Шерон Бейлі: найважливіше – людський контакт

Home Alone. Picture courtesy of Sharon Bailey.

Шерон Бейлі – британська художниця з Ньюкасла, фотографка, яка працює у сфері учасницького мистецтва, що передбачає тісну співпрацю з людьми й робить їх співтворцями проєктів. Останні роки Шерон присвячувала себе роботі з літніми особами, у її доробку безліч фотопроєктів, майстерень, де вона досліджувала старіння, самотність і смерть.

Один із останніх проєктів Бейлі «Вдома самі» почався задовго до епідемії, його робоча, невидима для публіки фаза відбувалася протягом восьми місяців у будинках самотніх людей Британії. Бейлі працювала зі своїми героями, використовуючи різні доступні форми – листи, записи зустрічей і телефонних розмов, фотографії та відео. Фінальну частину проєкту Бейлі презентувала за кілька тижнів до локдауну, і виявилося, що для британського суспільства він став абсолютним виразником часу. «Коридор» поспілкувався з Шерон Бейлі про особливості роботи художника в умовах епідемічної кризи, про непомітних людей і живий контакт як незамінну потребу людини.  

Віра Балдинюк: Так сталося, що проєкт «Вдома самі» (Home Alone) ти почала ще два роки тому, а сьогодні в часи пандемії він перетворився на актуальне й злободенне послання світу. Розкажи, будь ласка, як ти починала його й вибудовувала його структуру?

Шерон Бейлі: Багато років я працювала як продюсерка мистецьких проєктів у ISIS Arts (нині організація D6), і водночас намагалася триматися своєї приватної мистецької практики як незалежна художниця й фотографка. Але моєю пристрастю завжди була робота зі старшими людьми. Я виховувалася старшими, довкола мене завжди були бабусі й дідусі, я вміла знайти до них підхід. Раніше як художниця я працювала в хоспісах із термінальними хворими, тож для мене це звичне середовище.

Протягом останніх семи років я працювала з «денними центрами» – місцями, надзвичайно важливими в житті британців. Як вони працюють? Місцева влада отримує кошти від уряду на розвиток центрів дозвілля старших людей, які з віком стають більш ізольованими переважно через проблеми зі здоров’ям. У багатьох із них немає родичів, які могли би їх доглянути. Дехто з них має деменцію різної стадії.

Двадцять років тому в нас були сотні таких центрів по всій країні, як і клубів для молоді. Уряд фінансував їх через місцеве управління. На жаль, нині вони зникають або потрапляють у власність приватних компаній. Можна сказати, що колись це була більш соціалістична система, яку підтримували лейбористи, що були у владі. Наприклад, колись у Ньюкаслі було 50 таких денних центрів і вони були безкоштовні, сьогодні функціонує лише два, і потрапити туди вкрай складно. Місцева влада субсидує такі центри, але вони все одно залишаються дорогими для самотньої людини. Дехто йде жити в будинки для догляду за старими людьми, які теж давно приватизовані.

В останні кілька років уряд підштовхував людей до того, щоб вони не зверталися до будинків літніх людей, бо це дорого, а залишалися вдома самі. Сім років, працюючи з денними центрами, я спостерігала за цими змінами, і бачила загрозу – людей просто виштовхують із життя в ізоляцію, на яку ніхто не заслуговує. Для мене це переходить у площину проблем прав людини.

Я зрозуміла, що мушу робити більше власних проєктів, пов’язаних із цим, і саме тоді пішла з посади в арт-центрі на вільні заробітки як художниця. На той час я не уявляла всього масштабу проблем, але вже задумала тривалий проєкт і отримала грант від Arts Council. Це було величезне полегшення, інакше мені довелося б, напевно, піти працювати в крамницю й забути про мистецтво. І наступні 8 місяців я щодня присвячувала себе зустрічам зі старенькими.

Їм було 80-90 років, я вийшла на партнерські організації, які займаються соціальною опікою, і вони допомогли мені з майбутнім колом спілкування. Це було загалом 25 людей, але найтісніше я працювала з 12-ма. Я розмовляла з ними, фотографувала їхнє життя, записувала наші розмови на плівку, попередньо запитавши дозволу, що давалося не завжди легко. Вони не могли чи не вміли самі розповідати свою історію, тож я допомагала їм збирати уламки спогадів у щось цілісне. Їхнє життя нікого вже не цікавило, про них забули практично всі. Я хотіла зберегти ці історії автентичними, правдивими. Для цього мені треба було провести дуже багато часу поруч із людиною, добре пізнати її й здобути довіру.

В. Б.: Як вони трактували тебе – як мисткиню? Як соціальну працівницю? Як нову подругу? І як ти тримала дистанцію між вами?  

Ш. Б.: Дехто з них мав при собі денну доглядальницю, якій платять за пів години роботи. Допомогти піднятися вранці з ліжка, заварити чаю, помити туалет, приготувати якусь їжу. Але ця людина не має часу розмовляти зі старими, сісти й подивитися в очі з питанням «Ну, як твої справи?». У процесі роботи я зрозуміла, що старим людям найважливіший людський контакт.

Від початку було важливо пояснити їм, що і для чого я роблю. Це було до дідька складно! Зі мною завжди була камера і вони знали, що я все записую з двох причин – щоб мати свідчення в разі неоднозначних ситуацій і щоб не випустити нічого важливого з їхніх розповідей. Я також попередила, що збираюся відвідати їх, скажімо, чотири-шість разів – і все, більше не матиму такої можливості, мій проєкт закінчиться. Я тоді, звісно, не уявляла, що стану незамінною для них і що проєкт затягнеться так надовго. З деякими людьми я зустрілася може двічі, як уже стала для них незамінною, такою ж важливою, як родина. Я не очікувала, що це відбудеться так швидко. Це і найпрекрасніше, що може статися, і найстрашніше для мене як художниці і як людської істоти, яка зав’язала такі міцні зв’язки з іншими. І я так і не зупинилася! Я досі дзвоню шістьом із них, пишу паперові листи. Дехто з моїх співрозмовників помер. Після цього я потребувала психотерапії для відновлення.

В. Б.: Ти використовуєш у відеороботах звуки природи – спів птахів, шурхіт вітру, і для мене дуже природно, що ти показуєш квіти в цих історіях старих людей замість них самих. У цьому криється минуща краса.    

Ш. Б.: Я сподівалася, що хтось це зауважить. Я приносила людям записи птахів і живі квіти, більшість моїх співрозмовників сумували за природою. Найбільше вони хотіли вибратися з дому, стати знову частиною краєвиду, і ми робили це разом, їхали моєю машиною за горизонт. Коли ми над рікою чи дивимося на квіти, це робить нас більш рефлексивними, ми починаємо переосмислювати все, на що раніше бракувало сил. Мені було важливо відновити для них цей зв’язок між людиною і природою.

В. Б.: Мені ще цікаво, чого твої герої й героїні боялися найбільше, про що мріяли? Ваші розмови завжди були такими теплими й буденними. Люди, напевно, не вважали, що виступають героями якоїсь визначної історії.

Ш. Б.: Вони дуже багато говорили про гроші. Чи зможуть оплатити рахунки? Я вела щоденник розмов, друкувала потім на машинці уривки. Ми звикли думати, що старенькі зазвичай говорять більше про минуле, але мої співрозмовники постійно мріяли – от якби вони могли ходити, от якби могли сплатити борги. Вони відчували, що втратили контроль над своїм життям, і хотіли би повернути хоч трохи цю можливість розпоряджатися ним.

Часто ми маємо якісь попередні уявлення про людину, зовсім не знаючи її: ага, це ось жінка такого вигляду, в неї таке помешкання, все зрозуміло. Але між нами зав’язувалися неймовірно глибокі розмови про оперу, духовність, про те, що нас очікує після смерті, і я би ніколи не подумала, кинувши побіжний погляд на людину, що це її цілий світ. А ще вони по-справжньому цікавилися мною. Але я ж фотографка, і, пишучи мої щоденники, не почувалася певною, тому довірила потім свої записи професійному автору. Я знала, що робити зі знімками, але й записані слова були дуже сильними, вартими достойного викладу. В мене виникла ідея створити живу кімнату, зі слідами життя справжніх людей. І серед цієї кімнати мала би сидіти старша людина, як промовляє історії. Але це була би кімната в торговому центрі.

В. Б.: Зазвичай у фотопроєктах про людей в центрі уваги – обличчя людини, руки. І це переважно погляд із владної позиції фотографа. Мені здається, що ти через багаторівневу медіацію та відсутність портретів людей намагалася уникнути цього владного розглядання. В тебе ж на знімках лише світло, предмети, що належать людям, меблі – дух і сліди.

Ш. Б.:  Знаєш це давнє уявлення про фотографію, яке й досі подекуди існує у світі, що знімок забирає частину людської сили.  А для мене всі мої герої були такими достойними, такими окремими самостями, що я взагалі не хотіла демонструвати їхні обличчя. Я хотіла висловити свою позицію щодо того, як ці люди були проігноровані – суспільством, опікунами, родичами. Цю відсутність я не могла ілюструвати обличчями. Для мене образ зів’ялої розкішної квітки більше говорить про брак уваги й байдужість, ніж портрет. Порізана на частини сімейна фотографія з кімнати одного з героїв для мене теж більше говорить про самотність, ніж його портрет.

Actress Barbara Heslop performing in Home Alone. Picture courtesy of Sharon Bailey.

В. Б.: Використання акторки і прямої мови твоїх героїв нагадує метод плей-бек театру. Ти міркувала про це?

Ш. Б.: Або вербатім-театр, так. Мені потрібно було відтворити ситуації з героями саме в торговому центрі, щоб зупинити потік, струснути реальність. Літня акторка могла спати, прибирати в кімнаті, але далі починався монолог на 25 хвилин. І тоді всі мої 12 героїв і героїнь оживали. Коли я вперше послухала це наживо, не могла дихнути, так це вражало – вони всі ожили.

Кімнату я сконструювала як збірний образ помешкань, де я побувала. Я потребувала справжніх речей від моїх героїв, і позичила їх на час презентації проєкту, а потім розвозила назад машиною. Картини на стінах, фотографії їхніх батьків, тарілочки, наші спільні малюнки. Шпалери для кімнати ми вибирали разом із однією з «моїх» жінок, Айрін. Я привезла їй зразки і вона сама обрала дизайн на свій смак.

В. Б.: Твій проєкт не лише мистецький, він має політичну складову, адже люди почали долучатися до збору коштів на соціальні ініціативи, підписували петиції на користь закону, що убезпечує літніх людей?  

Ш. Б.: Так, я співпрацювала з багатьма партнерськими організаціями і політичними партіями, які займаються питанням соціального захисту. Коли я презентувала проєкт людям, говорила, що він має дійти до Вестмінстера, в палату громад, бо він насправді політичний. Я лобіюю питання соціального захисту, бо вважаю, що він має бути безкоштовний. Особливо люблю спонукати людей посеред шопінгу думати про важливі речі. Коли я вперше презентувала проєкт для авдиторії, мені почали казати «Ти маєш збирати кошти! Це важливо!» І я звернулася до партнерів, які можуть це робити й проводити кампанії. Часом художники, що займаються соціально залученими практиками, не називають себе політичними митцями, хоча фактично ними є.

В. Б.: Яка загалом ситуація з фінансуванням?

Ш. Б.: У Британії витрати на культуру не скорочували, їх перерозподілили. Вони перетворилися на «фонд covid-19». Британці завжди скаржаться, що немає грошей. Але ми забуваємо, що в інших країнах ситуація значно гірша. Уряд виділив 1,5 млрд фунтів на культуру, думаю, частина коштів піде на підтримку життєздатності організацій. Для порівняння: якщо не помиляюся, Німеччина виділила 55 млрд євро на потреби культури, це, звісно, величезна сума. Але найбільша проблема нині – самонайняті митці. Для них фактично немає нічого. А чого варті організації без художників? Вони клей, який скріплює частинки цього соціального організму. Деякі міста закриваються повторно після збільшення статистики заражень. Деякі музеї відкрилися лише цього тижня. А щодо літніх людей, багато з них перебували в лікарнях і їх відправили назад додому чи в будинки для літніх людей, щоб не було скупчення вразливих груп. Але насправді їх фактично послали на самотнє згасання вдома. Та це не убезпечило будинки колективного проживання від заражень, тисячі людей померли в цих закладах.  

В. Б.: Як твій проєкт житиме в умовах епідемії? Як гадаєш, він змінив думку людей про потребу в живому контакті?

Ш. Б.: Я вимислювала його протягом кількох років. А коли прийшов момент його презентації широкій авдиторії, замість 15 запланованих місць проєкт показали лише в трьох містах, а потім почався карантин. Знаєш, жоден із моїх героїв не мав інтернету. У багатьох не було телефону. У це важко повірити, правда? Крім того, вони ще й найбільш уразлива категорія під час епідемії, тож і контактувати з ними стало небезпечно для їхнього здоров’я.

Проєкт мав відбутися в шопінг-центрах і музеях Манчестера і Ліверпуля. Я також співпрацюю з професором з університету над дослідженням, науковою складовою проєкту. Ми планували в університеті Ньюкасла зробити конференцію з теми соціальної роботи. Звісно, все це довелося скасувати. Але найдивнішим виявилося те, що предмет мого художнього дослідження – «Вдома самі» – став реальністю не лише для старих людей, а для всіх. Кожен і кожна відчула, що значить бути ізольованими, більше не контролювати своє життя, втратити роботу й доходи. Я колись хотіла, щоб люди через мій проєкт відчули цю ситуацію, а реальність сама створила такі умови. Тепер я розглядаю можливість існування цього проєкту також онлайн і він називається «Вдома самі разом». Ми знімаємо монологи в кімнаті і далі поширюватимемо проєкт як онлайн перформанс. Колись буде книжка щоденників і фотографій. Колись усе буде добре.

Матеріал опубліковано в рамках програми Media Emergency Fund, яку реалізує Львівський медіафорум, за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів цього матеріалу не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.

Коментарі


спецтеми: