Стихія освіти: хто виживе?

Theodore Gericault, "The raft of the Medusa", 1818

Способи (масового) знищення людей стихією, а також засоби їхнього зображення. Такий підзаголовок напрошувався до грандіозної виставки у Художній галереї Гамбурга. Тут зібрали безліч варіацій мистецького зображення катастроф від 1600 року, об’єднавши їх під назвою «Вивільнена природа», «Entfesselte natur».

Ми так захопилися власними способами самознищення, що забули про прадавню небезпеку – остаточно, між іншим, не подолану. Нагромадження живопису та відеоарту, де вивергалася лава, горіли міста, розверзалася земля й тонули кораблі, вражало й нагадувало про те, що природа – це не лише вимирання видів і захаращені пластиком простори. Серед безвиході намальованих персонажів, які переважно нагадували «типових людей у типових обставинах», я пробувала знайти пуант, щось таке гостре й унікальне, з чим би цю виставку полишити і довго про це думати. На той час безжальну силу природи для мене уособлювала хіба що репродукція Брюллової “Помпеї”, ну і ще трошки – Титанік. Протягом наступних днів у Гамбурзі я безліч разів почула про операцію «Гоморра», коли авіація союзників стихію використала (імітувала?) і внаслідок коврових бомбардувань місто горіло, асфальт перетворився на магму й людськими силами нічого не можна було вдіяти; але то вже потім.

Пуант я таки знайшла. «Пліт «Медузи» Теодора Жеріко – тут представлений репродукцією, а точніше – зображенням картини і натовпу відвідувачів довкола неї у Луврі. «Пліт «Медузи» свого часу став скандальною картиною, бо людські страждання на ній були зображені в масштабі, який традиційно належав «високим» жанрам на кшталт баталістики. З історії знаємо, що висаджені з корабля люди проблукали у відкритому морі тижнів зо два, встигли переділити запаси, когось скинути в море, а когось визначити як їжу (пишуть, що саморобні вітрила, які майорять на полотні, насправді були куснями людського м’яса, підвішеними для в’ялення). Картина зображає радісний момент, коли нещасні нарешті бачать на обрії корабель-рятівник.

У цій залі, поряд із репродукцією Жеріко – репліки сучасного мистецтва. Наприклад: робота із серії Кристіана Янковскі «Нове малярство». Школярі у класі займають пози персонажів «Плота «Медузи». Замість моря – дошка; і тільки замість вітрил корабля-рятівника – нічого. Quo vadis? Куди прямуємо? Янковскі виступив автором концепції серії, запропонувавши художникам з інших культур перенести на полотно знімки, зроблені пересічними інтернет-користувачами за мотивами відомих західноєвропейських шедеврів.

Christian Jankowski, Neue Malerei – Géricault, oil on canvas

У випадку із Жеріко, вочевидь, малося на увазі невідомість дорослого життя, його приховані небезпеки. Утім, читати можна й ширше: наскільки шкільна система освіти передбачає можливість свободи, вільного вибору, втечі чи порятунку? Складно не йти в перший раз у перший клас – так само, як частина екіпажу та пасажирів «Медузи» опинилася за бортом не з цілковито власного вибору, хоча альтернатива – морське дно – звісно, була; а дехто взагалі лишився на кораблі (і врятувався швидше). І далі, роками, дитина перебуває у замкненій системі серед собі подібних; і тут вже як пощастить зі щаблем у ієрархії класу.

Керують цією системою дорослі, і формують програму, обов’язкову для засвоєння, вони визначають кращих, вони ж експериментують з реформами та нововведеннями. Вчителі говорять про звироднілість сучасної юні – повсякчас і про кожне нове покоління; батьки наголошують на звироднілості вчителів. Дітям це все не дуже подобається, але їх не запитують. Хоча ні, деколи до мікрофона допускають тих дітей, які вже конформувалися і навчилися добре брехати. Порятунку справді не передбачено, бо випускний і перепустка в доросле життя – це лише ілюзія полегшення. Є радісні винятки, але на загальну картину вони не надто впливають. Розгубленість вчителів перед реформуванням шкільної освіти свідчить, що на «плоту» у відкритому морі перебувають не лише учні. Нема куди втікати, незрозуміло, чи сподіватися на щасливий фінал. М’ясо тріпоче на щоглах.

Художнє перебільшення? Та звісно. Але оновлена програма, наприклад, з літератури спонукає замислитися: дискусії у соціальних мережах кожен готовий підтримати, а захистити мільйони дітей нікому. Приклади про літературу тут наводимо з тих же причин, чому за цей контент чіпляється пересічний користувач інтернету: це оманливо простіше критикувати, ніж математику, фізику чи лінгвістику. Щиро кажучи, в усіх цих перепалках не вистачає скептичної репліки: та невже ви думаєте, що діти справді візьмуться читати усі ті нудні і складні твори, які у програму понатикують? Та ні; точно так само, як мізерна частка підлітків справді ридає над формулами, правилами й датами, а більшість знизує плечима і закриває підручник. Застаріле, але все ще дієве правило: безглуздість законів компенсується їхнім невиконанням. 

Можна обговорювати, чи справді варто порівнювати Шевченкову «Катерину» із оповіданнями Забужко, а Сковороду – з Жаданом; можна вжахнутися, уявивши, як це намагається зробити сільська вчителька, яка від свіжого матеріалу перебуває далі, ніж ми-розумники. Проблема глибока, взаємна, задавнена. Її етичну складову можна визначити як «бар’єрність».

Для збереження ієрархії необхідно підтримувати авторитет і недоторканність – наприклад, вчителя, директора школи чи управління освіти. На скількох батьківських і учнівських зборах роблять опитування для подальшого урахування у варіативних компонентах програми? Якою мірою враховується спроможність пересічних (не найкращих і прогресивних!) педагогів, а також – наскільки цікаво середньостатистичному підліткові читати умовного Джойса і наскільки вчитель здатен йому в цьому допомогти (чи цікаво самому вчителеві?).

Колись, організовуючи лекції про літературу для вчителів, я ентузіастично запропонувала методистам та університетським викладачам заздалегідь обговорити запит та специфіку аудиторії. «Як можна щось рекомендувати Професорові?» – мій запал пригасили, я розстроїлася, із форматами та слухачами довелося розбиратися уже в процесі. (Небезпідставність цього застереження я згодом відчула: статус професора для академічного середовища синонім корони, і часто її носії щиро вірять в свою обраність). Наша нововідкрита Америка через рік роботи із активними київськими вчителями виглядала десь так: потрібно не лише захопливо розповісти про тему (більше цікавих історій, менше сухого переказу чужих праць), але й подати матеріал, який можна використати на уроках – окрім фактів та інтерпретацій, це також елементи компаративістики. Шекспір у дзеркальних окулярах, прив’язаний до коня Байронів Мазепа, графіті із Шевченком та Лесею: чи може це розтопити серця підлітків чи хоча б розбудити останні парти? Чи вчать учителів про це розказувати і чи перейнятий хтось їхньою мотивацією, натхненням, психологічною підтримкою? Чи можуть вони показати учням того ж таки Жеріко й згадану репліку Янковскі і запропонувати подумати на смислами – і чи мають, зрештою, для того достатньо часу на уроці?

Школа формує рамки та пропонує певну систему цінностей індивіду, громадянину, членові суспільства. Це конвеєр, масове виробництво, і тут уже як пощастить. Наразі ця система виробила багато способів принизити учня, довести вчительку до істерики, затравити слабшого. За потреби школа може нафарширувати дитину знаннями. Значно менше – способів мотивувати, надихнути, розкрити здібності. Так багато людей після закінчення школи не розуміють, навіщо їм логарифми і інтеграли, і чому треба писати твори про Стендаля замість просто вивчити букви і цифри, що Quo vadis? Палає вогненними буквами над дошкою у класі, там, де зазвичай чіпляють годинник або портрет Шевченка.         

 

Коментарі


спецтеми: