Після буму соціальних медіа: інфоожиріння

© venturebeat.com

Дискусія про “соціальні медіа” поступово переходить від імовірних побічних ефектів, таких як самотність (Шері Таркл), отупіння (Ендрю Кін), зміни в мозку (Ніколас Карр) до формулювання етичних питань, як дати собі раду з нашим напруженим життям. Цей фукіанський поворот в інтернет-дискурсі засвідчує, що ми пройшли початковий етап буму, кризи та масового засвоєння. Чи здатні ми прожити прекрасне життя зі смартфоном, чи єдиний для нас варіант – вимкнути його й забути? Чи ми тільки те й робитимемо решту життя, що будемо ретвітити повідомлення одне одного?  Коли з цією соціальною забаганкою “Кремнієва долина” буде покінчено? Ми готові рухатися далі. Час надіслати ваше останнє “мі-мі-мі”.

Популярний інтернет-дискурс зіпсувався. Чи довго ми маємо спостерігати за тим, як ведуть бій з тінню “корисні ідіоти”[1] Стівен Джонсон, Клей Ширкі та Джеф Джервіс, які вічно сперечаються з Євгеном Морозовим про те, чи меми стоять вище за американський ліберальний інтелектуальний простір? Чи соціальні медіа – цвях у труні традиційних фільтрів? Твітер – це велетенська суміш обіцянок, бажань, указів, петицій, позовів, благань, законів, скарг і протестів (Джеймс Глік). Хто спрямує нас у пошуках правил, обов’язків і заборон у цифровому, мережевому спілкуванні? Де незворушний спокій в цьому морі популістських напастей?

Інтернет і смартфони тут для того, щоб залишитися. Вони плавно вплітаються в наш хворий на кризу неоліберальний час, якому притаманна економічна стагнація, популістські сподіванки та медіа-окуляри. Питання вже не стосується політичних чи соціальних упливів нових медіа, а те, як собі дати з ними раду.

Називаючи це “фукіанством”, ми не покликаємося на нагляд і покарання, а радше на пізнього Фуко – того, який описав етичну турботу про самість. Як нам втілювати принципи “мистецтва жити”, коли так багато речей відбуваються одночасно? В дослідженнях блогів уже цитували генеалогію сповіді за Фуко, коли аналізувався створений користувачами контент веб 2.0 як механізм самореклами. Останнім часом увага змістилася до естетики психічної та фізичної розважливості. Чи можемо ми говорити про “силу мереж”, яка диктує нам – що говорити і коли замовкнути, що зберегти і до чого приєднатися, коли вимкнутися і де взяти участь? Як чиєсь життя може стати витвором мистецтва у цьому світі стандартизованих товарів і послуг?

Більшість художніх, активістських і академічних робіт змальовує соціальні медіа як технологію домінування. На відміну від мережі “Unlike us”, в якій я активно беру участь (вона займається боротьбою за конфіденційність в інтернеті і за розбудову програмного забезпечення як альтернативи фейсбукові та твітеру), автори, про яких я тут говоритиму, вивчають можливість змінити наш стиль життя. Потоки даних можуть литися на нас дощем, але у нас все ще є свобода вибору – як краще відповідати цим метеорологічним умовам. Ми можемо залишатися всередині й зосередитися на формі парасолі, а можемо на хвильку вийти назовні і змокнути. Незалежне ставлення, ігнорування постійних подразників у нашому техно-насиченому повсякденні доступне не кожному. Відволікання уваги – це корисний рудимент нашого мисливсько-збиральницького минулого, коли він допомагав нам фокусуватися на небезпеках, що чатували на нас звідусюди. Він вмонтований в глибинні структури нашої людської системи. Але чи може він бути даром, що допомагає нам концентруватися на багатьох завданнях одночасно?

 

Питання стоїть так: як, згідно з Фуко, зменшити домінування й окреслити нові технології самості. Чому інтернет-індустрія плодить своїх монстрів централізації і контролю (Гугл, Фейсбук, Амазон), якщо обіцяє цілком протилежне? Насправді нас непокоїть те, як нам вижити. Які є ефективні засоби нейтралізації соціального шуму та постійного потоку даних, що аж кричать, аби на них звернули увагу? Які онлайн-платформи сприяють стабільним формам організації? Ми тут не просто говоримо про фільтри, які стирають спам і знищують вашого “колишн(ю)ього”. Як показує стан інтернет-дискурсу, йдеться про навчання і повторення (як колись наголошував Аристотель). Немає однозначного рішення. Ми змушені будемо постійно тренувати фокусування, залишаючись одночасно відкритими для нових потоків, які підважують самі основи нашого напряму. Це не просто питання нашої концентрації. Коли ми маємо вітати Іншого і коли його слід притлумити? Коли ми припинимо шукати і почнемо створювати? Є такі моменти, коли наша зброя – жива комунікація – має спрацювати заради мобілізації та домінування привиду тимчасовості, поки не наступить вечір і буде час розслабитися, відкриваючи нові можливості сприйняття. Але чи настануть колись такі часи?

Тепер ми знаємо, що публічної критики Фейсбуку недостатньо. Є надія, що нудьга змусить юних користувачів рухатися далі, і що вони вже за тиждень забудуть всі теперішні платформи соціальних медіа разом узяті, щойно вони звідти розлогіняться (як це вже сталося з Bibo, Hyves, StudiVZ, Orkut і MySpace). Зовсім не круто користуватися тією ж платформою, що і твої батьки чи вчителі. Можна передбачити, що за героїчним жестом тих, хто покінчив із соціальними медіа, зрештою мовчки піде й решта народу. Поки це може стати невідворотним у довготерміновій перспективі, але наразі постійна міграція з одного сервісу на інший лише посилює колективне відчуття невгамовності. Як вважає бельгійський популярний психіатр Дірк Де Вахтер, автор “Перехідних часів”, західні громадяни страждають на хронічне відчуття порожнечі. Інтенсивне споживання соціальних медіа таким чином стає частиною більш серйозної  соціальної недуги, що пов’язана з різноманітними випадками – від ефекту “зіпсованого телефону” (echo chamber effect) до синдрому дефіциту уваги і гіперактивності (СДУГ) та глобалізації. Замість того, щоб прочитувати соціальні медіа як симптом духу часу, я підходжу до питання інтернету як до взаємодії між культурами  використання і технічними характеристиками систем.

Існує потреба в розробці щоденних ритуалів унезалежнення від мережі. Щойно ми це зробимо, ми перестанемо губитися серед бровзання, переглядання й пошуку, але коли техно-соціальні процедури стають безцільними, і вже немає про що повідомляти, виникає аналогічна небезпека “пофігізму” (фр. – le rienisme). Це коли ми мусимо вигадати ефектні способи виходу з віртуального світу. Питання в тому – як втратити до цього інтерес і спрямувати його в  життєво важливе русло? Ця проблема відрізняється від діалектики пам’яті і забування кінця ХХ століття. У Фейсбуці немає що пам’ятати – нічого, крім нещасних випадків. Зрештою, це всього лише потік трафіку. В такому кібер-середовищі історія перетворюється на керування безподієвими подіями. Через свою тиранію неформальності соціальні медіа надто пливкі, вторинні й належним чином не надаються до сортування, і, відповідно, до  запам’ятовування. А тому – їх неможливо забути. Віктор Майер-Шонбергер, автор праці “Стерти: Переваги забування в цифрову епоху”, може мати рацію – всі цифрові дані можуть  бути і будуть збережені. Менше з тим, архітектура сучасних соціальних медіа розвивається у зворотному напрямку. Потокові дані як тимчасові системи посилань, до яких важко отримати доступ пошуковим системам, зберігаються у Вічному Теперішньому самості.

Соціальна мудрість, 2013: “Ви не зможете отримати іпотечний кредит на будинок на основі вашої репутації у Фейсбуці” (Джерон Ланьєр) – Ігнорувати запити – “Я частенько роблю це о 3 ночі, коли виснажений, але не можу заснути –  переглядаю твітер, читаючи чергові банальні нісенітниці, і це лише посилює мою ненависть до людства, і я слухаю Тома Вейтса, щоби відновити віру в людство” (Мікі МакДонаф) – Уряд Доброї Вдачі – “Я не пророк. Моя робота – робити вікна там, де раніше були стіни” (Мішель Фуко). – “Дурня – ось нова мудрість” (@ProfJeffJarvis). – “Я знаю, чим усе закінчиться. Мене проголосять ворогом інтернету й ліквідують. Боже, чому теоретизування про мережу такі жахливі?” (Євген Морозов) – Cataclysmic Communications, Inc. – “Людина – креативна, але це ще не означає, що вона може щось створити” (Твітер). – Критика покращення – “Фейсбук повідомлятиме користувачам, що за ними стежать” (Нью-Йорк Таймз) – “Моя база даних більша, ніж твоя база даних” (Ян Богост) – “Форуми – це чорна матерія мережі, типу фільмів категорії Б в інтернеті. Але вони – важливі” (Джеф Етвуд) – Звична вервечка коментарів “Хіба ми цього не робили вже сімнадцять разів?” –“Так як світ стрімко мчить до шаленого перебігу подій, ми мусимо і дивитися на це з шаленої точки зору” (Жан Бодріяр).

Якщо ми обмежимо сферу наших інтернет-дискусій, то помітимо, як епоха Нью Ейдж, що домінувала в галасливих 1990-х, повільно, але впевнено втрачає свої позиції. Концепція цілісності тіла й розуму занепала після хвилі конфліктів у суспільстві. Нова фракція “Нью Ейдж” уникає критики, зокрема – корпоративного капіталізму.  Так що Гугл все ще не може бути злом. Не виникне і не може виникнути підозра щодо бізнес-моделей інтернет-стартапів. Кажуть, ми використовуємо технології заради “процвітання”. З такого позитивістського погляду наша воля достатньо сильна, щоби так приборкати машини, аби вони почали працювати на нас, а не навпаки. Якщо ми як громадяни-споживачі об’єднаємося, бізнес-спільноти наслідуватимуть наш приклад. Немає якоїсь змови Фейсбуку (наприклад, його змови з ЦРУ), тому що Фейсбук – це ми. Ми – його співробітники, інвестори, першопрохідці, розробники додатків, маркетологи соціальних медіа, одним словом, пропагандисти проекту, якого самі не розуміємо. Технологія все руйнує, а не ті, хто скаржаться на неї. Ті, хто мимовільно підтримують згубні соціальні медіа і наївно вірять, що вони є позитивною силою, гадають, що записалися на курси самовдосконалення. Користувач надто переймається “успішністю”, і при цьому відкриває безперервні потоки твітів, оновлення статусів, перевірку з’єднання, імейли, аж поки не прийде час наступного ґаджета.

Чи існує вихід із пастки, яку ми самі собі створили? Чому ми уявляємо наші життя як те, чим треба насамперед керувати? “Сядьте на інформаційну дієту: Поради свідомому споживачу” (2012) авторства каліфорнійського ІТ-спеціаліста Клея А. Джонсона. Книга про інформаційне ожиріння і про те, як розпізнати його симптоми. Джонсон обговорює інгредієнти здорового інформаційного “харчування” і показує, як ми можемо розробити для себе грамотну систему, яка допоможе нам вибірково ставитися до доступної нам інформації. Інформаційне ожиріння виникає, на думку автора, коли в суспільстві стирається спільне розуміння того, що правдиве, а що ні, коли будь яка інформація може зійти за життєво необхідне наукове знання. Для Джонсона паралелі між харчуванням та інформаційним споживанням надто очевидні і виходять за рамки метафоричного висловлювання. Немає такого поняття, як інформаційне перенавантаження, каже Джонсон. Все залежить від свідомого споживання.

Ми можемо збирати скільки завгодно фактів, але коли спробуємо їх згрупувати, ніякої системи не вийде. Ми намагаємося відстежувати всю інформацію навколо, при цьому унеможливлюємо правильне засвоєння інфо-бітів. Це пасивна байдужість, за якою все життя спостерігав Жан Бодріяр і яка сьогодні стала культурною нормою. В результаті маємо “епістемне замикання”. Коли нас постійно в режимі реального часу атакують інтерактивні медіа, у нас розвивається втомлюваність уваги і втрачається відчуття часу. (Джонсон пише, що переспоживання інформації послабило його короткотривалу пам’ять). Інфо-веганство як вихід із ситуації може тренувати силу волі (функцію, яку можна тренувати) з метою покращення уваги. Якщо починати з себе, можна завантажити на свій десктоп “таймер безпеки” – програму, яка відстежує, на що ви витрачаєте увагу, і надсилає тижневий показник продуктивності.

Як уже підмітив Пітер Слотердайк у своїй книзі “Вам треба змінити своє життя” (2009), головне – тренування. Антропотехінчний підхід, як його називає Слотердайк, відрізняється від раціонального ІТ-світу інженерів тим, що він циклічний, а не лінійний. Йдеться не про концепції та перевірку баґів, а про вправляння в чомусь. Самовдосконалення має йти зсередини, в тренажерному залі. Якщо ми хочемо вижити як особистості, налагоджуючи при цьому зв’язок (який потенційно викликає звикання) з пристроями та онлайн-платформами, нам треба перебувати у фітнес-режимі і залишатися в ньому. В крайньому разі може допомогти відвідування групи “Анонімус”, але пересічним користувачам  потрібна просто найменша зачіпка, щоб спровокувати процес забування світу ґаджетів.

Хтось може вважати ідею вдосконалення через повторення консервативною і не інноваційною. В середовищі, де зміщення парадигм відбувається так раптово, передбачуване застарівання, недовговічність – правило. Але Слотердайк наголошує на вправах і повтореннях у поєднанні з аргументом Ричарда Сеннета (“Майстер”, 2009) на користь навичок, допомагає сфокусуватися на інструментах (як щоденник), які ми можемо використовувати, щоб фіксувати наші цілі вранці, а вечором міркувати над покращеннями, яких нам вдалося досягнути впродовж дня. Тим не менше, руйнівна сила новин у реальному часі та соціальних медіа має відображатися у цій моделі. Водночас Слотердайк має подвійне бачення щодо інформаційних технологій. Очевидно, це не та проблема, якою він переймається. У нещодавно опублікованих щоденниках 2008-2011 років (під назвою “Рядки і дні” обсягом  637 сторінок)  я нарахував лише одну згадку про інтернет. У цьому записі він змальовує інтернет як  всесвітній базар і куточок мовців у Гайд-парку. Те ж саме можна сказати і про Славоя Жижека, який визнає, що він не найбільш просунутий філософ у світі. Хоча обидва постійно використовують лептопи й інтернет, інформаційні технології не стали (поки що) об’єктом їхніх досліджень.

Все ж є кілька публічних осіб, які заявляють про цю проблему. Наприклад, Вівьєн Вествуд, чий маніфест “Активний опір пропаганді” – заклик до боротьби проти інформаційного перевантаження. Вона говорить, що нам потрібен захист від “перенасичення всім” – звуками, зображеннями, судженнями, невпинними чинникпми, що відволікають нас від важливих речей у житті, а саме – самоаналізу і роздумів. Вествуд зокрема вказує на патологічне споживання. Закругляйтеся з обновками, “Живіть справжнім, любителі мистецтва – єднайтеся”. Однак нам необхідно подолати не саму технологію, а певний час, витрачений на споживання популярних додатків. На відміну від знання, яке ми отримуємо чи набуваємо, а потім зберігаємо, інтерпретуємо, поширюємо і запам’ятовуємо, наше ставлення до того, як впоратися з інформацією, перевантажене і постійно потрібно працювати з багатьма завданнями, інакше ми втратимо нашу “кондицію” і повернемося до попереднього режиму паніки і байдужості. Робота з базою даних вимагає стану усвідомленості 24 години на добу, як це називають в колах Нью Ейдж.

В той час як Клей Джонсон сфокусований на поляризованій індустрії політичних новин у США, Говард Рейнголд у своїй книжці “Розумник в мережі: як досягнути успіху онлайн” (2012) більш чітко окреслює баланс між розважливим розумом і доцільною реорганізацією  робочого столу. Ідея не в тому, як пише Рейнголд, щоб вловити хвилю і заморозити всі вхідні оновлені повідомлення,  а створити уявну дистанцію між собою і ситуацією. Це ніби ти знову відчуваєш контроль, повертаєш собі впевненість і знову стаєш незалежним. В цьому є рух тактичної відстороненості  у грі. В цьому контексті метафора звикання вводить в оману. Тут не йдеться про повну зануреність, яка закінчується цілковитим вилученням. У випадку соціальних медіа вилучення не завжди можливе через соціальні та економічні причини. Хто здатен ризикувати своїм соціальним капіталом? Рейнголд це усвідомлює, тому пропонує своїм читачам низку практичних рекомендацій, як перемогти джедаїв медіа.

“Розумника в мережі” та інші супровідні відеолекції Рейнголда робить такими переконливими не утопічне послання автора і не його нещадна критика корпоративного порядку денного гігантів Кремнієвої долини. Рейнголд і не візіонер мережі на кшталт Кевіна Келлі з журналу Wired, і не континентальний європейський критик. Менше з тим, він чудовий і тонкий знавець, який вірить у “внутрішню дисципліну, а не в аскетичне відлучення” від мережі. “Розумник в мережі” – це ода на честь народної освіти. Самоконтролю разом з іншими видами медіаграмотності треба вчитися, вважає Рейнголд. Ми не народжуємося з цими здібностями. Ми маємо вчитися, як практикувати “курування в режимі реального часу”. Слідом за Даніелем Зігером, автором книги «Розумний мозок» (2007), Рейнголд твердить, що ми маємо прокинутися від автоматичного проживання життя. Треба на мить забути, як багато хто з нас полюбляє цей стан – убивання часу в ескапістських соціальних медіа, в недопросторах, де мешкають недолюди – все це дуже поширене і популярне, як ми знаємо. Рейнголд вчить нас деяким прийомам, як тренувати мозок – наприклад, через дихальні вправи. Він підсумовує книжку такими словами: “з’являється цифровий поділ на тих, хто вміє використовувати соціальні медіа для особистих переваг і колективних дій, і на тих, хто не вміє”.

Як на мене, найцікавіший розділ книги «Розумник в мережі» – частина про “виявлення лайна”, терміну, що прийшов з 1960-х років, що позначав критичне ставлення до інформації. “Детектор лайна” означав, що ви цікавитеся політичними, релігійними та ідеологічними підставами того, хто говорить. (Давайте-но перевіримо факти!). Ернест Гемінґвей і Ніл Постман обидва говорили про те, що в кожному з нас мусить бути детектор лайна. Сьогодні, коли піар-агентів удвічі більше, ніж журналістів, які займаються перевіркою фактів, інтернет-користувачі мусять самі виконувати своє домашнє завдання.

Як ми відсікаємо псевдо-інформацію, що надходить від аналітичних центрів і консультантів? Постмодерністське уявлення, що все – “дискурс”, також посприяло стиранню чіткої демаркаційної лінії між пропагандою та правдою. Що мені подобається в Рейнголді, так це поєднання старомодних цінностей щодо медіа-маніпуляцій та вишуканого знання про те, як керувати низкою онлайн-пошукових інструментів з погляду їхньої функціональності, а також  зручності використання інтерфейсу. Екран Рейнголда величезний, на ньому одночасно відкрито безліч меню, поки він за все відповідає. Це називається особистий дизайн робочої панелі, і ми не так часто чуємо про таке, бо передбачається, що організація робочого столу – приватна справа. Рейнголд називає це “інфоувага” (infotention), яку він визначає як  “синхронізацію ваших звичок уваги з вашими інструментами інформації з метою краще шукати, спрямовувати та керувати інформацією”.

Різноманітні соціальні медіа часто описують як необхідні канали комунікації. Для Рейнголда і Джонсона вони тут для того, щоб залишитися. Для покоління європейський бейбібумерів, яке вже відходить, ці платформи можуть видаватися не більш ніж нігілістським наркотиком, який дає безпосереднє відчуття, ніби ми залишилися поза якимось процесом, ніби ми випали з човна.
Лінкування, лайкання і розшарення підтримують стан хронічної нудьги і “пофігізму”, що є наслідком інфляції подій, яку ми всі відчуваємо. Тому дивно читати книжку Тома Четфілда “Як стати успішним в цифрову епоху” (2012) – брошуру із серії Алана де Боттона “Школа життя” – яка закликає відновити жанр книжки-самопомочі.

Більше ніяких моралістських пересторог і добрих порад, які дає, наприклад, Євген Морозов, котрий ховає свого айфона та інтернет-кабелі  подалі у свою скарбничку, коли сідає працювати. Дивним чином, Четфілд бачить вихід у політизації поля в дусі Арабської весни, Окупай, Вікілікс, Анонімус, піратських партій і демонстрацій на підтримку онлайн рухів Р2Р обмінів проти копірайту  (як, наприклад, Kim Dotcom запустили платформу Mega). Ми отримали вже достатньо порад про те, як викроїти трохи часу, вільного від айфонів, каже він.

Офлайновий романтизм як стиль життя – марна справа, таким же є і його філософський відповідник “інтерпасивність”, який сформулювали Роберт Пфаллер [2] і Гаіз ван Унен. Можливо, це і буде звільненням від усіх наших пристроїв, щоб нічого не робити деякий час, вдаючи, ніби ми живемо в гармонії з природою і насолоджуємося нашою заслуженою паузою, але що нам робити потім? Вдаритися в повільну комунікацію? Для Четфілда  після інформаційного похмілля приходять нові форми співжиття. Через протести та інший колективний досвід ми стаємо учасниками подій, історій, ситуацій та людей, які змушують нас забувати про всі нагальні листи, каскади зображень із тамблера, звичні справи у твітері. Коли ж закінчиться це вічне очікування?

Примітки:
1. Useful idiots – (прим. перекл.) поняття з політичного жаргону. Означає людей, які наївно вважають себе союзниками, симпатиками режиму, який насправді є злочинним чи тоталітарним.
2.  Robert Pfaller, Ästhetik der Interpassivität, Philo Fine Arts, Hamburg, 2008 and Gijs van Oenen, Nu even niet, over de interpassieve samenleving, Van Gennep, Amsterdam, 2011 (a dialogue between me with van Oenen on this topic appeared in Theory and Event, Vol. 15, No. 2, [2012]).

Текст уперше опубліковано в e-flux #45, 2013

Переклад з англійської Віри Балдинюк

Гіфка_фінал

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення практики рівності проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності іншування історія історія мистецтва