Бачите щось – cкажіть щось: Нью-Йорк про права та обов’язки

 Місто, де добре розумієш мову, не можна змусити мовчати. З певним комфортом я ігнорую знаки та написи, зовнішні реклами та оголошення в Салоніках, Бангкоці, Куала-Лумпурі, Брюсселі, Празі чи Будапешті. Навіть Відень, Берлін та Париж мені вільні й досить тихі – в кожен напис треба вдумуватися, щоби зрозуміти, що від тебе хочуть. З англійською так не виходить.

Нью-Йорк – місто з однією з найбільших густиною тексту на м2, котрі мені довелося бачити. Від напрямків руху транспорту та пішоходів до варіантів того, що станеться, якщо ви тут чи там будете в різні способи порушувати власні й чужі права – і десь між цим неосяжна кількість букв, котрі щось продають, до чогось спонукають, про щось інформують, або просто не раді Трампу. Все це створює відчуття безперервного діалогу – спершу з якимось безособовим гігантом, а з часом – з цілком собі уже уособленим Нью-Йорком.

“Ось лейтенант такий-то – написано на плакаті в повний людський зріст, – його добре оснащено, щоби охороняти наш спокій. Так само добре оснащено Філа”. Фото лейтенанта та Філа, обох, в натуральний розмір, тут же. Як на інструкціях, в лейтенанта позначено та підписано – зброю, бронежилет, гранату, ніж, рацію, наручники, а в Філа – очі, вуха та мобільний телефон. Це масштабна комунікаційна кампанія про те, що ви маєте право і мусите доповісти, якщо бачите чи чуєте щось, що здається вам підозрілим, образливим або небезпечним. “Бачите щось – скажіть щось” – таке гасло цієї кампанії. Його можна побачити всюди, передусім – у громадському транспорті, в переходах, в місцях загального користування.

Це лише одна з багатьох комунікаційних кампаній, що на них я звернула увагу в NYC і котрі не можу уявити собі в Україні. Я довго жила сама в такому собі (читай – абсолютно звичайному) київському під’їзді, тому час від часу ставала користувачем передзамовлення вирішення конфлікту чужими руками – передплаченої податками послуги 102. Коли хтось бігав по поверхах і бив вікна, коли хтось із сьомого поверху кидався чимось в машини в дворі, коли колишній боєць АТО поселився на поверсі і вирішив, що спільна сходова клітка – найкраще місце, щоби ночами випивати з кількома друзями, курити і розмовляти за жизнь, і я не почувалася в безпеці поруч із цим не досить тверезим клубом за інтересами. Мої сусіди казали про це смачним словом із 70х – «стучать». Ми всі зустрічалися на сходовій клітці і хором просили молодих людей розійтися, не курити і взагалі не приходити більше, молоді люди посилали нас куди подалі, а тоді я діставала телефон – і всі інші сусіди з розумінням, але засуджуючи, казали: “Будете стучать?”.

 В нас дуже низький рівень довіри до системи охорони правопорядку, але і в США не сильно святкують копів. Однак мені здається доречним спонукання, чи хоча би нагадування про те, що, з одного боку, ви можете і мусите – пожалітися, поділитися підозрами, попросити про допомогу, – а з іншого боку, якщо ви робите щось протиправне чи небезпечне, то хтось це побачить і вчинок не залишиться безкарним.

Інша комунікаційна кампанія, теж офіційна, урядова – це заклик вступати до лав учителів. Як і в нас, в США вчитель – не фах мрії, оплата такої праці там непорівнянна з тим, що в нас, але все одно мала. В сім’ях, де двоє вчителів, важко – як правило, якщо хтось один вчителює, то другий все-таки мусить займатися чимсь “нормальним”, особливо в NYC, де жити дорого. І все ж вони відверто і наполегливо закликають – ідіть у вчителі. “Витрачений мною час колись надихне їхній найбільший бестселлер”, “перше слово, що вивчають мої учні – це слово можливість”, “мої учні використовують “неможливо” лише в фразі “неможливо мене тепер зупинити” – і такі подібні гасла супруводжують фото щасливих вчителів з учнями. В нас це, мабуть, сприймалося б як цинізм, а в Нью-Йорку, очевидно, працює – бо інакше чого б на це було стільки витрачати, а грошей, з огляду на кількість (принтів, сіті-лайтів, забрендованих вагонів) і якість креативу, на це витрачено просто неміряно. 

В окрему комунікацію виродилися попереджувальні трафарети “post no bills” – оригінально їх наносили (і продовжують) на стіни власники, маючи на увазі, що забороняють клеїти чи вішати туди рекламу, розміщувати інформацію. По іронії, таку рекламу та розповсюдження інформації і в тому числі трафарети, забороняли муніципальні закони, тож власники за свої ж попередження мусили платити штрафи. Тепер трафарети Post no bills наносять іноді, вимагаючи не пудрити населенню мізки, іноді – все далі вимагаючи залишати вертикальні поверхні чистими, і ще іноді – коли прагнуть прорекламувати одноіменний бар в Брукліні. Але сам меседж, котрий можна прочитати і як “не чіпляйте повідомлень”, і як “не надсилайте мені рахунків”, мені до вподоби і добре вписується в настрої міста.

Громадяни не пасуть задніх в нагадуванні собі про свої права, обов’язки і можливості: “Ви не мусите відповідати на жодні питання поліції”, “Знімай все на телефон”, “Запиши номер посвідчення та ім’я поліцейського”, “Сфотографуй покинутого пса – він чийсь”, “Фотографуйте бездомних людей” (очевидно, вони теж чиїсь – хочеться, принаймні, так думати), “Читайте книги” та “Я плачу забагато – дайте мені спокій” – так люди, котрі не вміщаються в Твітер, висловлюють свої думки на стінах, асфальті, поручнях та сидіннях в транспорті. Це, звичайно, вибране – основна маса написів і закликів зараз все-таки про Трампа, вибори, права жінок, ЛГБТ-спільноти, рівновагу кольорів в суспільстві і гівняшки домашніх улюбленців, котрі треба прибрати з вулиць і викинути в спеціальне місце. Цього дивним чином не забагато, це не дратує, семантичне та інформаційне навантаження цих написів складається в якусь одну дуже цілісну картину.

Одного разу мені навіть здалося, що я побачила наше київське, популярне “любовь есть закон”. Але я придивилася – там було всього-на-всього Love is love. Ні додати, ні відняти.

Коментарі


спецтеми: