зрозуміти, що від тебе хочуть. З англійською так не виходить.

Нью-Йорк – місто з однією з найбільших густиною тексту на м2, котрі мені довелося бачити. Від напрямків руху транспорту та пішоходів до варіантів того, що станеться, якщо ви тут чи там будете в різні способи порушувати власні й чужі права – і десь між цим неосяжна кількість букв, котрі щось продають, до чогось спонукають, про щось інформують, або просто не раді Трампу. Все це створює відчуття безперервного діалогу – спершу з якимось безособовим гігантом, а з часом – з цілком собі уже уособленим Нью-Йорком.

“Ось лейтенант такий-то – написано на плакаті в повний людський зріст, – його добре оснащено, щоби охороняти наш спокій. Так само добре оснащено Філа”. Фото лейтенанта та Філа, обох, в натуральний розмір, тут же. Як на інструкціях, в лейтенанта позначено та підписано – зброю, бронежилет, гранату, ніж, рацію, наручники, а в Філа – очі, вуха та мобільний телефон. Це масштабна комунікаційна кампанія про те, що ви маєте право і мусите доповісти, якщо бачите чи чуєте щось, що здається вам підозрілим, образливим або небезпечним. “Бачите щось – скажіть щось” – таке гасло цієї кампанії. Його можна побачити всюди, передусім – у громадському транспорті, в переходах, в місцях загального користування.

Це лише одна з багатьох комунікаційних кампаній, що на них я звернула увагу в NYC і котрі не можу уявити собі в Україні. Я довго жила сама в такому собі (читай – абсолютно звичайному) київському під’їзді, тому час від часу ставала користувачем передзамовлення вирішення конфлікту чужими руками – передплаченої податками послуги 102. Коли хтось бігав по поверхах і бив вікна, коли хтось із сьомого поверху кидався чимось в машини в дворі, коли колишній боєць АТО поселився на поверсі і вирішив, що спільна сходова клітка – найкраще місце, щоби ночами випивати з кількома друзями, курити і розмовляти за жизнь, і я не почувалася в безпеці поруч із цим не досить тверезим клубом за інтересами. Мої сусіди казали про це смачним словом із 70х – «стучать». Ми всі зустрічалися на сходовій клітці і хором просили молодих людей розійтися, не курити і взагалі не приходити більше, молоді люди посилали нас куди подалі, а тоді я діставала телефон – і всі інші сусіди з розумінням, але засуджуючи, казали: “Будете стучать?”.

 В нас дуже низький рівень довіри до системи охорони правопорядку, але і в США не сильно святкують копів. Однак мені здається доречним спонукання, чи хоча би нагадування про те, що, з одного боку, ви можете і мусите – пожалітися, поділитися підозрами, попросити про допомогу, – а з іншого боку, якщо ви робите щось протиправне чи небезпечне, то хтось це побачить і вчинок не залишиться безкарним.

Інша комунікаційна кампанія, теж офіційна, урядова – це заклик вступати до лав учителів. Як і в нас, в США вчитель – не фах мрії, оплата такої праці там непорівнянна з тим, що в нас, але все одно мала. В сім’ях, де двоє вчителів, важко – як правило, якщо хтось один вчителює, то другий все-таки мусить займатися чимсь “нормальним”, особливо в NYC, де жити дорого. І все ж вони відверто і наполегливо закликають – ідіть у вчителі. “Витрачений мною час колись надихне їхній найбільший бестселлер”, “перше слово, що вивчають мої учні – це слово можливість”, “мої учні використовують “неможливо” лише в фразі “неможливо мене тепер зупинити” – і такі подібні гасла супруводжують фото щасливих вчителів з учнями. В нас це, мабуть, сприймалося б як цинізм, а в Нью-Йорку, очевидно, працює – бо інакше чого б на це було стільки витрачати, а грошей, з огляду на кількість (принтів, сіті-лайтів, забрендованих вагонів) і якість креативу, на це витрачено просто неміряно. 

В окрему комунікацію виродилися попереджувальні трафарети “post no bills” – оригінально їх наносили (і продовжують) на стіни власники, маючи на увазі, що забороняють клеїти чи вішати туди рекламу, розміщувати інформацію. По іронії, таку рекламу та розповсюдження інформації і в тому числі трафарети, забороняли муніципальні закони, тож власники за свої ж попередження мусили платити штрафи. Тепер трафарети Post no bills наносять іноді, вимагаючи не пудрити населенню мізки, іноді – все далі вимагаючи залишати вертикальні поверхні чистими, і ще іноді – коли прагнуть прорекламувати одноіменний бар в Брукліні. Але сам меседж, котрий можна прочитати і як “не чіпляйте повідомлень”, і як “не надсилайте мені рахунків”, мені до вподоби і добре вписується в настрої міста.

Громадяни не пасуть задніх в нагадуванні собі про свої права, обов’язки і можливості: “Ви не мусите відповідати на жодні питання поліції”, “Знімай все на телефон”, “Запиши номер посвідчення та ім’я поліцейського”, “Сфотографуй покинутого пса – він чийсь”, “Фотографуйте бездомних людей” (очевидно, вони теж чиїсь – хочеться, принаймні, так думати), “Читайте книги” та “Я плачу забагато – дайте мені спокій” – так люди, котрі не вміщаються в Твітер, висловлюють свої думки на стінах, асфальті, поручнях та сидіннях в транспорті. Це, звичайно, вибране – основна маса написів і закликів зараз все-таки про Трампа, вибори, права жінок, ЛГБТ-спільноти, рівновагу кольорів в суспільстві і гівняшки домашніх улюбленців, котрі треба прибрати з вулиць і викинути в спеціальне місце. Цього дивним чином не забагато, це не дратує, семантичне та інформаційне навантаження цих написів складається в якусь одну дуже цілісну картину.

Одного разу мені навіть здалося, що я побачила наше київське, популярне “любовь есть закон”. Але я придивилася – там було всього-на-всього Love is love. Ні додати, ні відняти.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва