Константія Сотеріу: “Якщо ми як митці підважуємо офіційний наратив про історію, то значить, ми робимо щось справді політичне й важливе”

«Аїша їде у відпустку» – роман грецької авторки Константії Сотеріу, але водночас – секретний пароль для початку воєнного захоплення Кіпру в 1974 році. Константія здобула літературну відзнаку за цей роман у 2016 році “The Athens prize for literature”, а цьогоріч отримала перемогу в міжнародному конркурсі коротких історій Commonwealth Short Story Prize за оповідання “Death Customs”. Воно стане частиною третьої книжки “Гірка країна”, яка завершує трилогію, і вийде грецькою мовою восени. 

Під час зустрічі на Книжковому Арсеналі, за підтримки Грецького фонду культури, ми поспілкувалися з письменницею про те, як політичні конфлікти впливають на різні сусідні культури. В чому досвід Греції, Кіпру й Туреччини може бути корисним і співзвучним для України? Як політичні конфлікти й міграційні процеси впливають на пошуки й формування ідентичності людей, які опинилися в центрі драматичних подій? Як швидко ці теми починають звучати в культурах по різні боки конфлікту? 

 

Я насправді прийшла з медіа і мала справу з поствоєнними питаннями Кіпру, займалася політичною журналістикою. З одного боку, моя спеціалізація – турецькі студії, у мене МА з історії Близького Сходу, мої професійні інтереси оберталися навколо політичних питань, відносин Греції, Туреччини й Кіпру. Але я завжди хотіла бути письменницею більше, ніж політичною оглядачкою. Тож коли настав час визначатися з темою книжки, я прийшла до того, чим  займалася все життя. З другого боку, я мала щастя зростати в дуже жіночому світі. Моє дитинство було сповнене жіночих історій, відвертих розмов про війну. Вони розповідали про неї зовсім інакше, ніж чоловіки. Після 1963-1964 в політиці сформувалося коло жорстких політиків-чоловіків, які нав’язували ідею того, що ми – святі жертви війни. Моя ж родина показувала мені, що «хороших» і «поганих» не так легко визначити. Я вирішила передати їхній погляд на війну й історію, їхню версію подій, яка ніде більше не зафіксована.

Я фокусуюся на усній історії, бо вважаю, що вкрай важливо її записувати. Але також використовую свій журналістський фах для досліджень. Для першої книжки я розкопала історію з газет, далі через 9 років я написала на основі цього роман. Я знаю турецьку, працюю в центрі громадської інформації на Кіпрі й завжди звертаю увагу на історії в медіа й формую великий  особистий архів матеріалів про те, як конструювався турецько-кіпріотський націоналізм. Маленькі історії про те, як десь побили хлопця, десь спалили прапор тощо.

Для мене важливо бачити Іншого, почати думати про нього як про особистість. Я хочу гуманізувати офіційну історію і надати їй іншої перспективи. Кіпрські жінки завжди вважалися статистами історії, були десь на задньому плані, їхня місія – народжувати нових громадян. Якщо жінку зображали в літературі, то лише крізь призму чоловічого уявлення про неї, для виконання його героїчного плану. Я ж хотіла зробити жіночий голос головним.  

Коли ти дівчина-журналістка, ти завжди замолода, щоб щось там знати. Тож перші читачі мого роману говорили, що я пишу дуже досвідчено «як на мій вік». У Греції мій перший роман сприйняли з ентузіазмом, прихильністю й повагою до того, що я використала кіпріотський діалект у романі, бо він не має усталеного писемного варіанту. 

У нас на Кіпрі минуло вже понад 40 років після війни і ситуація все ще відкрита. Я маю на увазі, що досі немає розуміння, як подолати колективну й особисту травму. Зараз суспільству навіть складніше «одужувати» після скількох років замовчування. З часом все виглядає інакше, і для молодшого покоління дещо легше звертатися до певних тем, ніж старшим людям, які пережили війну. Думаю, час допомагає долати травму, але мусить працювати не тільки він: сторони мають бути готові говорити про проблему. В Туреччині, Греції та на Кіпрі люди не готові відповідати за помилки й говорити про минуле. Ми поки надто далеко від цього.

Після поділу Кіпру утворилося не так багато змішаних родин. Християни не контактували з мусульманами. Якщо грецька жінка хотіла одружитися з турком, вона мусила змінити віру, стати членом нової для себе релігійної спільноти. Це був метод тримати людей нарізно, що закріплювалося Конституцією. Згодом цей закон змінили, і це було дуже важливо для жінок.

На Кіпрі грецькі біженці, яких змусили полишити їхні землі, в 2003 вперше повернулися й побачили свої покинуті колись будинки. І багато хто з них дізнавався, що турки, які оселилися в їхніх домівках, зберігали речі греків усі ці 30 років – фотографії та особисті речі – і повертали їх власникам. Це було дуже зворушливо. Турецькі кіпріоти відчували, що вони тимчасові мешканці на цій землі. Особисті почуття і вчинки підривали офіційну політику сторін.

Під час війни люди масово зникали, понад 600 людей з турецького боку вважалися зниклими в 1963-1964, і з грецького боку 1618 безвісти зниклих в 1974. Коли відкрили кордон між двома частинами, стало легше відшуковувати масові поховання. У своїй третій книжці «Гірка країна», яку я вважаю завершенням трилогії, я пишу про жінок, які все ще чекають. Виявилося, що інформація про зниклих і загиблих була, але ніхто навіть не вважав за потрібне інформувати про це вдів і родини. У нас є знамениті хроніки, написані монахом, про історію острова, вони називалися «Солодкий Кіпр». Моя ж книга про його гіркий смак.

Під час війни ніхто не мав часу робити окремі поховання убитих, тож коли місцева влада знаходила могили, виявлялося, що там був один шар греків, другий – турків. Їхні кістки були перемішані, і іронія, якщо можна так сказати, полягала в тому, що їхні ДНК були дуже схожі, ніби вони належали одному народу. Це дуже трагічно – бачити вбитих людей з обох боків, і мати наукові докази, що вони насправді однакові. Я намагаюся зрозуміти іншого, ставлячи себе на його/її місце. Для цього я повертаюся до минулого. У випадку Кіпру офіційна освіта поширювала ідеї історії як націоналізму, що насправді сприяло розділенню людей. Для мене ж історія – це можливість повернутися до минулого, знайти більше точок перетину. Намагаючись виявити, в чому наша унікальність, ми виявляємо, що насправді ми не такі вже й унікальні.

І ще одна трагедія полягає в тому, що кошти на ідентифікацію решток і пошуки поховань були фінансовані європейськими фондами після 2003 року, і нині ці кошти закінчуються, але все ще є сотні незнайдених людей. У моїй книжці є момент, де жінка говорить: «Мабуть, ми маємо вигадати нове слово на означення двічі загиблого».    

Часто історію можна пізнати лише через дуже приватні маленькі деталі з чийогось життя. Я росла серед жінок, які завжди носили чорне. Лише нині, через 40 років після війни на Кіпрі, ми нарешті знаходимо інформацію про місця поховання зниклих безвісти людей. У новинах ми постійно чуємо про нові масові поховання, знайдені в країні, і що відбудуться похорони виявлених та ідентифікованих тіл. Я сама відвідувала такі похорони, коли ховали рештки людини, і певні моменти, деталі й враження увійшли до моєї третьої книжки.

Так як тести ДНК насправді дуже дорогі, ідентифікують лише частину знайденого тіла, і цю частинку віддають родині. На похоронах, які я відвідувала, старенька жінка, мати хлопця, якому було 20 років на момент війни, побивалася над рештками, бо вона хотіла отримати назад всього сина. Вона все кричала «Дайте мені все тіло, мені потрібен цілий син, віддайте його кістки!» У християнській традиції дуже важлива церемонія погребіння – віддати належне людині. Для цієї старої матері її син зник двічі – коли його вбили й коли не повернули його тіло. Це щось таке, що варто побачити на власні очі, щоби зрозуміти всю трагедію війни. Такі речі не стають частиною офіційної історії, їх не почуєш у новинах. І моє завдання як письменниці – пролити світло на ці деталі, бо вони показують травму конфлікту, жінок і жертв.

Уявіть собі вагітну 25-річну жінку, у якої зник чоловік. І решту життя вона мусить жити в сірій зоні незнання, вона і не вдова, і не дружина. Діти народжувалися без батьків, ніколи не дізнавшись, яким був їхній тато і де він загинув, ці діти зараз мого віку. Вони несуть у собі травму, яку навіть складно описати. Тож я пишу про цих людей, яких позбавили права на знання й права на горювання. І коли їм нарешті дають таку можливість поховати чоловіка чи батька, їх знову обділяють. І це не приносить їм полегшення чи звільнення від болю.

Якось один журналіст запитав мене, а про що моя книжка «Аїша їде у відпустку» – художня, політична? Моя відповідь його здивувала, бо я сказала, що моя книжка про любов. Це книжка про складність вибору, який нам доводиться робити через обставини, особливо у таких країнах як Кіпр чи Україна. Які рішення нам доводиться приймати, на які жертви мусимо йти для того, щоб жити в місці, яке називаємо батьківщиною. Назва книжки «Аїша їде у відпустку» – це кодова фраза, яку використовувала турецька армія під час захоплення Кіпру в 1974 році. Вона не відображає змісту книжки, але я вважаю, що ця фраза дуже важлива для моєї історії, адже цей рік був переломним для острова, людських доль.

Книжка розповідає про жінку, турецьку кіпріотку в 2003 році, коли дві частини острова були вперше відкриті одне для одного за останні тридцять років, протягом яких Кіпр був розділений на північну і південну частини. У північній частині проживали турецькі кіпріоти, а в південній частині – грецькі, і ці спільноти були ізольовані одне від одного. Син цієї жінки вирушає на Південь для того, щоб отримати документи про європейське громадянство. Син з’ясував, що в архівах немає жодної інформації про його матір, яку він вважав турецькою кіпріоткою. Виявляється, вона була християнкою, грецькою кіпріоткою, а не мусульманкою.

В країні, де ідентичність переважно визначається через релігію й слугує конструктом для націоналізму, такі історії викликають шок. Ця історія заснована на реальних подіях, і це не поодинокий випадок, особливо серед жінок, які приховували свою ідентичність. Коли я працювала над книжкою, я дедалі більше дізнавалася фактів про те, яким був Кіпр до 1974 року, до конфлікту між двома спільнотами. Одна з важливих речей, яку я зрозуміла – ідентичність може змінюватися, вона може не бути сталою, як зазвичай вважають. Ідентичність людей визначається не місцем народження, не релігією і навіть не мовою, а самосвідомістю, завдяки якій людина сама стає місцем.

Велика частина моєї книжки ґрунтується на жіночих історіях, розказаних моєю мамою, тітками, родичками. Історії жінок залишаються непочутими. Є офіційна історія держави, розказана  чоловіками, і є жіноча неофіційна історія. Ще один важливий аспект «Аїші» – це мова, якою я послуговуюся в книжці. На Кіпрі ми користуємося  діалектом грецької мови, але він відрізняється від мови, якою розмовляють у Греції. Офіційна історія країни написана правильною грецькою, а не кіпрською мовою. Для мене було дуже важливо використати кіпріотський діалект. У книжці присутні два голоси, дві частини між собою ніби спілкуються. Перший голос книжки – офіційний, коли жінка говорить сама із собою, яка розмірковує про своє минуле. Другий – голос землі, голос Кіпру, написаний діалектом. Цей голос країни й жінок – він дуже емоційно навантажений, тому не міг бути написаний офіційною грецькою. Я не думаю, що моя книжка – політична, але, використовуючи діалект, я роблю свого роду політичну заяву. 

У нас на Кіпрі завжди була плутанина щодо ідентичностей. Коли я виростала, нам завжди говорили, що ми – передусім греки, а вже потім кіпріоти, і що ми найбільше постраждали від війни. Але в процесі роботи я почала осягати, що можу бути гречанкою і можу бути кіпріоткою одночасно. Оскільки на Кіпрі ми пережили війну, розділення територій і людей, думаю, і для мене як для людини, і для всієї спільноти загалом дуже потрібно знайти якісь відповіді. Моя кіпріотська ідентичність, яка звучить у текстах, дуже важлива для віднайдення цих відповідей. Під час роботи над книжкою я спілкувалася з багатьма жінками, особливо старшими й малоосвіченими, які мало стикалися з офіційним наративом про події, тож завдяки цим розмовам мені було легше віднайти в них «кіпріотськість». Попри те, що я згадувала про силу кіпріотського діалекту, я пишу грецькою, і це моя сильніша ідентичність як письменниці. Я грецька письменниця, яка також послуговується  кіпріотським діалектом. Так мене сформували мої книги.

Коли я починала працювати над історією, я не думала про конкретний політичний месидж, який хочу донести. Іноді дослідження самі приводять мене до інформації, яку неможливо озвучити без політичної позиції. Часом я думаю, що в історії є своя душа, яка веде мене в місце, куди я не збиралася йти. Коли ти виражаєш політичну позицію, інколи це призводить до складної ситуації, але це моя відповідальність як письменниці – зайняти позицію, бо інакше хтось це зробить за нас. Я не мушу говорити сама, говоритимуть мої тексти й герої. Часом я мушу відокремлювати приватну себе від письменниці, бо Константія-письменниця має значно сміливіший і сильніший голос, ніж приватна я. Часто чую «Вона молода, жінка, та вона поняття не має, про що говорить». Але я знаю, про що говорю, і мої книжки – єдиний необхідний доказ, щоби засвідчити моє знання.

У своїй другій книжці «Голоси, зроблені з землі» я розповідаю про 1963 рік, дуже складний період грецько-кіпріотської історії. З цієї книжки народилася п’єса, де п’ятеро жінок діляться спогадами про свій досвід. Там була одна сцена, коли жінка плакала через те, що через війну вона не могла зібрати помідори, які вирощували на Півночі. Тож у книжці й у п’єсі я не говорю прямо про війну, я говорю про жіноче сприйняття трагедії, людський вимір. Це частина її втрачених спогадів про дитинство й рідний смак. Після прем’єри п’єси ми переймалися, що одна місцева критикиня правих поглядів негативно відреагує на постановку. Але виявилося, що в неї були схожі спогади про війну. Вона підійшла після прем’єри за сцену й розплакалася, бо також сумувала за смаком тих особливих помідорів. Для мене це була перемога як письменниці, бо це про дитинство, яке ми втратили, а не про релігію чи конструювання ідентичностей, хто правий чи лівий. Якщо хтось вважає, що ми як митці підважуємо офіційний наратив про історію, то значить, ми робимо щось справді політичне й важливе.

Думаю, це нормально в епоху глобалізації – озирнутися й дослідити своє коріння. Може, це трохи ідеалістично, але ідентичність для мене – це значно більше, ніж мова, їжа, місце народження. Це відчуття справедливості й чесності, прагнення бути хорошою людиною. І це частина європейської сучасної ідеї, яку поділяє сучасна молодь. Якщо ти біженець, якщо ти народився й живеш у зоні конфлікту, якщо ти людина, що страждає – тоді мусить існувати система, в якій можна віднайти ідентичність_буття_кращою_людиною, яка не вчинить ганебно – так, як поступили колись із нею. І мені здається, це може зробити мистецтво й література. Там ми можемо віднайти й уможливити інше майбутнє.

 

 

Проект резиденцій культурної журналістики «Culture Mirrors» реалізується за підтримки програми Culture Bridges, що фінансується Європейським Союзом та здійснюється Британською Радою в Україні у партнерстві з EUNIC — Мережею національних інститутів культури Європейського Союзу.

Коментарі


спецтеми: