Як зняти документальний фільм? Поради MyStreetFilms Ukraine

Фото: Наталка Дяченко (с)

Проект Фестивалю «86» MyStreetFilms Ukraine запросив до Києва світову зірку – переможця фестивалю у Санденсі Чада Ґрасію, – щоб він розповів кінодокументалістам-початківцям про основи цього мистецтва.

Фільм Чада Ґрасії «Російський дятел» (Russian Woodpecker) у 2015 році переміг на 31–му кінофестивалі у Санденсі (США). Фільм присвячений психічним травмам, які досі впливають на всіх мешканців пострадянської України. У нас такого глибокого кіно поки що не знімають, адже для цього потрібно піднятися над рівнем швидкоплинної новинності та вийти за межі локального патріотизму, який не дозволяє митцям побачити, що ж насправді відбувається в ширшому контексті. Ґрасії це вдалося, і його беззаперечному таланту режисера допомагав також і випадок. Він знайшов артистичного і трохи «фрікуватого» героя – художника Федора Александровича, два загадкових об’єкти – гігантський напівзруйнований радянський локатор та Чорнобильську станцію, а на додачу до всього прямо в процесі зйомок трапилася Революція Гідності.

Фільм «Російський дятел» – це не точна копія реальності, в ньому багато конспірології та мокументаності, але це все настільки властиво нашій країні, що сприймається цілком органічно. Охоплені недовірою та страхом перед американськими шпигунами ветерани радіолокаційної справи найкраще символізують, як недалеко ще відійшла Україна від радянського минулого.

Цього разу Чад завітав до Києва, щоб розповісти учасникам MyStreetFilms –  кіномайстерні Фестивалю «86» – про те, як можна зняти такий фільм. Проект створили у рамках щорічної освітньої програми Міжнародного фестивалю кіно та урбанізму Славутич «86». Кожен може запропонувати їдею для фільму про своє місто, вулицю, сусідів або навіть свій будинок. Півфіналісти отримають технічну підтримку та можливість співпрацювати з досвідченими менторами. Фільми фіналістів покажуть на міжнародному фестивалі «86» у Славутичі в травні.

Пан Ґрасія повідомив, що бюджет його фільму складав 300 тисяч доларів, з яких він сам інвестував лише третину. На цю суму йому вдалося змонтувати чорновий варіант фільму без музики та мультиплікації. «В цей час я жив на Мангеттені у кімнаті, орендованій через сервіс дешевого житла для туристів», – пригадує Чад.  Режисер показав чернетку фільма відбірковій комісії фестивалю Санденс та отримав усю необхідну суму. З цих грошей 20 тисяч отримав композитор. «Я, звісно, міг взяти музику із безкоштовних ресурсів, – пояснив Чад, – але я розумів, що це дуже важливий для мене фільм, тому мені не хотілося би через роки пригадувати різні недоліки і казати собі: «А ось тут могло би бути і краще… Тут я даремно зекономив».

Цікава історія вийшла із хором хлопчиків, який звучить під час панорами величезного локатору. «Він виглядає колосальним, немов готичний собор, – каже Чад, – але водночас це інженерна споруда часів СРСР. Тому я вирішив, що тут має звучати хор радянських хлопчиків». Ґрасія зв’язався із власником цього запису в Москві, а той сказав, що використання короткого фрагменту у фільмі буде коштувати сорок тисяч доларів. «Коли мій продюсер дізнався про цю суму, то сказав, що ми не можемо собі цього дозволити, – пригадує режисер, – пізніше він знайшов аналогічний запис в одному із платних музичних архівів і придбав його за суму біля сотні доларів».

Дуже корисною для документалістів була розповідь Чада про зйомки прихованою камерою. «Ми підписували з нашими спікерами угоду, що вони не заперечують проти використання їхніх коментарів у фільмі, – пригадує режисер, – але це були люди літні та із великим досвідом проживання у СРСР, де звичною вважалася недовіра до іноземців, шпигуноманія». Звісно, що в таких умовах і ще й після підписання документів жоден із них не став би відверто розповідати про свою участь у радянських проектах. Тому режисер вдався до хитрощів. Герой фільму, Федір Александрович, носив велику куртку із безліччю кишень та отворів. У них дуже легко можна було приховати маленькі екшн-камери. Таким чином знімалися інтерв’ю, а вже потім режисер показував їх співрозмовникам і питав їх, чи дозволяють вони використати це відео у фільмі, і пропонував оформити цю згоду письмово. «Цікаво, що вони спочатку дуже сердилися, – пригадує Ґрасія, – а потім казали: «Так! Так! Саме ці мої слова і мають бути у фільмі!»

Чад Ґрасія також розповів дещо про теоретичні засади документального кіно та про його драматургію. За його словами, документальна драматургія мало чим відрізняється від художньої, і тут зразком для себе можна обрати п’єси Шекспіра та шумерський епос Гільгамеш. «У вашому фільмі повинна бути стартова подія, яка запустила всю історію, герой, із яким ця подія трапилася в минулому, та мета, до якої він прямує, – пояснює Ґрасія, – І заради цієї мети герой здатен ризикнути чимось для нього суттєвим. Навіть власним життям. Взагалі вся лінія картини має нагадувати кардіограму». На жаль, у документальному кіно не завжди вдається зняти стартову подію, бо може так трапитись, що вона вже відбулася в далекому минулому. Тоді її доводиться інсценувати або ж знімати спогади героїв про неї. Так само і з метою: іноді доводиться штучно синхронізувати знімальний процес фільм із певною подією в житті героя, щоби ця мета стала частиною драматургії фільму.

Співзасновниця, креативна директорка Фестивалю «86» і продюсерка кіномайстерні MyStreetFilms Ukraine Надія Парфан розповіла, що воркшоп цього року відрізняється від минулорічного темою. Якщо минулого року це був «Рубіж», то тема цього року – «Спільні місця». «Це досить умовна тема, але водночас вона нав’язує певну оптику: ми дивимося на спільні місця, публічні простори, заклади культури, музеї, бібліотеки, площі, театри», – пояснює Надія Парфан.

Друга відмінність цьогорічного MyStreetFilms Ukraine – географія. Минулого року вона зосереджувалася в Донецькій та Луганській областях, а цього року її розширили за рахунок Запорізької та Дніпропетровської. Важливе ще місце проведення воркшопу: адже минулого року він проходив у Краматорську, а цього року – у Києві. «Виявилося, що довезти людину із Маріуполя у Краматорськ значно складніше, ніж у Київ, бо наша інфраструктура дуже централізована».

Третя відмінність: склад викладачів–тьюторів. «Я щороку вибираю тьюторів сама, це люди, кіно яких мені близьке, – пояснює Надія Парфан, – До того ж, це мають бути реалізовані творчі особистості, здатні викладати свої знання початківцям–кінематографістам». Цього року, окрім Чеда Грасії, своєю майстерністю ділилися також Остап Костюк (автор фільму «Жива ватра») та Аліна Горлова (режисерка фільму «Холодний Яр. Інтро»). Консультації з операторської майстерності надавала Наталя Погудіна (авторка фільму «Зорі Донбасу»), основи запису звуку в неігровому кіно викладав Андрій Борисенко.

«Я би не сказала, що ми тут когось чомусь вчимо, – уточнила Надія Парфан, – ми радше створюємо тут безпечне середовище, де людина може поділитися своєю ідеєю». Коли митець виношує якийсь творчий задум, то важливий сам факт розмови та досвідчені люди, які готові тебе вислухати та заглибитися в його ситуацію. Від цікавості інших людей до твоєї ідеї виникає впевненість у ній. На думку Надії Парфан, найтиповіша помилка новачків-авторів і авторок документального кіно – це наполеонівські плани, коли вони беруться за ідею, яка може потребувати років для свого втілення. «Люди недооцінюють такі питання як доступ і стосунки, – пояснює Надія Парфан, – бо часто режисер і герой перебувають у таких самих стосунках, як чоловік і дружина чи друзі, а це не з’являється одномоментно». Для побудування цих стосунків потрібно багато часу, тому документалістика – це повільне мистецтво, її важко робити миттєво.

Серед учасників і учасниць воркшопу цього року були не лише початківці, але й вже доволі досвідчена авторка Анна Корж. Вона закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого (кафедра режисури телебачення, майстерня Юрія Терещенка), представляла українську кіношколу в Сербії на кіношколі документального кіно Interaction/Interdoc–2016. Вона є авторкою фільмів «Дім» (2015), «На глибині» (2016), «The roots» (2016) та «Кода» (2017). Наразі вона вже близько року працює над історією дівчинки з Донбасу, яка мріє навчатися в Києві. Проект фільму «Вікно у двір» дуже цікавий тим, що режисерка попросила героїню фільму Русю Абросімову вести свій відеощоденник: записувати на камеру мобільного телефону короткі відеоролики із своїм повсякденним життям. Цього не зміг би зняти жоден оператор, саме тому фільм має просто нечувану міру інтимності та наближення до персонажа.

«Рік тому ми проводили майстеркласи у Маріїнці та Красногорівці, і я знайшла там дівчинку, яка мені дуже сильно припала до душі, – сказала Анна Корж, – Я бачу в ній якусь частку себе, бо в мене подібна історія. Якби я в дитинстві не виїхала з Донбасу, то стала би такою ж дівчинкою, як вона». Анна не просто знімає Русю, вона дуже хоче допомогти їй переїхати до Києва та вступити на навчання до того ж самого університету, який колись закінчила сама.

Протягом березня-квітня учасники кіномайстерні будуть знімати відеоматеріали згідно з представленими проектами. 26-29 квітня відбудеться черговий воркшоп у Києві, де тьютори допоможуть авторам і авторкам під час монтажу та постпродукції картин. Найкращі фільми представлять на міжнародному фестивалі «86» у Славутичі, який цього року відбуватиметься 9-13 травня.

Фото: Наталка Дяченко (с)

Коментарі

спецтеми: