Університет: відкритий чи системний?

Дискусія “Відкритий університет vs системний університет” відбулася в книгарні “Є” з ініціативи “Культурного Проекту”, напередодні запуску нової освітньої програми “Відкритий університет”.

Учасники дискусії: Ростислав Семків – директор видавництва “Смолоскип”, доцент кафедри літературознавства Києво-Могилянської академії, літературознавець; Тарас Лютий – доктор філософських наук, доцент кафедри філософії та релігієзнавства Києво-Могилянської академії; Ольга Балашова – критикиня, мистецтвознавець, викладачка НАОМА; Наталя Жеваго – засновниця “Культурного Проекту”.

Тарас Лютий: У нас цікава розмова в тому сенсі, що навіть Ростислав уже вагався з приводу того, чи говорити нам про “системний університет” versus “альтернативний університет”. Ми вже хапаємо себе за язика, бо якось важко робити таке протиставлення. В цій темі наявна певна парадоксальність. Як колись відповідав на питання Лех Валенса, я “за”, і навіть “проти”. Вже з першого погляду можна побачити, що є якісь переваги та недоліки і в системній освіті, і в несистемній освіті також. По-перше, якщо говорити про західноєвропейський університет, що виник у 12 столітті, система “тривіум” і “квадривіум” говорить про спробу систематизації знання. По-друге, був розподіл факультетів – медичний, правничий і теологічний, філософія як один з елементів тривіуму. Прообраз університету виникає в античності. Тут ми маємо справу з релігійно-філософськими союзами на кшталт піфагорійського. На відміну від сучасного університету, де можна здобувати знання і де на відкриту лекцію може прийти кожен охочий, привести людей, які не мають стосунку до університету – союз не передбачав ніякого розголошення. Більш того, людину могли покарати насмерть за розголошення теореми Піфагора, наприклад.

Ростислав Семків: Тобто з часів грецької античності демократія пішла вперед стосовно знань.

Тарас Лютий: Плюси такого знання – люди збиралися не просто ситуативно, як сьогодні студенти приходять на лекції, а потім ідуть пити пиво. Пиття пива могло бути й під час лекції, тобто це був своєрідний спосіб життя в середовищі. Це такий собі прообраз певної комуни, де ділилися сакральним і повсякденним знанням. Знання в цьому сенсі не були відстороненими.

Якщо говорити про системність, то не кожен філософ має свою філософську систему. Наприклад, Фрідріх Ніцше є таким типовим філософом, який не спромігся на побудову великої системи філософії як у Канта, Гегеля чи Шеллінга. Але це не означає, що тип знання, який він сформував, безсистемний.

Ростислав Семків: “Весела наука” – це ж якраз про той інший тип здобування знань, чи не так?

Тарас Лютий: Ніцше хотів посісти кафедру філософії, хоча прийшов зі сфери філології. Філолог вирішив стати філософом, це ж ганьба для німецького університету, погодьтеся. Ще й намагався писати вірші. При цьому Ніцше використовував такий собі італійський суржик і в оригіналі назвав свою роботу не “Fröhliche Wissenschaft”, a “La Gaya Scienza”. “Весела наука” англійською перекладена як “The Gay Science” – тобто наука має здобуватися весело, без принуки.

Ростислав Семків: Наскільки в мистецькому виші зберігається жорсткість і системність університету? Йдеться про більший чи менший контроль. Наскільки митці безвідповідально ставляться до навчання?

Ольга Балашова: Розуміти мистецтво і малювати – це два різні способи набуття знання. Те, чого переважно навчають в художній академії – це бути вправним ремісником, вміти малювати, створювати певний образ і бути точним у ньому. Це те, що ми успадкували від радянської системи і я не думаю, що тут є привід взагалі говорити про університетський тип освіти. Натомість, в академії не вчать критично мислити, і деяких студентів це навіть більш ніж задовольняє. Інша справа – факультет мистецтвознавства. Тут діє зовсім інший підхід, треба мати ширший горизонт і міждисциплінарні знання для того, щоб аналізувати процеси, які відбувалися в мистецтві.

Протиставлення у назві нашої зустрічі викриває проблему: ми маємо ситуацію кризи в освіті загалом і кризу університету як інституту, який цю освіту пропонує. І перше, що спадає на думку, ніби освіта існує насамперед для студентів. Сьогодні в мене більш проблемне бачення цього. Якщо освіта для студентів, то вони мають отримати якісь навички, які допоможуть дуже прагматично реалізуватись у житті. Але насправді в академічного середовища є свої складні завдання, і вони не пов’язані безпосередньо з реалізацією “практичної успішності” та кар’єрним зростанням. В нашому ж суспільстві керуються купівельними відносинами, які перебувають в абсолютно іншій площині. В Україні освіта мало впливає на успішність людини в житті – ні в практичному, ні в символічному смислі.

gina

Ростислав Семків: Ми всі троє тут викладачі-практики, напевно, неодноразово переживали цей момент, коли хочеш сказати щось, що випадає з лекцій, які ти мусиш прочитати в рамках програми. Таке бажання – говорити щось крім запланованого – воно присутнє у всіх. Тому вільний чи неформальний університет – це можливість і для викладачів, і для слухачів говорити про щось більше.

Пані Наталю, Ви задумували Культурний Проект для людей не університетського віку, які не встигли потрапити в новий час із новими можливостями в освіті, але дуже хочуть вчитися. Що рухає людиною, яка придумує інший тип університетської освіти?

Наталя Жеваго: В системі освіти в основі лежить обмін знаннями між різними верствами суспільства, передача знань із покоління в покоління. Мета такого обміну – розвиток самого суспільства. Система освіти передбачає набагато більше, ніж університетська освіта – це і сімейне виховання, дошкільне, позашкільне, просто розмови між людьми. З кожним кроком, коли утворюються цілі об’єднання університетів, ця система стає щоразу повільнішою. Мені здається, саме її швидкість – це її перевага і недолік, який компенсують такі організації, як “Культурний Проект”.

Якщо ти інертний і повільно реагуєш, але водночас консервуєш в собі якісь важливі речі, не розпорошуєшся на якісь тимчасові фактори, тоді класична система освіти в цьому сенсі важлива, адже вона дає потужний науковий процес. З іншого боку, інертна система не може швидко відреагувати на виклики часу, появу нових технологій. Тому альтернативні освітні організації можуть в концентрованому вигляді пропонувати нові погляди, нові конструкції з наявної інформації, нові інструменти. Ми можемо дозволити собі експеримент, або відкинути певні ідеї. Питання в тому, чим насправді займається університет, який ми вживаємо в назві дискусії? Є кілька складових – інформаційна та середовищна складова, рівень зрілості студента, який протягом кількох років повинен якісно змінитися і розвинути в собі критичне мислення. Вільний університет не має можливостей займатися зміною рівня особистості.

Перевага системи освіти в тому, що вона може закладати в основу навчального процесу довгострокові й дуже потужні зміни в людині – здатність критично мислити і рівень зрілості. Ми, напевно, могли би спробувати створити групу для зміни ступеню розвитку, але це був би радше  особистісний тренінг.

Важливий момент тривалої спільної роботи в колективі. Коли ти потрапляєш у професійне середовище і змінюєш внутрішні якості – це дуже потрібний аспект освіти. Вільний університет таких зобов’язань на себе не бере. Він має на увазі, що, напевно, в тебе вже є якась системна освіта, або така робота, яка дозволяє напрацьовувати свій рівень зрілості, мислення. Але вона дає тобі можливість залишатися в експериментальному форматі навколо тієї дисципліни, якою ти цікавишся. Відкритий університет є компенсаторним по відношенню до системного університету, він може задавати стандарти (і це його сильна сторона). Просто наша локальна ситуація в освіті сприяє не співпраці таких форм, а протиставленню. За кордоном відкриті університети (open universities) працюють на базі академічних університетів, є складовою для дорослого та дистанційного навчання, для транслювання науковців у напівпрофесійне та професійне середовище. В нашій ситуації вільний університет – чинник якщо не критики, то певного виклику.
10645208_10152671904494004_5492657652904732307_n
Ростислав Семків: Мені це нагадує паралель – державна економіка і приватна економіка. Державна економіка, якщо вона існує без приватного сектору, рано чи пізно почне буксувати, не встигатиме швидко маневрувати і реагувати на виклики. В той час як приватна економіка може це собі дозволити. Вільний університет може дозаповнити лакуни, які з’являються в знаннях, і пропонувати те, чого не запропонує офіційний університет. Після 23 років, по закінченню університету, випускників охоплює істерія – їм дають поносити бонети, дають дипломи в руки – і до побачення, університет більше ними займатися не буде. Це не є погано, це просто реальність.

Тарас Лютий: Часто колишні студенти пишуть: 1 вересня я прокинувся і не можу повірити, що мені не потрібно йти на заняття. Спочатку охоплює ейфорія, а потім розпач – як із цим жити далі.

Наталя Жеваго: Щодо питання «Чи є життя після академії». Вільний університет працює із запитами суспільства на тих чи інших спеціалістів. Тут також є величезний розрив, бо формальна освіта дуже мало працює з запитами суспільства.

Ольга Балашова: Так, “Культурний Проект” реагує на запити і це продукт, який створюється для споживача. Це освіта, яка адресно до нього звертається. В системного університету немає такого завдання, але загалом в освітнього процесу яка кінцева мета? Він потрібен державі чи суспільству?

Ростислав Семків: Тут немає суперечності. Це залежить від людини, яка хоче здобувати освіту. Вона має мати кілька перспектив – прагматичну (отримати більше знань і навичок), або зробити своє життя, наприклад, змістовнішим.

Олександр (питання із залу): Чи може філософія (чи якісь інші теоретичні дисципліни) дати людині можливість розвитку, певний рівень зрілості, про яку говорилося в дискусії?

Тарас Лютий: Найбільша проблема сучасного системного університету, як на мене, полягає в тому, що ми нібито існуємо окремо, а знання – окремо. Для кого це знання і на кого воно орієнтоване? В такому сенсі, якщо ми продовжуватимемо цей символічний розрив, він і надалі призводитиме до того, що навчальний процес в університеті перетворюється на здачу норм ГТО. В радянському союзі жартували, що знання можна застосувати в народному господарстві. Філософію в цьому сенсі важко використати в господарстві. Погоджуся з Ростиславом, який говорить, що процес навчання має бути засобом знаходження духовної рівноваги і певної життєвої мети. Не лише філософія, а й філологія, мистецтво – вони дуже впритул підходять до цих питань. Можливо, проблема полягає в тому, що ми втратили певні навички не лише викладання, а й навчання. В до-університетські часи люди нікуди не поспішали, часу завжди було достатньо. Ми, наприклад, втратили такий спосіб навчання, як читання вголос і коментування прочитаного. Воно вимагає вміння слухати. Слухання було пропедевтикою до риторичної вправності, яка найбільше цінувалося в античні часи. Тут важливий момент вибудовування діалогу з тим, до кого звертаєшся.

Ростислав Семків: Сьогодні непоспішність загалом і навчання зокрема – це розкіш. У Мілана Кундери є роман “Непоспішність”, де він підносить її як елемент душевної рівноваги. До речі, я знаю лише одного філософа-репетитора в цьому місті. У нього лише один учень, старшого віку, але в нього є бажання більше дізнатися про філософію саме для віднайдення душевної рівноваги.

Ольга Балашова: Але сьогодні світ дуже швидко змінюється. За п’ять років навчання все дуже змінюється. Коли ти вступав на певну спеціальність, ти не здогадувався, що з нею буде через п’ять років, вона може взагалі не існувати. Неквапливість університету – це велика проблема, з якою жоден університет світу ще не навчився справлятися.

Щодо переваги університету перед дистанційним навчанням, наприклад, на “Курсері”: в університеті є безцінна ситуація спілкування в середовищі студентів і викладачів, людський капітал, коли навіть у питаннях і суперечках є цінність. Особливо це помітно в системі художньої освіти, де дуже багато залежить від особистості людини, яка викладає.

Наталя Жеваго: Тут ще є велика різниця між інформацією і знанням. Можна отримати багато інформації, але я не вірю в передачу знань дистанційно. Смак до якоїсь теми передається від людини до людини.

Ростислав Семків: Дистанційне навчання – це добрий компонент, але не самоціль. Загалом різні форми освіти мають свої недоліки і переваги, як і зразки західної освіти не завжди є досконалими. Наприклад, деякі західні університети через спонсорів, які їх забезпечують, так і називають: Coca Cola university, McDonalds university, тобто хто платить – той і “окуповує” його. Звичайно, так не має бути. Університет має залишатися майданчиком, де розмовляють розумні люди. Це стосується і системного, і вільного університету. Найбільш дієвий спосіб змінити систему освіти – вивчитися, закінчити аспірантуру, прийти викладачем на кафедру і почати змінювати її зсередини. А такі ініціативи, як “Культурний Проект”, дають можливість створити альтернативну, додаткову історію свого викладання. Зараз у нас ніби епізод Star Wars – A New Hope, нове міністерство освіти. Цілком можливо, що багато що вдасться. І можливо, читання і навчання загалом стане толковою, “розумною розвагою” для дітей і дорослих.

Підготувала Віра Балдинюк.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва