Жах без імені: травма як продовження політики

www.rachealsrest.org

«Видавництво Старого Лева» видало український переклад книги «Психологічна травма та шлях до видужання» американської психотерапевтки, професорки Гарвардської медичної школи Джудіт Герман. Ця робота є результатом 20 років досліджень та клінічної практики та представляє докладний і водночас доступний для пересічних читачів опис механізму дії посттравматичних розладів. Перша частина книжки присвячена різним травматичним досвідам – у фокусі опиняються солдати, зґвалтовані, діти, які зазнали зловживань, заручники й політв’язні. У другій йдеться про процес одужання – зокрема, авторка описує стосунки, що виникають між терапевтом та пацієнтом, а також у психотерапевтичній групі. Незважаючи на те, що книжка розрахована на фахівців, «Психологічна травма…» читається радше як захопливий роман, аніж наукова робота. Причина цьому – безліч людських історій, які цитує й коментує Герман. Часом вони жахають, але, зрештою, дають надію – що найжахливіші спогади й переживання можна перетворити на історію, і більше до них не повертатися.

Перші дослідження психологічної травми були пов’язані із розвитком психоаналізу, й упродовж усього 20 століття були досить фрагментарними. Так, Герман виокремлює три хвилі зацікавлення цією темою: дослідження істерії в жінок, «неврозів воєнного часу» та насильства в сім’ї. Щоразу сплеск уваги до психологічної травми мав політичне підґрунтя (антиклерикальні протести в Франції, антимілітаризм чи феміністичний рух у Європі та США), і щоразу вщухав разом із реакцією консерваторів. Це основна теза, яку постулює Герман: травма – завжди політичне явище, чи то ув’язнення в окремій родині, чи масові зґвалтування на війні. Отже, інформування про її природу має відбуватися на політичних, а не особистих (медичних або психотерапевтичних) засадах. Адже багато років поспіль психологічна травма просто не мала назви, а значить – замовчувалася. Такий стан і досі більшою або меншою мірою зберігається у багатьох суспільствах, і українське, на жаль, – не виняток.

travma_0_0

Невидима війна

Український переклад «Психологічної травми», з одного боку, нині дуже на часі через досвід революції, війну й окупацію, а з іншого – був би на часі й п’ять, і десять років тому. З третього боку, можливо, саме маючи досвід таких потрясінь і переживаючи незворотні зміни в суспільстві, ми як ніколи готові про це говорити.

Насамперед – через людей, які пройшли крізь війну й зустрілись із посттравматичним стресовим розладом. Герман порівнює досвід військових і жертв зґвалтування – їхні симптоми багато в чому збігаються. Але найголовніша спільна риса – це те, що обидва ці явища – сексуальне насильство й shell shock,«воєнний невроз» – отримали свої назви порівняно нещодавно: зґвалтування поволі перестали вважати «сексуальним актом» у 70-х завдяки зусиллям феміністок, а ПТСР внесли в офіційний посібник Американської психіатричної асоціації лише в 1980-му.

Міф про «мужнього солдата» почав розвалюватися після Першої світової – тоді вперше встановили зв’язок між психофізіологічними симптомами й участю у війні. Перші спроби терапії «воєнного неврозу» були жахливими – емоційне потрясіння вважали ознакою слабкості, а прогресивною стратегією зцілення – соромлення, погрози й катування. Так, Герман описує лікування електрошком онімілого солдата: «…пацієнта прив’язали до крісла й пропускали електричний струм через його горло. Лікування тривало без перепочинку протягом кількох годин, поки пацієнт нарешті не заговорив. Під час застосування електрошоку Їлленд настановляв пацієнта: «Пам’ятай, що ти повинен поводитись як герой, яким я наказую тобі бути».

Те, що будь-яка людина, незалежно від її моральних якостей, може зламатися на війні, було вперше визнано лише після Другої світової. Але воєнні травми цілих поколінь замовчували аж до війни у В’єтнамі. Її ветерани вперше об’єдналися проти упереджень та забуття та домоглися появи адекватних центрів психологічного лікування. Герман цитує одного з вояків В’єтнаму: «Що зробило наше покоління зовсім  іншим? Як виявилося, нічого. Немає жодної різниці. Коли старих солдатів «правильної» війни витягнути з-під завіси міфу та сентиментів і вивести на світло, виявляється, що вони також переповнені люттю та відчуженням».

Визнання й пам’ять – ось чого найбільше прагнуть ветерани й чого ніколи не отримують вдосталь. Саме тому публічні пам’ятні урочистості, відзнаки й пам’ятники мають таке значення. Солдати шукають сенс перенесених страждань, і суспільство має ресурси, щоб задовольнити цю потребу – доброзичливе й шанобливе ставлення прискорює реінтеграцію в цивільне життя. Однак може бути й навпаки. Наприклад, ветерани В’єтнаму поверталися в громаду, яка засуджувала війну й стигматизувала причетних до неї. Українські військові, зокрема ті, що вирушили на Донбас добровольцями, наштовхуючись на прояви корупції й недбалості в цивільному житті, переживають гостре розчарування й розпач.

Відновлення суспільних зв’язків – одне з найскладніших завдань для тих, хто пережив травму. Саме тому солдати прагнуть лишатися в межах безпечних контактів усередині бойової групи. Втім, такі стосунки сприяють одужанню – багато реабілітаційних програм побудовані за принципом «рівний рівному», де тренерами в групі стають самі ветерани. Однак стереотипи щодо психотерапевтичного лікування ПТРС досі існують. Як зауважує Герман, завдання суспільства в такому випадку – перетворити акт допомоги, яка вважається принизливою, на акт відваги.

На боці злочинця

«Існує велика спокуса стати на бік зловмисника. Все, що злочинець просить від свідка, – нічого не робити. […] Жертва ж, навпаки, просить свідка розділити тягар болю», – пише Герман. Парадокс конфлікту жертви й зловмисника полягає в тому, що хоч якими б уривчастими були дослідження травми, їх завжди буде більше, ніж спроб проаналізувати фігуру зловмисника. Більше того, практично завжди виявляється, що з психіатричної точки зору ці особи не мають жодних відхилень. Авторка цитує Ханну Арендт: «Проблема з Айхманном полягала в тому що було дуже багато таких, як він, і багато з них не були ні збоченцями, ні садистами; вони були і залишаються жахливо, моторошно нормальними». Отже, немає способу ідентифікувати злочинця – і це посилює ситуацію безвиході, в якій опиняються жертви насильства. Безвихідь як така лежить в основі травми – злам відбувається тоді, коли немає змоги боротися чи втекти. Дослідження показують, що люди, які в травматичній ситуації активно діяли або співпрацювали з іншими, одужують значно швидше, ніж ті, в кого такої можливості не було.

Безвихідь для багатьох не є очевидною. «Чому ви не опиралися?» – це питання часто чують жертви зґвалтувань. Насправді здатність протистояти залежить від індивідуальних психологічних реакцій людини і жодним чином (як і у випадку з військовими) – від її моральних якостей. Так, Герман описує випадки, коли жертви насильства дисоціювали – тобто втрачали зв’язок між тілом і свідомістю. Інколи це був єдиний варіант втечі.

Таврування жертв відбувається і тоді, коли жертви встановлюють емоційний зв’язок зі зловмисником – наприклад, в ситуації поневолення, коли відсутні будь-які інші стосунки. Співпрацю з ворогом, навіть із примусу, суспільство схильне трактувати як зраду. Авторка згадує історію Патриції Герст, онучки американського мільярдера Вільяма Герста. У 1974 році її взяли в заручники терористи з Сімбіоністської армії визволення. Дівчина провела 57 днів замкненою в шафі і під загрозою вбивства взяла участь у пограбуванні банку, а після звільнення була засуджена до сімох років ув’язнення. Вирок скасували лише за три роки.

За статус «постраждалого», а частіше – «постраждалої» подекуди й досі треба боротися. «Фахівці сфери психічного здоров’я часто пояснюють саму ситуацію насильства гаданою прихованою психопатологією жертви», – пише Герман. Так, у 60-х вважалося, що подружнє насильство задовольняє «мазохістичні потреби» жінок. Психіатри намагалися скласти портрет особистості, що провокує зловживання: «Чоловіки з психіатричних закладів […] відверто визнавали, що незнайомі з численною літературою на тему психологічної травми, виданою впродовж останнього десятиріччя, однак не розуміли, чому вона має їх обходити». Жінки в професійній спільноті, зрештою, домоглися змін у діагностичному каноні. Але звинувачення жертви – як певна захисна реакція – все ж доволі розповсюджене явище. Чи не найближчий приклад – таврування українців, які не виїхали з окупованих територій. Уніфікований образ цих людей часто зумовлює зневагу до їхніх спроб зберегти власне почуття безпеки та сталості в екстремальних умовах.

Книжка Джудіт Герман про те, як психологічна травма, попри понад сто років досліджень, і досі перебуває в пошуках адекватних назв. Адже реконструкція травми, називання невимовного – це, власне, і є процес одужання. І це, певно, те, чому нам ще належить навчитися – розказувати власні історії, щоб перестати їх боятися.

Коментарі


спецтеми: