Жах без імені: травма як продовження політики

www.rachealsrest.org

«Видавництво Старого Лева» видало український переклад книги «Психологічна травма та шлях до видужання» американської психотерапевтки, професорки Гарвардської медичної школи Джудіт Герман. Ця робота є результатом 20 років досліджень та клінічної практики та представляє докладний і водночас доступний для пересічних читачів опис механізму дії посттравматичних розладів. Перша частина книжки присвячена різним травматичним досвідам – у фокусі опиняються солдати, зґвалтовані, діти, які зазнали зловживань, заручники й політв’язні. У другій йдеться про процес одужання – зокрема, авторка описує стосунки, що виникають між терапевтом та пацієнтом, а також у психотерапевтичній групі. Незважаючи на те, що книжка розрахована на фахівців, «Психологічна травма…» читається радше як захопливий роман, аніж наукова робота. Причина цьому – безліч людських історій, які цитує й коментує Герман. Часом вони жахають, але, зрештою, дають надію – що найжахливіші спогади й переживання можна перетворити на історію, і більше до них не повертатися.

Перші дослідження психологічної травми були пов’язані із розвитком психоаналізу, й упродовж усього 20 століття були досить фрагментарними. Так, Герман виокремлює три хвилі зацікавлення цією темою: дослідження істерії в жінок, «неврозів воєнного часу» та насильства в сім’ї. Щоразу сплеск уваги до психологічної травми мав політичне підґрунтя (антиклерикальні протести в Франції, антимілітаризм чи феміністичний рух у Європі та США), і щоразу вщухав разом із реакцією консерваторів. Це основна теза, яку постулює Герман: травма – завжди політичне явище, чи то ув’язнення в окремій родині, чи масові зґвалтування на війні. Отже, інформування про її природу має відбуватися на політичних, а не особистих (медичних або психотерапевтичних) засадах. Адже багато років поспіль психологічна травма просто не мала назви, а значить – замовчувалася. Такий стан і досі більшою або меншою мірою зберігається у багатьох суспільствах, і українське, на жаль, – не виняток.

travma_0_0

Невидима війна

Український переклад «Психологічної травми», з одного боку, нині дуже на часі через досвід революції, війну й окупацію, а з іншого – був би на часі й п’ять, і десять років тому. З третього боку, можливо, саме маючи досвід таких потрясінь і переживаючи незворотні зміни в суспільстві, ми як ніколи готові про це говорити.

Насамперед – через людей, які пройшли крізь війну й зустрілись із посттравматичним стресовим розладом. Герман порівнює досвід військових і жертв зґвалтування – їхні симптоми багато в чому збігаються. Але найголовніша спільна риса – це те, що обидва ці явища – сексуальне насильство й shell shock,«воєнний невроз» – отримали свої назви порівняно нещодавно: зґвалтування поволі перестали вважати «сексуальним актом» у 70-х завдяки зусиллям феміністок, а ПТСР внесли в офіційний посібник Американської психіатричної асоціації лише в 1980-му.

Міф про «мужнього солдата» почав розвалюватися після Першої світової – тоді вперше встановили зв’язок між психофізіологічними симптомами й участю у війні. Перші спроби терапії «воєнного неврозу» були жахливими – емоційне потрясіння вважали ознакою слабкості, а прогресивною стратегією зцілення – соромлення, погрози й катування. Так, Герман описує лікування електрошком онімілого солдата: «…пацієнта прив’язали до крісла й пропускали електричний струм через його горло. Лікування тривало без перепочинку протягом кількох годин, поки пацієнт нарешті не заговорив. Під час застосування електрошоку Їлленд настановляв пацієнта: «Пам’ятай, що ти повинен поводитись як герой, яким я наказую тобі бути».

Те, що будь-яка людина, незалежно від її моральних якостей, може зламатися на війні, було вперше визнано лише після Другої світової. Але воєнні травми цілих поколінь замовчували аж до війни у В’єтнамі. Її ветерани вперше об’єдналися проти упереджень та забуття та домоглися появи адекватних центрів психологічного лікування. Герман цитує одного з вояків В’єтнаму: «Що зробило наше покоління зовсім  іншим? Як виявилося, нічого. Немає жодної різниці. Коли старих солдатів «правильної» війни витягнути з-під завіси міфу та сентиментів і вивести на світло, виявляється, що вони також переповнені люттю та відчуженням».

Визнання й пам’ять – ось чого найбільше прагнуть ветерани й чого ніколи не отримують вдосталь. Саме тому публічні пам’ятні урочистості, відзнаки й пам’ятники мають таке значення. Солдати шукають сенс перенесених страждань, і суспільство має ресурси, щоб задовольнити цю потребу – доброзичливе й шанобливе ставлення прискорює реінтеграцію в цивільне життя. Однак може бути й навпаки. Наприклад, ветерани В’єтнаму поверталися в громаду, яка засуджувала війну й стигматизувала причетних до неї. Українські військові, зокрема ті, що вирушили на Донбас добровольцями, наштовхуючись на прояви корупції й недбалості в цивільному житті, переживають гостре розчарування й розпач.

Відновлення суспільних зв’язків – одне з найскладніших завдань для тих, хто пережив травму. Саме тому солдати прагнуть лишатися в межах безпечних контактів усередині бойової групи. Втім, такі стосунки сприяють одужанню – багато реабілітаційних програм побудовані за принципом «рівний рівному», де тренерами в групі стають самі ветерани. Однак стереотипи щодо психотерапевтичного лікування ПТРС досі існують. Як зауважує Герман, завдання суспільства в такому випадку – перетворити акт допомоги, яка вважається принизливою, на акт відваги.

На боці злочинця

«Існує велика спокуса стати на бік зловмисника. Все, що злочинець просить від свідка, – нічого не робити. […] Жертва ж, навпаки, просить свідка розділити тягар болю», – пише Герман. Парадокс конфлікту жертви й зловмисника полягає в тому, що хоч якими б уривчастими були дослідження травми, їх завжди буде більше, ніж спроб проаналізувати фігуру зловмисника. Більше того, практично завжди виявляється, що з психіатричної точки зору ці особи не мають жодних відхилень. Авторка цитує Ханну Арендт: «Проблема з Айхманном полягала в тому що було дуже багато таких, як він, і багато з них не були ні збоченцями, ні садистами; вони були і залишаються жахливо, моторошно нормальними». Отже, немає способу ідентифікувати злочинця – і це посилює ситуацію безвиході, в якій опиняються жертви насильства. Безвихідь як така лежить в основі травми – злам відбувається тоді, коли немає змоги боротися чи втекти. Дослідження показують, що люди, які в травматичній ситуації активно діяли або співпрацювали з іншими, одужують значно швидше, ніж ті, в кого такої можливості не було.

Безвихідь для багатьох не є очевидною. «Чому ви не опиралися?» – це питання часто чують жертви зґвалтувань. Насправді здатність протистояти залежить від індивідуальних психологічних реакцій людини і жодним чином (як і у випадку з військовими) – від її моральних якостей. Так, Герман описує випадки, коли жертви насильства дисоціювали – тобто втрачали зв’язок між тілом і свідомістю. Інколи це був єдиний варіант втечі.

Таврування жертв відбувається і тоді, коли жертви встановлюють емоційний зв’язок зі зловмисником – наприклад, в ситуації поневолення, коли відсутні будь-які інші стосунки. Співпрацю з ворогом, навіть із примусу, суспільство схильне трактувати як зраду. Авторка згадує історію Патриції Герст, онучки американського мільярдера Вільяма Герста. У 1974 році її взяли в заручники терористи з Сімбіоністської армії визволення. Дівчина провела 57 днів замкненою в шафі і під загрозою вбивства взяла участь у пограбуванні банку, а після звільнення була засуджена до сімох років ув’язнення. Вирок скасували лише за три роки.

За статус «постраждалого», а частіше – «постраждалої» подекуди й досі треба боротися. «Фахівці сфери психічного здоров’я часто пояснюють саму ситуацію насильства гаданою прихованою психопатологією жертви», – пише Герман. Так, у 60-х вважалося, що подружнє насильство задовольняє «мазохістичні потреби» жінок. Психіатри намагалися скласти портрет особистості, що провокує зловживання: «Чоловіки з психіатричних закладів […] відверто визнавали, що незнайомі з численною літературою на тему психологічної травми, виданою впродовж останнього десятиріччя, однак не розуміли, чому вона має їх обходити». Жінки в професійній спільноті, зрештою, домоглися змін у діагностичному каноні. Але звинувачення жертви – як певна захисна реакція – все ж доволі розповсюджене явище. Чи не найближчий приклад – таврування українців, які не виїхали з окупованих територій. Уніфікований образ цих людей часто зумовлює зневагу до їхніх спроб зберегти власне почуття безпеки та сталості в екстремальних умовах.

Книжка Джудіт Герман про те, як психологічна травма, попри понад сто років досліджень, і досі перебуває в пошуках адекватних назв. Адже реконструкція травми, називання невимовного – це, власне, і є процес одужання. І це, певно, те, чому нам ще належить навчитися – розказувати власні історії, щоб перестати їх боятися.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта пам'ять політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва