Союзниці: «Щоби бути зрозумілими на заході, треба передусім бути зрозумілими собі»

У червні стартував новий літній сезон на Urban Space Radio «Голоси наших міст». Команда радіо дає голоси різним містам України через історії людей, які в них живуть та намагаються змінювати їх на краще. Одна з програм «карантинного» циклу – подкаст «Союзниці» Ляни Мицько. Її героїні розмовляють  про те, як жінки реалізовують свої професійні амбіції, які проблеми та стереотипи їм доводиться долати на шляху до успіху, що приносить їм найбільшу радість і що тримає в професії.  У програмі беруть участь Надія Парфан – кінорежисерка документального кіно, зокрема – «Співає Івано-Франківськтеплокумуненерго», співзасновниця фестивалю кіно та урбаністики «86» і онлайн-платформи нового українського кіно TAKFLIX, та Ольга Райтер, засновниця та головна організаторка мистецької формації та кінофестивалю Wiz-Art, кінопродюсерка та учасниця міжнародний кінопроєктів.

Ляна Мицько: Жінок-експерток, які розвивають українське кіно, стає дедалі більше. Багато є режисерок, менеджерок, які створюють фестивалі і допомагають продюсувати кіно. Чи оновлюються ідейні підходи до роботи з цими гендерними змінами в кіноіндустрії? Чи це впливає якось на те, що ми бачимо на кіноекранах?

Надія Парфан: Я як Шива, в різних ролях: режисерка, дистрибюторка і трошки промо-продюсерка, тому спостерігаю цей процес із різних точок зору. Це правда, що за останні 50 років жінок в українській і світовій кіноіндустрії більше, але є похибка цієї видимості. Жінок більше в певних сегментах: в дебютах, документальному, короткометражному, малобюджетному та авторському кіно. Тоді як в комерційному, жанровому, масовому кіно і комерційній рекламі жінок досі дуже мало. Є певні революційні і прогресивні процеси, які дуже здорові і класні, але вони на обмежених територіях, котрі я перелічила. Питання статусу, влади і економічні питання загалом дуже гендеризовані. Є жінка сценаристка – Наталя Ворожбит, яка написала «Спіймати Кайдаша». Це більше сценарний фах, в якому жінку частіше можна побачити як професіоналку. Проте режисерку, яка заробляє собі на життя створенням кіно, я не можу назвати жодної.

Ольга Райтер: Також ми можемо побачити такий принцип: де більше грошей, там менше жінок, і це не тільки в Україні, але в усьому світі. Я читала, що Шведський кіноінститут зробив Gender Equality Report. Вони тільки 2 роки його робили і навіть встановили квоти на те, щоб у них було більше жінок в індустрії. І незважаючи на те, що в них є ці квоти, однаково чим більший бюджет, тим менше жінок на керівних ролях. Тобто є багато костюмерок, сценаристок, других режисерок, але набагато менше жінок в комерційних фільмах, а в нас і фільмів комерційних в Україні майже немає.

Почали з’являтися жінки-режисерки, які знімають авторське кіно. Завдяки тому, що були пітчинги, з’явилися імена і це нормально й природно, що люди хочуть показати свою історію, розказати, написати її. Та вчора я аналізувала те, які історії обирають жінки, яких я знаю, і чи знімають вони про жінок. Можливо, Марися Нікітюк спробувала це зробити в своєму фільмі, розказати жіночу історію з погляду жінок. Але, наприклад, Марина Степанська і її успішний фільм «Стрімголов» – це все-таки історія про чоловіка і його історію. Тому жінки з’явилися, але ще шукають свій голос і спосіб донесення цих історій та шляхи входження в світову тенденцію, щоб головні героїні були жінками. А ти мала на увазі те, як це змінилося?

Ляна Мицько: Так, і чи взагалі важіль перейшов на сторону жіночої позиції й жіночого погляду на кіно?

 Ольга Райтер: Я помітила, що багато чоловіків-режисерів воліють мати продюсерів-жінок. Це питання до чоловіків, чому вони обирають так. Можливо, тому що відчувають більше впливу на продюсерку. Особливо багато авторитарних чоловіків наймають жінок-продюсерок. І навпаки, дуже часто жінки обирають продюсерів чоловіків. Можливо, в цьому є якийсь баланс.

Надія Парфан: Як режисерка скажу, що Олині слова дуже відповідають дійсності. І я є відкритою феміністкою і дуже цим пишаюсь, я вірю в те, що світ змінюється, що ми є рівноправними і ми з кожним днем стаємо іншими. Я дуже оптимістично налаштована, спілкуюсь із молодими людьми і мені здається, що фемінізм змінює світ в кращий бік і перспективи в цьому плані кращі. Феміністичний поворот кличе за собою екологічний поворот. Ми, наприклад, знаємо, що в країнах, де уряди і політичне лідерство жіноче – менше хворих на коронавірус і т.п. Тим не менше, коли я прикладаю це до себе як до режисерки, в якомусь віддаленому сенсі можу сказати, що всі мої фільми – феміністичні. Але якщо подивитися суто на Бехдель тест і на те, хто головна героїня і якого типу історія розказана – у мене теж всі фільми про чоловіків. При цьому в мене є заховані історії, які я би дуже хотіла розказати. Я почала працювати над певним гінекологічним сюжетом. Це історія про те, чому жінки роками не ходять до гінеколога, що такого страшного відбувається в кабінеті гінеколога, через що жінки потім пропускають ці обов’язкові візити, і це має трагічні наслідки для здоров’я. Зокрема, така хвороба, як рак шийки матки, повністю виліковна, але проблема в тому, що вона не спостерігається. Коли я починаю думати як це розказати, то розумію, що не можу навіть побудувати свій пітч, тому що вся структура індустрії заточена під певні сюжети, певні мови і те, як ми розуміємо, хто такий герой.

Цікавий ще інший момент – я впевнена, що кожна режисерка, як і я, має заховану жіночу історію і мріє її розказати. Просто контекст нашої індустрії такий, що ти це сьогодні можеш зробити дуже «лоуфай», дуже «інді», як наприклад, Жанна Озірна, яка зняла «Котики» чи «Зв’язок» чи Оксана Казьміна, незалежна режисерка, яка теж знімає досить радикальне жіноче, феміністичне, політичне кіно, але воно не доходить або частково доходить до великих екранів. Парадоксально, але Оксана перемогла минулого року в короткометражному конкурсі Одеського кінофестивалю з дуже неортодоксальним фільмом, і це було круто. Але ці історії в Україні неможливі. Є ще інша тенденція. Наприклад, Остап Костюк одного разу пітчив історію про військового, який повертається з війни, переживає ПТСР і перевинаходить себе через роль батька. Це історія про чоловічу слабкість і перевинайдення маскулінності. Ця історія була абсолютно не сприйнята, це ще був час, коли про ПТСР менше говорили. Зараз ця тема вже потроху ввійшла в публічне поле. Та причиною, чому ці історії неможливі, я вважаю цю надзвичайну патріархальність і дуже нормативні гендерні ролі. Коли в нас є чоловік – герой, бажано, щоб він йшов в АТО, всім наваляв і врятував Україну. А жінка, якщо вона там є, це така берегиня, мати, кохана або стерво, як ми бачили у фільмі «Наші Котики». Ось такий діапазон ролей в сценаріях жіночого кіно.

Також згадаємо фільм «Із зав’язаними очима» Тараса Дроня. Це сильний сценарій, що видно неозброєним оком. Історія абсолютно потужна, але вона не була сприйнята експертами, тому що це якраз жіноча історія. І тут у мене неоднозначне ставлення до того, як чоловіки у авторському кіно переходять до жіночих персонажів. Згадаємо також Філіпа Сотниченка і «Технічна перерва». Мені подобається цей фільм, мені подобається Філіп – це мій улюблений український режисер. Мені подобається те, що робить Тарас Дронь, але я також бачу картину, що це вигідно і круто, коли чоловік, потужний режисер і автор, прагне розказати історію з жінкою в головній ролі, показати цей жіночий досвід, який він ніколи не переживав. Мало того що, український істеблішмент взагалі до цього не готовий, але я ще маю деякі неоднозначні почуття, як жінка-режисерка, тому що я не відчуваю, що я можу це зробити. Я відчуваю, що отримаю дуже сильний опір і що моя робота буде обвішана ярликами, що це жіноче кіно, тобто «недокіно», тоді як з чоловічих уст це не так легко, але вважається круто.

Лана Мицько: Здається, під впливом того, що жінок стає більше, під впливом того, що виявляється, не всі теми є відкритими і треба щось з цим робити.

Ольга Райтер: Тут ти, Надю, зачепила справді важливу тему – внутрішню цензуру. Чоловіки не мають її, тому що, можливо, не розуміють повноти досвіду, який переживає жінка в різних обставинах і через це їм здається, що все це трохи легше. Немає амбіції показати всю повноту досвіду, а зробити все більш драматургічно правильно. Проте драма в житті жінок справді існує і її знайти легко, але й самі жінки-режисерки і продюсерки мають ту саму цензуру і бояться розказувати свої історії, бо не хочуть бути в рамках ярликів, бути периферійними, бояться бути названими «феміністками». Я читала багато інтерв’ю українських режисерок, де вони наче сповідують феміністичні погляди і всі їхні думки можна зарахувати до феміністичних, але завжди десь проскакує така фраза: «Але я не феміністка». Чому є потреба виправдовуватись, що ти не феміністка?

Лана Мицько: Очевидно, є негативна конотація, нав’язана якраз тими самими суспільними ярликами. Дуже цікаво, над чим ви працюєте зараз? Особливо через те, що зараз карантин і ми не можемо нормально вести свою діяльність. Чи не зупинив він вас у пошуках і творчих стараннях?

Надія Парфан: Хотілося б розказати якусь дуже оптимістичну натхненну історію про те, як я щодня пишу скільки-то сторінок сценарію і як чудово знімати у місті, де немає машин, але це не моя історія. Абсолютно всі мої режисерські проєкти зараз на паузі і я спокійно ставлюсь до того, що режисерство лише одна з моїх ідентичностей. На жаль, але з сумом і деяким прагматизмом я готую себе до того, що найближчим часом режисерка в мені буде відпочивати.

Звичайно, я про щось міркую, пишу, створюю і це такий певний стиль життя, яким ти живеш. Але реальних можливостей реалізувати жоден з чотирьох проєктів, які зараз в мене в голові, я поки що не бачу. Я готуюсь до того, що це «гра в довгу». Зараз багато уваги я приділяю онлайн-дистрибуції і дуже активно займаюсь takflix.com – це онлайн платформа, яка працює за принципом «відео за запитом», де можна легально дивитись нове українське кіно, а також віднедавна і не українське.

Вся наша кіноіндустрія працює таким чином, що хоча виробництвом ми вже трохи розібрались, але постають питання: «Навіщо ми це робимо?», «Для кого це кіно?». Я дуже радикально наполягаю на тому, що кіно для глядача. Не для фестивалю, не для індустрійної секції і не для критика з авторитетного західного журналу, який напише французькою чи англійською маленьку примітку, що вважатиметься дуже крутим. Кіно живе тоді, коли його дивляться. І я вважаю, що пост-продакшн фільму відбувається в голові глядача, і тому це кримінально, що люди не можуть дивитись кіно. Дуже часто з українським кіно складається, що воно наче є, наче класне і є люди, які його хочуть подивитись, але такої можливості немає. І ось TAKFLIX – це такий компромісний варіант. Краще, звісно, щоб всі показували свої фільми в кінотеатрах в кожному обласному центрі, але маємо те, що маємо. Зараз я займаюся дистрибуцією, так це професійно називається. Але особисто я це називаю поверненням гідності кіно. Я повертаю гідність режисерам, щоб їхнє кіно дивились, щоб вони згадали, навіщо вони роблять кіно і що воно має цінність, коли його дивляться. Це, зі свого боку, оздоровлює всю екосистему, хай на якомусь мікрорівні, але це створює здорові ланцюжки, й у цій системі стає цікавіше, приємніше. Ти маєш якусь ціль, навіщо робити кіно. Ти маєш, про що мріяти.

Ляна Мицько: Оля тим часом мріє вийти в офлайн. Олю, розкажи, як ви зараз готуєте Wiz-Art?

Ольга Райтер: В нас через карантин і через пандемію відбулися великі зміни. Ми ще в квітні перенесли свій 13-ий кінофестиваль, з червня на вересень, сподіваючись що можна буде провести хоча б комбіновано офлайн та онлайн події. Але зараз усі мої зусилля спрямовані на те, щоб перевести нашу подію в онлайн-формат з можливістю проводити певні офлайн події на відкритому просторі. Проекції на стінах, можливо автокінотеатр, тобто все те, що на той момент буде дозволено. Зараз ми сконцентрувалися на тому, щоб утримати команду. Вона зараз досить велика – 12 людей, які працюють тепер з дому. Досить складно в такому режимі працювати, маневрувати разом із командою і приймати важкі рішення. Звісно, нам подобається великий екран і основна думка, з якою ми запрошуємо режисерів показувати свої фільми на фестивалі – це те, як вони сидітимуть у темному просторі, дивитимуться на світло серед незнайомців і очікуватимуть, що їхній фільм от-от з’явиться на екрані. Тобто це те, що мене заводить.

Я зараз теж багато дивлюся фільмів удома, зробила собі домашній кінотеатр, поставила проектор, дивлюсь на максимально великому екрані, який можу собі дозволити. Вважаю, що зараз такий момент, коли ми можемо перезавантажитись. Не сприймаю це так фаталістично, бачу що життя повертається, і навіть мій психологічний стан повертається в звичний режим. Думаю, ми пристосуємося до цього як фестиваль  також. Хочемо вже в червні зробити якийсь офлайн на відкритому просторі, тому що бракує цієї присутності, спільності. Навіть якщо це на відстані 3-ох метрів один від одного, я готова на це. Але, звісно, немає ресурсу проводити настільки багато офлайн подій для 20-30 людей. Тому ми матимемо спеціальну платформу, яку ми зараз розвиваємо, називається Big Short. Вона буде створена не лише на час кінофестивалю. Ми плануємо робити релізи короткометражних українських і неукраїнських фільмів протягом року, щоб захопити більше аудиторії не лише зі Львова, але й з усієї України.

Ляна Мицько: Коли ви вирішили, що кіно – це ваша стихія і точка неповернення? Чи був такий момент? І чи мислили ви тоді так глобально про те, що ви станете таким містком в міжнародних відносинах певним чином? Або про те, що ви зможете дарувати людям цю красу, картинки їхнім очам?

 

Ольга Райтер: От що таке точка неповернення? В житті є набагато більше всього, ніж кіно. Колись, можливо, в мене було занадто однозначне – кіно і тільки кіно. Загалом я досить давно в цій галузі, але ніколи не робила цього навмисно, тому що мене справді заводить показувати і обговорювати фільми з іншими людьми. Тоді я відчуваю, що я живу, щось роблю недаремно, і що після того як помру, можливо, хтось згадає, що от дивився фільми і побачив щось особливе. Цей карантин дозволив мені ще більше зрозуміти, наскільки красива природа довкола. Я проводжу час за містом, займаюсь сільським господарством. Це час щось зрозуміти не лише звичайним людям, але й таким особливим, як культурним менеджерам. І коли ми почнемо дихати вільніше, згадувати про те, що є ще щось крім нашої найособливішої в світі роботи, тоді, можливо, вийде кращий продукт, який зроблений для людей, а не навпаки, ніби всі повинні приходити до нас і любити нас. Тобто є час для переосмислення. Звісно, постановка цілей дуже важлива. Коли ти ставиш ціль, то розумієш, до чого йти, працюєш над цим, але це не найголовніше в житті. Мені здається, ми всі це зараз усвідомили чітко.

Надія Парфан: Мені теж дуже близький цей підхід – без фаталізму і без остаточності. Я думаю, що після останніх кількох місяців ми зрозуміли, що попереду буде дуже багато «точок повернення». Я режисерка-документалістка і це така релігія, в якій дуже поважається життя. Тобто речі стаються так, як стаються і чим швидше ти це приймеш, тим прикольніше тобі може від цього бути. Але моя особиста історія дуже парадоксальна, тому що я взагалі ніколи не цікавилась кіно і не особливо багато дивилася кіно в дитинстві. Я вчилась в Києво-Могилянській академії, де був абсолютно культовий кіноклуб, із яким я подивилася вперше фільми Трієра, Параджанова і дуже багато радянського авангарду. І я була з людей, хто засинали в залі. Коли в мене з’явився комп’ютер і ми з друзями дивилися фільми, я теж перша засинала. Я ніколи не любила кіно. Мене завжди цікавили музика, мистецтво, архітектура і навіть література. Що завгодно, але в останню чергу кіно. Але так сталося, що я поїхала вчитися у Будапешт на антропологію і там був такий предмет – «Візуальна антропологія», і коли ти в цьому академічному спорті, тебе змушують писати тексти. І раптом нам запропонували зробити візуальну антропологію, нам дали камери і ми робили етнографічні відеоесеї. До того, як я вперше взяла в руки камеру, я абсолютно нічого ніколи в житті не знімала. А тут я спробувала і зрозуміла, що це нормальна тема.

Я збагнула, що це дуже ефективний медіум для висловлення ідеї. Відео я вважаю найпримітивнішим медіумом, тобто воно як для дурних. В середньовічних соборах на вітражах малювали сюжети з Євангелія, тому що неписьменні люди не могли прочитати їх. Кіно і відео – це те саме. Це наче нове середньовіччя і наша неосвіченість тільки зростає, і ми стаємо такими рептильними. Наш проміжок уваги, скільки часу ми можемо концентруватись, постійно зменшується. Раніше казали, що це хвилина, потім 30 секунд, а зараз лише 8 секунд. Таке кліпове мислення, інтерфейсне, що в цій медійній системі ти просто можеш до людей достукатися, а через відео це значно ефективніше. Якби люди читали тексти, я би писала тексти. Якби люди розуміли сучасне мистецтво, насправді розуміли, я б робила це. Тобто в мене нема такої романтики, що кіно – це наше все. Це просто синтетичний медіум, який дуже добре працює з дуже різними аудиторіями. Комусь подобається картинка, комусь звуки, комусь історії, іншим – герої, і ти таким чином можеш промовляти до людей. Зрештою, головне – це просто розмова, і для мене кіно – це розмова. Коли я щось переживаю в цьому житті і хочу цим поділитись, розказати тим, хто дивиться. Якщо завтра все зміниться і всі будуть сидіти на музиці, то в мене про всяк випадок є ще бас-гітара, яку я ще не опанувала за час карантину. Із сільськогосподарськими роботами в мене все зовсім зле, хіба Оля візьме мене в кріпацтво і навчить копати картоплю й збирати жуків. Але якщо нічого не вийде, то я опаную бас-гітару.

Ольга Райтер: Говориш мовою стереотипів, бо тобі здається, що сільське господарство історично – це різновид кріпацтва, а зараз це різновид свободи. Тому мені здається, це ми теж маємо переосмислити, що означає мати змогу робити щось у цій сфері.

Ляна Мицько: Ваша робота в кіно є насправді кризовою. Не готові знімальні майданчики, де іноді доводиться відвойовувати простір у вахтера, робота з урядом і його фінансуванням, яке вимагає іноді неймовірної внутрішньої рівноваги – як думаєте, чи вдалося б вам робити настільки круті й самобутні продукти, якби не доводилось проходити всі ці виклики і випробування?

Ольга Райтер: Часто просять зробити якусь програму українських фільмів, створити програму для кінофестивалю і минулого року я придумала Україні такий слоган – Ukraine stay weird, Ukraine stay real. Ці дві суперечності, які є в Україні, мені дуже подобаються і нервують одночасно. Якби наша команда жила в умовах Швейцарії, наприклад, ми мали б зовсім інші меседжі, роздуми, по-іншому б ставились до своєї роботи.  Можливо, навіть би не працювали в цій галузі, а були б незалежними митцями, які придумали собі якісь інші перешкоди. Тому що люди, які працюють в сфері кіно в Україні, можливо люблять це і отримують адреналін. Але це взагалі нездорова ситуація, коли криза викликає в тебе відчуття азарту й адреналіну. Багато хто звик в такому режимі працювати: перешкода, борешся і йдеш до наступної. Відповідно, це дуже важливо думати на довшу перспективу і зараз є така можливість.

Однозначно, як співає Alyona Alyona: «Де би була я, якби я була не я», тобто я би була іншою людиною, з іншою психікою, з іншим світобаченням і з іншим фінансовим забезпеченням, напевно. Але й проєкти наші могли бути нуднішими, не такими інноваційними. Ми живемо в цікавий час, і приносимо себе в жертву культурному менеджменту, коли ми кладемо цей фундамент, і мені подобається про це думати. Це нелегко, але колись ми будемо старі і розказуватимемо про це своїм нащадкам, а вони дивитимуться на нас своїми великими очима і не розумітимуть нас. Але ми – це вже не наші батьки, в нас є інтернет, ми володіємо іноземними мовами і ходимо до психологів за потреби. Тому можемо себе аналізувати і стримувати. Мені здається, що це плюс.

Надія Парфан: Я дуже люблю нове румунське кіно і те, як національна ідентичність у ньому переведена в певну кіномову. Це такий цілий кінофеномен, коли дивишся румунське кіно й ні з чим його не сплутаєш. Він також дуже локальний і дуже специфічний. Всі їхні фільми про часи Чаушеску, про кінець 80-х – початок 90-х або про постсоціалістичну епоху. Проблеми корупції і медицини, які нам в Україні дуже близькі, але ми не знімаємо про них. Ми хочемо зняти таку історію, щоб на Канни. Проте зараз ми дуже добре опрацьовуємо теми війни, Чорнобиль. Є певні кліше, що Україна – це ось це і воно добре експортується на захід. Дехто з нас надзвичайно талановито цим користується, продає і досягає успіхів. Інколи це виходять геніальні речі, іноді це просто кон’юнктура.

Ще у нас поки що така проблема з нашою ідентичністю, що ми не розуміємо, що дуже відрізняємося від швейцарців, французів, німців чи корейців. У нас дуже сильна українська ідентичність і навіть трошки покаліченість. Ці революції раз на 10 років, кризи раз на 10 років є нашою постійною нестабільністю. На неї можна дивитись як на те, що робить нас сильнішими або як на те, що нас обмежує. Словом, воно у нас є. В той же час я не бачу цього на рівні культурних артефактів. Ми не зробили ще цього, не осмислили, не перевели в рефлексію і в художні феномени. І якщо дивитись на можливий позитивний сценарій, я сама до цього прагну і для мене «Співає Івано-Франківськтеплокумуненерго» – це трошки румунський фільм.

Мені з усіх кінофестивалів де ми були, найпочесніше було опинитися не на Visions du reel (швейцарський престижний фестиваль, де показують авторське художнє документальне кіно), хоча це дуже почесно бути в компанії талановитих художників з усього світу. Та в той же час в них є слот для України, яка стоїть поруч з Афганістаном і Чилі. Це така трохи колоніальна глобальна екзотична перспектива. Тому для мене почесніше було опинитися на румунському кінофестивалі, бо румунське кіно – це певна марка якості. І я б хотіла, щоб ми позбулися всіх цих комплексів меншовартості, пірнули в це з головою і не соромились говорити про самих себе і бути незрозумілими. Бо щоб бути зрозумілими на заході, треба передусім бути зрозумілими собі. Ми завжди цю фазу перестрибуємо, намагаємось під когось підлаштуватися чи під якийсь черговий грант. Тобто наша українська гнучкість робить нас справді сильними: ми живучі, ми стійкі, нам нічого не страшне і цю кризу, яка зараз триває, ми теж переживемо.

Але мені хочеться, щоб ми були не пристосуванцями, а щоб мали що сказати. Я бачу дуже багато цієї української не-ідентичності, яка полягає в тому, що в людей ніби немає жодного внутрішнього стержня, абсолютна відсутність принципів, відсутність артикуляції. Звісно, що воно у всіх є, але ми про це не говоримо, боїмося вимовити вголос, що щось нам близьке, а щось не підходить. Врешті, ми наче і не говоримо взагалі. Показовим є те, що в українському кіно є дуже різні зараз голоси, оптики, мови і це круто – це нормальний етап, але немає почерку. Ми поки не можемо сказати, що ми «ось так» говоримо. Румуни дуже глибоко на рівні колективної ідентичності зрозуміли, що Румунія – це про Чаушеску. Режим Чаушеску зробив щось таке, що вони ще довго будуть вигрібати. Для мене так само Україна – це про Теплокумуенерго. Тобто ви можете скільки завгодно ходити в кав’ярні, пити лате і займатися креативними індустріями, їхати на стажування в західну, східну Європу, займатися дауншифтингом, що завгодно. Але рано чи пізно вам треба буде піти в Теплокумуненерго. І це те, що робить нас нами. Я хочу більше цього здорового дорослого прийняття і менше цієї заниженої вартості і постколоніалізму. Це те, що я в собі культивую, відповідаючи на це запитання.

Друга частина відповіді в тому, що мені подобається гнучкість і теж така дерев’яність й догматизм. Є певні культури, наприклад, сусідня нам північна культура Росії. Мені подобаються деякі речі з Росії. Я навіть досі, соромно зізнатись, але за деякими речами слідкую, бо мені їх не вистачає. І ніякий американський чи європейський культурний продукт не резонує мені так, тому що це зовсім інший контекст. Наприклад, в російській культурі є інколи така догматичність і дуже сильна твердолобість. Або таке кіно, яке я називаю «Руська жесть», і мені це дуже не близько. Мені подобається наша українська гоголівська натура. Завжди така іронічність, трошки і, як Оля сказала, анархофемінізм. А українці – це ж такі повні анархісти. Зеленський, Янукович? Розберемось! Але мені здається, що мене особисто це дуже обмежує.

Я навчалась в кіношколі в Польщі, і в мене був дуже маленький досвід роботи в польському контексті. Там я зрозуміла, що ми можемо сягати значно кращих результатів із нашою українською працелюбністю, гнучкістю, іронічністю. І якщо дати трошечки можливостей, ми будемо робити суперштуки за 5 копійок. Ми вміємо за 5 копійок витискати високу ефективність, KPI і дуже крутий результат. Просто так хочеться мати трошечки комфорту, і я не кажу про рівень Швейцарії, а просто про крихту стабільності, як за часів Порошенка. Тобто якщо зберегти хоча б той рівень, який був у проміжку між 2014-2019 роками, ми знесемо гори. А ми така країна розривів: тільки піднімаєшся – і бабах. Це дуже обмежує мене як творчу одиницю і просто як людину. Ти вибудовуєш роками якісь стосунки, а стосунки – це найважливіше, а потім це все валиться, і ти постійно мусиш починати знову. І про те, що в нас деякі люди отримують адреналін від такого кризового менеджменту – це правда, але мене особисто це трошки втомлює, я б хотіла вже якісь дуже круті речі робити. Мені не треба супер жиру, хоча б якийсь кількарічний цикл, щоб я закінчила почате і постійно не обривала його.

Ляна Мицько: Дуже вам дякую, дівчата, за розмову. Це була програма «Союзниці». Подкаст наш записаний тут через Zoom, але, сподіваюсь, ми скоро зустрінемось. 

 

Знімки онлайн-зустрічі: Валентин Кузан.

Послухати повну версію цієї та іншої розмови з циклу «Союзниці» можна за посиланням.

Сезон Літо 2020 на Urban Space Radio реалізовується за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку  USAID. Зміст контенту даної програми є виключною відповідальністю Urban Space Radio і не обов’язково відображає погляди  USAID чи Уряду Сполучених Штатів.

 

Коментарі


спецтеми: