Три опери, що мали значення

Попри те, що існування оперних проектів поза державним фінансуванням в нашій країні є практично неможливим, у минулому 2018-му році з’явилося одразу декілька приголомшливо прекрасних опер завдяки приватній ініціативі. Кожна з них – це, без перебільшення, кривавий подвиг. І водночас вони – крутіші, аніж 99% оперного репертуару всіх державних театрів. Найцікавіших новинок – три, і показали їх у Києві, Свіржі та Сєвєродонецьку.

«Моє зрадливе світло» в Національній опері

У лютому завершилася трилогія сучасних італійських опер, поставлених музичною аґенцією «Ухо». Останньою партитурою було «Моє зрадливе світло» Сальваторе Шарріно, одна з найуспішніших контемпорарі-опер, що з’явилася 20 років тому. Вона стала й найбільш вдалою постановкою самого «Уха».

Ті прийоми, які відшліфовувалися від одного експерименту до іншого, між «Лімбом» Стефана Джервазоні і прем’єрою «Хліб, сіль, пісок» Карміне Челлі, тут набули потрібних масштабів, ритму и форм, які спрацювали на сильне враження. Величезна скульптура троянди, що співає; повалений кінь, міцніший за здорового ваговоза; солісти у костюмах гонщиків, які виконують абсолютно нерухому, в’язку музику – і чим більше вони прискорюють скоромовку, тим більш в’язкою стає музична тканина, наче в сюжеті зі страшного сну.

“Моє зрадливе світло”, фото Євгенії Перуцької

Абсолютною зіркою постановки виявився австрійський бас-баритон Руперт Бергман, добре відомий відвідувачам фестивалів сучасної музики у комічному амплуа. Тим не менш, в опері Шарріно він розкрив свій драматичний потенціал. Бергман занурювався у такі дантівські глибини жаху та відчаю (як у вокалі, так і в акторській грі), що, фактично, став центральним персонажем опери, перетворивши всіх інших солістів на фрейдистські символи у власній підсвідомості.

Етапна для історії «Уха» постановка водночас стала чимось абсолютно новим для українського оперного театру. Тут вперше поєднались арт-інсталяція, сучасний вокал та нові техніки гри на музичних інструментах в одній аншлаговій події, яку навряд чи хтось ризикне в найближчий час повторити. Принаймні подібний виконавський рівень як солістів, так і Ухо-ансамблю під керівництвом Луїджі Ґаджеро, для сучасних музичних постановок в Україні поки що недосяжний.

«Алкід» у Свірзькому замку

У середині липня в рамках фестивалю LvivMozArt відбулася прем’єра опери Дмитра Бортнянського «Алкід». Цей твір не те щоб невідомий, але з моменту його віднайдення у Лондоні на початку 1980-х залишається маргінальним. Навіть якщо не брати до уваги вишуканий стиль партитури і моцартівську легкість письма, «Алкіда» слід було б тримати у постійному репертуарі хоча б тому, що це зразок українського класицизму – Бортнянський написав його у 1778-му, за 85 років до «Запорожця за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського і за 107 – до «Наталки Полтавки» Миколи Лисенка. Твір Бортнянського не лише подовжує на ціле сторіччя оперну історію вітчизняної музики, але й презентує іншу – аристократичну – світоглядну модель на противагу лубочній романтиці опер, схвалених обома імперіями.

Другий важливий момент постановки – це її географія. 500-літній замок у Свіржі донедавна переживав не найкращі свої часи, за радянської епохи його коридори люто зіпсував внутрішній ремонт у болотяних кольорах клінічних лікарень, а в незалежну добу територія перетворилася на місце пікніків місцевих мешканців.

Прем’єра постановки опери «Алкід» українського композитора Дмитра Бортнянського

Так от, команда постановників не лише привернула увагу до цього місця (це радше був би соціальний жест), але й концептуально вписала оперу в простір замку. За сюжетом, Алкід (молодий Геракл) стоїть на роздоріжжі життєвого шляху. Богиня насолоди Едоніда пропонує йому «тиху гавань», богиня доблесті Аретея – шлях слави і звитяги. Четвертий персонаж – опікун Фронімо – за задумкою німецького режисера Андреаса Вайріха, є таким собі Вотаном із вагнерівського «Кільця Нібелунга» – вишнім богом, який інкогніто повчає свого сина, але зрештою має бути ним же і повалений. Центральний простір у формі кола перетворюється то на бійцівську арену, то на циферблат, яким крокують танцівники-стрілки. Задня частина з кам’яними сходами дозволяє ефектно розмістити Едоніду з восьмиметровими прозорими шлейфами. Вихід із замку-колодязя з протилежного боку – шлях, яким приходить Аретея. Всі ці шляхи прокреслені червоними доріжками, що унаочнюють контури руху акторів.

Серед солістів – контратенор Віктор Андрійченко (мужній і солодкоголосий Алкід), чітке і точне сопрано Юлії Засімової (партія Аретеї), чуттєвий тембр сопрано Тетяни Чайки (Едоніда) та тенор із металевим відблиском Назара Тацишина (Фронімо). Балет – молоді танцівниці і танцівники Contemporary Dance Space Lviv. Величезну роль у виконанні відіграє Оркестр барокової капели Львівської музичної академії, завдяки якому манера виконання ближча до свого звучання 250 років назад, аніж якби це грав звичайний оркестр у традиційній романтизованій манері (хоча й про справжнє наближення, на жаль, не йдеться).

Загалом ця постановка – втілення давньої мрії дириґентки Оксани Линів. Можливо, тому і сама подія виглядала як мрія: годинна дорога зі Львова, келих шампанського, розмови про музику та живі скульптури на мальовничому пагорбі над тихим озером. Команда LvivMozArt детально продумала всі складові, разом із великим прозорим тентом над усім простором дії та глядачами, а також пожежну машину і швидку, що постійно чергували поруч. Із чотирьох показів три відбувалися під час зливи, що починалася, наче заплановано, в один і той самий момент арії Едоніди. Щовечора в один і той самий час починав свою голосну пісню цвіркун, що вже здавався учасником подій. Словом, вийшла ідеальна вписаність у простір.

«Дон Жуан» в Луганському музично-драматичному театрі

Наприкінці серпня у Сєвєродонецьку поставили оперу «Дон Жуан» в рамках міжнародного проекту «Музика, яку чути крізь стіни». Моцартівська партитура італійською мовою за двадцять кілометрів від війни перетворилася з середньовічної легенди про грішника-серцеїда на соціальну драму.

Загалом «Дон Жуан» – опера, яка чудово зазнає часових та територіальних трансформацій. В її основі – один із тих вічних, ба навіть архетипних сюжетів, що від осучаснення лише виграють. У нашому випадку події зі старовинної Севільї перенесли на вулиці сучасного провінційного містечка, важко навіть зрозуміти – донбаського чи галицького, настільки типовими і спільними є проблеми, про які йдеться. У цьому містечку єдиний порятунок від нудних буднів – фатальна пристрасть. Не важливо – еротична чи алкогольна. І в цьому випадку італійська мова оригіналу зіграла на користь «ефекту одивнення», дозволяючи поглянути на банальні пияцтва та зради у дзеркалі вічності.

Опера “Дон Жуан”, фото: Стефан Волк

Постановка здійснювалася інтернаціональною командою з різних регіонів України, Німеччини, Білорусі, Польщі, Латвії та Вірменії у стислі терміни – фактично, за сім тижнів, з середини липня до кінця серпня. Диригентом-постановником став Робін Енгелен з Німеччини, режисером виступив його співвітчизник Торстен Кьолле. Також із Німеччини приїхали сценограф Міхаель Бірн та художник зі світла Ганс Фрюндт.

Місцевого контексту опері надали художниці з костюмів Христина Лисак (Київ) і Жанна Малецька (Львів) а також київські режисери Олексій Доричевський та Ігор Белиць. Уявіть Командора – такого собі «хресного батька» у шовковому халаті поверх білої трикотажної майки, у спортивних штанях та шльопках. Показово правильного Дона Оттавіо у сорочці, заправленій у штани на шкіряному ремені, якого всюди супроводжують його кореші – троє гопників-бандитів. Або ж Церліну в лосинах і білій футболці із «золотим» написом. Додайте бездоганний оперний вокал і мелодійну італійську мову – отримаєте вибуховий коктейль.

Постановники навмисно зіштовхують високе й низьке, вічне й плинне. Весілля Церліни взагалі перетворюється на парад дешевих чоловічих костюмів «з відблиском» і показово святкових дівочих суконь «з випускного». Дружок і дружка перетягнуті традиційними рожевими стрічками із золотистими написами. Типовий для сучасного драматичного театру в Україні і новий для оперного прийом – зупинка сюжету, посеред якої на авансцену висувається один із другорядних персонажів, коментуючи події у мікрофон. Так, посеред весілля мати нареченої у червоній сукні замість побажань «щастя, здоров’я» розповідає про появу Дон Жуана:

«Ах, якби ви знали, яке це було весілля. Фонтан із підсвічуванням. І раптом з’явився він. Він ТАК на мене подивися… І навіть на мою доньку».

В команду солістів увійшли три іноземці й чотири українці. З Латвії приїхав надзвичайно багатий в тембральному плані баритон Яніс Апейніс, що ідеально підійшов на роль чуттєвого, сексуального та нахабного і безпринципного Дон Жуана. Лепорелло, такого собі учня курсів пікапу, зіграв німець Константин Кріммель – співак із надзвичайно гарною артикуляцією, прекрасний у буфонних скоромовках. Виконавиця партії Дони Ельвіри – Ясмін Етезадзаде з Німеччини – була менш точною в інтонуванні, проте компенсувала це широкою амплітудою драматичних переживань від покірності і надій до ревнощів і лайки. Серед українських виконавців найбільш цікавими здалися киянин Євген Рахманін у партії Мазетто із рівним струнким басом та харків’янка Ксенія Ярова у партії Церліни з легким, «пташиним» сопрано.

Сєвєродонецька постановка «Дон Жуана» виявилася надзвичайно сильною і важливою з кількох причин. По-перше, через співпрацю евакуйованих Луганського обласного музично-драматичного театру та Луганської обласної філармонії із німецьким об’єднанням VladOpera e.V. Вітчизняні митці ідеально вписали події в українську сучасність, німецькі задали високі вимоги до виконавської майстерності. По-друге, близькість війни оголила фатальність буднів. Жителі маленьких містечок, у яких вже давно нічого не відбувається, приречені бути об’єктами маніпуляцій. І Дона Анна, і Дона Ельвіра, і Церліна, і навіть її мати чітко усвідомлювали наміри Дон Жуана, але були не в змозі йому протистояти – просто тому, що в їхньому житті ніколи не траплялося нічого більш вражаючого. І навряд чи трапиться.

Фінал опери натякає на народну розправу над Дон Жуаном. Проте останній номер – традиційний секстет – вирішений таким чином, що кожного із героїв, які співають, торкається Дон Жуан, і кожен продовжує бути емоційно пов’язаним із головним героєм – попри його смерть. Виставу чотири рази показали у Сєвєродонецьку, а тепер постановники шукають можливості провезти її Україною.

Всі ці прекрасні вистави – фактично одноразове явище. «Дон Жуана» і «Алкіда» показали лише чотири рази протягом тижня, для вузького кола публіки, та ще й на специфічних локаціях у замку Свіржа і театрі Сєвєродонецька. «Моє зрадливе світло» отримало більшу публічність, бо прозвучало зі сцени Національної опери, втім – лише раз. Поки що єдиний вихід для подібних вистав – це фільмування, але під час нього втрачається безліч деталей та й загальне враження також. Серйозно говорити про те, що ці постановки впливають на оперний процес, не випадає через «одноразовість», і створення майданчика для камерних опер – обов’язковий пункт на шляху розвитку оперного мистецтва в Україні, без якого, як бачимо, руху вперед і не буде.

 

Коментарі

спецтеми: