Петро Ряска: “Раніше потрібно було реагувати мистецтвом на мистецтво, зараз же коментом на комент”

Протягом липня київська галерея The Naked Room приймала персональну виставку Петра Ряски — художника, перформера, куратора, культурного активіста та засновника резиденції для художників «Вибачте, номерів немає» в Ужгороді. На запрошення кураторок Марії Ланько та Лізавети Герман, у рамках виставки «Діяння Ряски» Петро показав серію полотен, написаних протягом останніх 7 років. Про сучасну освіту, місце художника у вуличних революціях, архітектурні ансамблі Києва та стереотипи суспільства Петро поговорив під час прогулянки містом з Олександрю Вязовською. Фото Сніжани Хромець.

Експозиція з роботами Петра Ряски в The Naked Room

Саша Вязовська: Нам було дуже зручно зустрітися саме тут (Львівська площа), бо ми хотіли розпочати нашу прогулянку за філіжанкою кави.

Петро Ряска: Це дуже добре, адже я є членом Художньої спілки (Дім художника розміщується на Львівській площі).

(Переходимо дорогу в недозволеному місці, спускаємося з крутого схилу)

П. Р.: Може, дати Вам руку? Я думав, що ми вчора домовилися, думав, що Ви забули, я забув. (сміється)

С. В.: Ні, звісно ж, не забули, навпаки, дуже чекали на цю зустріч. Як щодо російської мови? (спілкуюся протягом інтерв`ю російською) Ви не проти білінгвального діалогу?

П. Р.: Ні, звісно, давайте краще на “ти”.

С. В.: Домовилися! Я була в Ужгороді декілька років тому. Атмосфера міста, набережна та мультинаціональне ком’юніті надихають. Але все це перестає бути головним, коли смакуєш ужгородський торт. Це неймовірно! Знаю, що часто буваєш там, що можеш розповісти?

П. Р.: (сміється) А ужгорОдський…:?! Я показую нашим резидентам дві речі: їдальню, дуже автентичну, радянську, така просто крута, а друге — це саме торт. Вони контрастні.

С. В.: Як щодо київського стріт-арту? Цікаво почути твою думку як художника, який не мешкає тут. Розвиток муралістики почав набирати обертів після Майдану в 2014 році, багато з них «грають» на ще оголених почуттях громадян (патріотизм/війна з Росією тощо). То що це: виплеск наболілого чи здебільшого хайп? І що для тебе вулична культура?

П. Р.: По-перше, історично вуличні художники були революціонерами, це такі собі злочинці, бо вони “вандалять” у позитивному контексті. Ми робили з групою художників акцію в Катовіце (Польща), яка називалася “Культуральний вандалізм”. Кругла дошка оголошень, що була повністю заклеєна різними плакатами, це все створювало товстий шар різної інформації як візуальної, так і в контексті часу/актуальності, весь цей пласт ми зрізали, що нагадало нам квітку. Кожен художник-мураліст іде на ризик.

С. В.: Чи може такий формат зачіпати особистий простір? Чи працює тут правило “твоя свобода закінчується там, де починається свобода іншого”?

П. Р.: Може, якщо це не руйнує майно іншого, адже людина шукала та працювала над власним помешканням, а тут втручається хтось другий і все… Ми можемо говорити, що це солодке або некрасиве, але це наше українське таке собі “барококо”.

С. В.: Якщо вуличні художники — це революціонери, то які стосунки у нього мають бути з революцією? Існує думка, що художник мусить обов`язково бути в самій гущі подій, боротися? Це актуально для тебе?

П. Р.: Звичайно, художник як громадянин повинен бути свідомим, проактивним.

С. В.: Можливо, художник нікому нічого не повинен і може розслабитися? Чи все ж таки радикальність – це даність нашому часу та його невід’ємна частина?

П. Р.: Художник має бути вільним, і це однозначно, як і той же революціонер, який обрав свободу, так і той другий, що, можливо, закрився в собі й малює щось своє. Насправді, кожен художник або людина може зробити те, що може зробити. Я за свободу.

С. В.: Революція – це свобода, а свобода – це революція? Якщо навіть згадати про епоху авангарду: Малевич і його дерев’яна ложка, Маяковський і оксамитова сорочка в жовту смужку — все це теж «знайшло» той самий величезний «черевик», який розчавив будь-які надії та перспективи щодо свободи, при цьому всі діячі цього періоду були одними з найбільших прихильників такого явища революції. Можливо, тихіше їдеш — далі будеш?

П. Р.: Ми цього не змінимо. Завжди нове покоління перекреслювало старе надбання, приносило своє. Це може бути тиха революція, тягнути за собою наслідки будь-якого конфлікту, наприклад, поколінь.

С. В.: Що для тебе революція в мистецтві? Хтось безкінечно просторікує про Малевича, інші захоплюються Енді Ворголом та соц-артом, можливо, ти маєш певний образ цього культурного поштовху або того, хто створив певну хвилю прогресу та старту чогось абсолютно нового? Це може бути нова манера «пера» або «пензля», чого завгодно.

П. Р.: Напевно, кожен новий етап має такі приклади. Хтось, як, наприклад, Пікассо, є яскравим й надвідомим діячем, хтось же залишається в тіні, або їх просто не записали. Це скромні люди, на яких не звернули увагу. Зараз обертів набирає процес розгляду робіт однієї американської художниці, чиє ім’я я, на жаль, згадати не можу, яка писала в техніці, близькій до супрематизму Малевича задовго до самого Казимира, але вона чомусь залишилася невідомою для світу до недавнього часу. Мене цікавить поняття нон-конформізму й андеграунду. Існують художники, яких просто “кастрували” в соціумі за інакші погляди. Мене захоплює зле, не естетичне мистецтво того ж андеграунду.

С. В.: А якщо звузити рамки й говорити лише про Україну, що перше спадає на думку? Або хто?

П. Р.: Що стосується України, то тут все було досить пластично, та я й про всіх не знаю, на жаль. Тут не було нічого різкого, все почали змінювати ще радянські художники. Щодо країни зараз, то мистецтво досить політично заангажоване.

С. В.: А чи може мистецтво йти врозріз із історією, що думаєш щодо позиції Ай Вейвея, що мистецтво завжди рухається нога в ногу із соціальними тонкощами, історичними змінами й політикою, що від цього не сховатися й не втекти? Мистецтво є нашою дійсністю й навпаки.

П. Р.: Я якось робив і роблю проект “Мистецтво та спорт в руках імперій минулого”, насправді художник може бути несвідомою зброєю політики, але щодо сьогодення, то більшість свідомо стає нею, вони політично заангажовані, і це нормально. Багато моїх друзів працює саме на політичному ґрунті і тільки його опрацьовують. Або за бажанням, або без бажання митець може бути політичним. У будь-якому випадку через 50 років будь-яке мистецтво буде пов’язане з історичним етапом і воно стане частиною якоїсь виставки, навіть якщо художник цього не хотів.

С. В.: Цікаво почути твою позицію щодо величезної кількості робіт «старої» школи, предметний живопис або щось на кшталт соцреалізму, в українських галереях та музеях. Чи є це нормою, чи слід боротися із власним «небажаним» минулими, що поступово може стати нашим сьогодні. Невже ми так відстали від часу, тому так відчайдушно складаємо супротив сучасному, або питання щодо значення й домінування безпредметного живопису надмірно роздуте?

П. Р.: Це нормально, що існує стара школа з її “квіточками”, а поруч символізм і Ван Гог. Але занедбання сфери існує, і це лише питання освіти в країні, яка просто кульгає. Наприклад, Польща зробила реформування сфери мистецтв та освітніх закладів — на 50% була оноволена програма, що стало великим початком нового, а Чехія лише на 30%, що є також досі непоганим стартом. Але Польщу ми чуємо й досі гучно, а ось Чехія якось так потихеньку. Є і там художники класні, але звучать вони інакше. Всі ми тут жертви старої освіти, а саме культу й визнання лише імпресіонізму й експресіонізму.

С. В.: Чи маємо ми право відмовитися від власного минулого, нехай глибоко проблемного, руйнувати його надбання, як це відбувається з соціалістичним мистецтвом? Що скажеш про руйнування постаментів комуністичних діячів, знищення радянського монументалізму? 

П. Р.: Я цілком розумію емоційність тих, хто був максимально радикальним під час Революції Гідності й руйнував усе навколо, це стан афекту, але я не підтримую цього. Питання далі постає в іншому, чому органи влади не врегулювали процес демонтажу цих пам’яток і допустили найгірше — їхнє руйнування. Як на мене, найкращим варіантом було б зібрати все це «минуле» в єдину експозицію в спеціально створеному музеї, можна навіть під відкритим небом. Я ж кажу, що в такому стані люди несвідомі, їх можна виправдати, психологи мають розбиратися з цим станом абсолютного афекту. Ба більше, в нас на державному рівні затверджені праворадикали, їх не карають. Я не на їхньому боці.

(паралельно позує для фотографа, зауважує, що йому слід більше посміхатися, адже, напевно, виглядає сонним)

С. В.: Маємо, що маємо, але ж ми, на жаль, втратили дуже багато. Якщо порівнювати образи Києва та України на початку 2000-х та зараз, яке слово найбільш влучно змогло б описати процес змін суспільства, та що могло б стати символом?

П. Р.: Я прийшов у свідоме мистецтво в кінці 1990-х, десь в 1999-му, про мистецькі 1990-ті знаю мало, а в 2010-х вже активно брав участь. 2010-ті це початок того, що ми маємо зараз. Тільки почалося розширення інтернету, вже в мережі почали з’являтися платформи, де художники могли діалогувати, контактувати, реагувати, що значно прискорило все, особливо підвищило інформативність. Потреба в зустрічах відійшла на задній план, раніше потрібно було реагувати мистецтвом на мистецтво, зараз же коментом – на комент або коментарем на мистецтво. Кожна людина, яка має смартфон, стає митцем: фоткає, знімає, пише, займається блогерством, та що завгодно! Фейсбук та інтернет дуже допомогли останній революції, адже можна було транслювати, що дійсно відбувається, а це найбільший ворог диктатури.

С. В.: Така собі нова епоха “гласності”.

П. Р.: Так, саме так, це гласність. Реакція, щось типу біжіть туди, допоможіть, почуйте — і чують, допомагають.

С. В.: Вже давно в минулому заможні особняки Києва перетворилися на суміш зруйнованого, занедбаного й кинутого. Що можеш сказати про київський архітектурний ансамбль, про таблички-знаки «охороняється державою…карається законом», які фактично є символом відсутності будь-якого майбутнього у споруди та гарантом його знищення; або ситуація з постійним пошуком приватності серед киян — як результат тисячі потворних балконів, маркізок, різнокольорового утеплювального матеріалу? Більшість мемберів креативного класу стверджують, що це фішка нашого міста та його ДНК, але чи можуть  розруха й байдужість бути символом? Як ти ставишся до цього?

П. Р.: Погано… я бачив новий архітектурний проект Ужгорода, там повністю зашиті всі балкони. Це нова архітектура з зашитими балконами. Архітектор відчув цю «естетику» зашитих балконів й зашив їх за проектом, щоб люди не робили цього, але…

С. В.: Чи може людина самостійно вплинути на це явище завдяки власній ініціативі? Варто протистояти, боротися?

П. Р.: Так, може, але це на міському, державному рівні. Звичайно, що може, за кордоном цього не можна, це змінює проект, для цього потрібен дозвіл на зміну, цього немає ніде, адже це змінює задум архітектора. Нащо тобі потрібен будинок? Я ніколи не бачив приватний будинок із зашитим балконом, двоповерховий такий за містом, але з зашитим балконом. Так само це не відрізняється… хіба що цих людей назвати художниками.

(Проходимо повз різнокольорове утеплення та надбудови в будинках 19 ст.)

С. В.: Все це нагадує позицію накшталт «я – особистість, і я це можу». Хтось руйнує фасад, хтось щосили ігнорує комфорт ближнього.

П. Р.: Може, ми – мурахи? Будуємо ці фавелли…

С. В.: Давай зайдемо до книгарні.

П. Р.: (сміється) Звісно, давай.

(Заходимо до «Палатки», дістаємо книгу про Тома Форда, Петро захоплено перегортає сторінки)

П. Р.: Дуже круто, мені подобається.

С. В.: Як ти взагалі ставишся до високої моди? Можливо, маєш фаворитів?

П. Р.: Дуже позитивно, я б з радістю долучив когось до своїх проектів принагідно…

С. В.: Тобто, ти не поділяєш стереотипів про елітарність мистецтв та його відчуженність від масової культури?

П. Р.: Його можна зруйнувати. Я стикався з таким: наприклад, чотири дні тому був дискримінований: жінка не пустила мене в ліфт у готелі «Закарпаття». Там багато студентів з Індії, яких не пускають навіть у басейн та ліфт. Я такий засмаглий, волосся запущене, то, може, вона прийняла мене за цигана або індуса. Коли заходив у ліфт, вона така хоп! — і зачинила двері, я бачив, що вона так трошки настрашилася. Я по своїй толерантності не зайшов, але потім подумав, чому я не захистив свої права і не спитав, на якій підставі ви не пускаєте мене в ліфт. А з приводу галереї: коли тільки починав, то постійно стикався з подібними стереотипами щодо вигляду митця, так як не мав досвіду, було важко, треба було боротися, але тоді мені допоміг мій приятель, який навчив як і чому. Відсутність певного дрес-коду або знань не має бути причиною неприйняття, в цьому випадку для кого ми все це робимо? Маємо бути толерантними.

С. В.: Чи має художник мати спеціальну освіту в сфері, чи дане ствердження далеко в минулому?

П. Р.: Якщо говорити про українське, то не потрібно, тут не існує освіти в сфері сучасного мистецтва. Щодо КАМА, наприклад,, то ці курси добрі, вони роблять якусь альтернативну освіту, можуть стати початком дійсно сучасної мистецької української освіти. Коли я навчався в університеті, нам на домашню роботу давали самостійне вивчення сучасного мистецтва, але інформації було катастрофічно мало, треба було сидіти в бібліотеках, адже інтернет тільки з’являвся. Можливо, Європа виділить нам ще один транш, і ми будемо змушені умовами внести зміни до освітньої системи на 30, 40 або навіть 50%, запросити іноземних професорів з Японії або Нью-Йорка, що значно розширить світогляд. Відсутність культурного складника – це ще й питання української економіки.

(Виходимо на вулицю, гуляємо районом Золотих воріт, Петро захоплюється атмосферою вулиць)

С. В.: Як можна пояснити таку шалену любов українців до монументальної забудови, золота, колоннам, мармуру? Це все наслідки бідності й дефіциту в минулому?

П. Р.: Все це про власні амбіції. Я так спробую поставити себе на їхнє місце, залізти в голову українського капіталіста. Швидше за все це жадібність. Ця якість присутня і в Нью-Йорку, так само нищиться ансамбль міста.

(Проходимо повз будівлі, повністю заповнені різноманітними надбудовами, прибудовами та балконами)

С. В.: Як тобі?

П. Р.: Я думаю, якби зараз виникла ідея, така радикальна, якби за це взялися художники-вандалісти, ходили й вибивали б вікна з таких балконів, такі собі Зорро, мстителі, то балконів би стало менше. Думаю, що це б дуже допомогло, якесь інтернет-звернення типу «розшивайте балкони далі, а ми будемо продовжувати вас тероризувати». Я нікого не закликаю до злочинів ні в якому разі, можна не вибивати скло, а ходити з драбиною та розмальовувати.

С. В.: Вандалізмом на вандалізм?

П. Р.: Так, напевно, працює тільки це.

С. В.: Чи існує український стереотип, який він?

П. Р.: Якщо брати новий стереотип, то це буде частково аналіз, частково оцінка того, хто є новий українець.

С. В.: Давай спробуємо створити візуальний образ слова «стереотип», якщо б він враз став людиною?

П. Р.: (сміється) Це зовсім не нове слово – стереотип. Але якщо так, то щось таке сіре, може, офісне. Я не хочу нікого ображати, але так, напевно, це саме офіс.

С. В.: А який образ має явище «революції»?

П. Р.: Громадянин.

С. В.: Давай підсумуємо: назви три слова, які мають асоціацію з нашою сьогоднішньою зустріччю, перше, що спадає на думку.

П. Р.: Львівська площа. Какао, бо я великий критик цього напою, а сьогодні воно було смачне, попри те, що майже без молока. В Ужгороді є місце на вулиці Швабській, біля Сільпо, називається Глазго, там поки що я пив найсмачніше, обов’язково спробуй. І бібліотека.

Коментарі


спецтеми: