Олег Ліпцин: “Студента будуть намагатися підвести до межі його людського виклику”

Катерина Кістень

В Україні починається експериментальна магістерська програма «Культурологія і МЕТАТЕАТР», підтримана грантом від Українського культурного фонду. В основі освітньої діяльності МЕТАТЕАТРУ закладена нова унікальна акторська технологія Ігрового Театру, розроблена Михайлом Буткевичем та адаптована до сучасних професійних та творчих вимог українсько-американським режисером та педагогом Олегом Ліпциним.

Одна з ідей курсу — поєднати майбутніх акторів, режисерів та театральних журналістів і дати їм змогу зсередини засвоїти систему навичок одне одного. Це незвична можливість подивитися на ігровий театр як співтворчість, за допомогою якої можна створити, за словами Олега Ліпцина, “незаідеологізовану художню свідомість, розширення внутрішньої свободи людської особистості в її творчих виявах”.

Для більш детального знайомства пропонуємо вам фрагменти розмов Олега Ліпцина з акторкою Катериною Кістень, мистецтвознавчинею Діаною Клочко та театральним критиком, заслуженим діячем мистецтв Сергієм Васильєвим.

Олег Ліпцин

Про театр

Олег Ліпцин: Для мене важлива у сьогоднішньому театрі нестача об’єктивного кваліфікованого погляду на художній процес. Мені як людині, яка має практику в театрі, дуже важливо розуміти, де я перебуваю відносно інших, відносно історичного розвитку. Поки я себе не розумію у системі координат, я не розумію, куди мені рухатися. Я не можу змінюватися, я нічого не можу з собою робити.

Театр дуже привʼязаний до місця. Глобалізація — це річ дуже відносна. Театр — це локальна культурна традиція, вона безпосередньо повʼязана із життям, людьми та мовою.

Мені здається, що людина не існую окремо від місцевості. Особливо людина театру. Ми все ж таки рослини у цьому сенсі — коренями йдемо у землю. А нагорі тягнемося, скільки вистачить сили, до неба. Зараз все глобалізується: літаєш через пів Землі. Так втрачається відчуття привʼязаності. В мене воно чомусь залишається, можливо, завдяки театру.

Катерина Кістень: У сьогоднішньому театрі мені більше всього не вистачає роздумів та явищ із життя, тому що видно, що тобі щось навʼязують. Це може бути жвава дія, від якої на початку перехоплює подих, а потім в результаті ти виходиш стомлений та порожній. Це із серії «приходь на мене подивитись», а не «приходь, поговоримо з тобою».

Діана Клочко: Епоха раціональності пішла, прийшла епоха нової емоційності. Нині панують океанічні емоції, які всі хочуть відчути: це можуть бути колективні емоції, чи глобальні, чи гостре переживання моменту. Театр для того і є, щоб якимось чином апелювати до емоційного світу. І також для того, щоб в емоціях зʼявлялась ще нота, яку не задають, наприклад, медіа.

Є ідея діалогу: художник творить для глядача. І в театрі так само: яким би самотнім ти не був, скільки б там не було в тебе відчаю та спустошеності і розпаду чи напіврозпаду, все одно є відчуття, що для когось ти це показуєш. Тобто є інші очі.

Сергій Васильєв: Театр весь час існує поруч із життям. Причому він може в певні періоди дуже відставати від життя, але на мій погляд, театр взагалі діагностує життя. Те, що відбувається в театрі доброму чи воно може бути підпільне, але те, що є справжнє в театрі, воно ніби малює картину світу, а точніше картину людини, яка буде там за кілька історичних митей. Тому театр – це діагностична система.

Сенс театру в тому, щоби весь час розширювати сферу себе. Тобі казали, що це гірке, скажімо, а ти спробував, а воно виявилося для тебе смачним і корисним. І нехай весь світ кричить, що не можна взагалі доторкатися до того. Але це твоє право. Ти стаєш вільнішим по-справжньому. Ти сам робиш свій вибір, який завжди є у людини.

Діана Клочко

Про метатеатр

Олег Ліпцин: Для мене у метатеатрі присутнє розширення поля театральності, погляду на розуміння театру, території людини, яка займається театром. Для мене туди потрапляє більше ніж просто суто професійний інтерес чи навички. Туди потрапляє людське, художній, культурний погляд людини, його ставлення до життя та світу. … Ця театральність — всеохопне поняття. Воно римується з космічною теорією Вернадського: як і наскільки все взаємоповʼязано, наскільки людська свідомість впливає на природу, а природа — на людину. Ми перебуваємо в якомусь сенсі у замкнутій системі. Глобальній, космічній. У ній всі енергії так чи інакше впливають одна на одну. Я, звісно, відчуваю це більше від ігрового театру й від ідей Буткевича. Не тільки ту ідею, що театр — це гра, але й що життя теж часто й багато в чому використовує механізми гри.

Діана Клочко: Мені здається, метатеатр — це коли через діалог і рух можна показати людину як емоційний потенціал. Метатеатр, наприклад, для мене — можливість відчути, як молоді люди можуть звільнятися від візуального трешу, як у них може поволі з’являтися естетичне як позитивне. В лекціях я це бачу: приходять на лекції молоді й не дуже люди і поступово, коли вони бачать набір візуальних стандартів, щось стається з їхньою свідомістю. Вони починають по-іншому формулювати думку, в них щось із обличчям відбувається. Картинка екранування знімається і з людини починає виходити й інша емоція також.

Про акторство

Катерина Кістень: Актор кіно повинен бути більш досвідчений, ніж актор театру, як не дивно. Тому що в кіно немає стільки часу. Ти повинен прийти вже кимось туди. У кіно дуже видно людину, її складно заховати за персонажем. Тому що в театрі це все-таки персонаж (я не говорю про маски). Театральне середовище дає більше можливостей пластики тіла, створення образу будь-якої стилістики. Кіно – це більш реальна історія, це завжди внутрішній світ, який транслюється крізь кадр глядачеві; тому якщо всередині порожньо, це дуже видно.

Актор часто cприймає свою роль як мистецтво виконавця. Всі задуми начебто належать автору твору й режисерові, а я вже всією палітрою своєю акторською заповню і оживлю. Але тут у метатеатрі виходить, що ти виступаєш співавтором. Ти вкладаєш весь свій життєвий досвід, досвід, який ти отримуєш в роботі над матеріалом. Плюс люди, які працюють над матеріалом, вони підіймають величезні пласти інформації. Щоб у них проникнути, треба прослухати самого автора і взагалі стільки різних тем, які потрібно розкрити, вивчити, зрозуміти. Сьогоднішнім тобою зрозуміти. Для актора тут дійсно з’єднання життя і творчості так, що ти потім не розумієш, що на що впливає. На початку ти начебто себе там розміщуєш, який ти є сьогоднішній. В результаті ти проживаєш із цією роллю такий пласт подій, який тебе змінює і дуже впливає на життя. Це занурення в теми, які складно іноді в житті потім зустрічати. Ти вже бачиш більше, чуєш більше.

Олег Ліпцин: Я ж розумію, що люди часто йдуть у театр або в художню творчість через бажання слави, успіху. І нічого в цьому поганого немає. Але питання, якою ціною цю славу або цей успіх можна завойовувати. Його можна завойовувати ціною правди про самого себе і таким чином обʼєднання і здобуття любові інших людей. А можна завойовувати навпаки – демонстрацією своєї переваги, краси, розумієте, чистоти, гламурності, вміння співати чи говорити або грати, пригнічуючи таким чином людей. І це дві великі різниці.

От і є мистецтво людяне, гуманістичне або мистецтво притиску і цинічне мистецтво, що експлуатує масу як консьюмеризм.

Момент ігрового театру багато в чому пов’язаний із тим, що людина не намагається виглядати краще, ніж вона є, проте вона намагається щось зробити зі своїм недоліком. Вона визнає свою недостатність, але це не позбавляє її можливості або спроби стати трошки кращою або перенести цей недолік на територію художнього явища.

Про майбутній курс

Олег Ліпцин: Треба попередити абітурієнта, щоб він не розраховував на зручність і легкість розуміння. Тому що завдання таке, що йому доведеться загубитися в лісі, перш ніж щось знайти. Студента будуть намагатися підвести до межі його людського виклику, а не тільки професійного.

Ми з Діаною Клочко та Сергієм Васильєвим сформулювали дві антиномії. Перша: в малому світі — космічний простір, в шекспірівському Глобусі — вічність. Оця модель. І модель про людину, а не про простір. Пошук, орієнтований у внутрішній світ, свій мікрокосм, свій індивідуальний, із якого виходить оце метарозширення погляду. Бо без цієї маленької, але чіткої, ясної точки, позиції, струни в собі, не можна отримати розширення в загальний світ. Оця комбінація, антиномія принципова і важлива.

Коли я дивлюся на людину і хочу зʼясувати, чи підійде їй мій театр, той театр, який для мене існує як важливий і яким я хочу займатися, то я маю послухати, чи ця людина орієнтована на вслуховування в себе. Я буду дуже уважно дивитись, чи запитувати про що-небудь, а коли відповідь буде формуватися, я буду слухати, чи в цей момент людина повертається і якось в собі знаходить — от зараз, моментально, як в імпровізації — цю відповідь. Чи вона орієнтується більше на вже наявні шаблони. Тобто це такий чехівський підхід до правди.

Cергій Васильєв: У програмі цього курсу, мені здається, дуже важливо виховувати не колективну людину, а саме індивідуальну. Бо не можна прищепити механічно смак. З ним не можна народитися. Якщо він в ембріональному стані існує, треба людині підказати, показати шляхи, якими можна себе налаштовувати. Взагалі-то, ким ми є поза культурою? Якщо так поставити чесне запитання. Ми є не найкращими в цьому світі біологічними істотами.

Про запити сучасності

Діана Клочко: Мені здається, проблема в тому, що на сучасну людину вивалюється разом із різною інформацією дуже багато візуального сміття. Це те, що практично замулює погляд, що стає новою нормою. Постійний візуальний треш, який відсуває все інше. Момент такого увʼязнення, мікроувʼязнення, який ми пережили з карантином. Візуальний треш — це є ніби тло, на якому людина повинна жити. Тому що вийти в музеї, вийти в театри, вийти в інші простори, де так чи інакше створюється більш органічне і більш естетично вибагливе середовище, стало складно.

Сергій Васильєв: Ми живемо в епоху лавини інформації. Серед неї дуже багато марної. Це маса інформації, яку ти отримуєш зовсім порожньою і абсолютно тобі не потрібною. Для мене це особистий виклик – як писати про це про все? У мене є два визначення. Як навчитися говорити в цьому гомоні шепотінням? Я вважаю, що якщо ти цього навчишся або зловиш цю штуку, то ти будеш чути. Чутно серед грому саме краплю. І друге – це те, що народилося зі страшним словом формат. Для мене в тексті найголовнішим є навіть не те, про що, а як ти розповідаєш, а як – це інтонація. Чому для мене найважливішим чином у вихованні людей, які пишуть, міркують про мистецтво, вивчають його, є саме ось ця сила саме власного ока і власного голосу? Тому що якщо це сказали сто людей, то ця інформація розчиниться. Але якщо був один незвичайний голос, то його запам’ятають. Як це поєднати і як в цьому абсолютно шаблонному морі непотрібної інформації навчитися говорити так? Це ставить питання формату. Я не вірю більше в великий текст. В живому театрі треба займатися тим, щоб серйозні речі вміти розповідати дуже коротко і яскраво.

Коментарі


спецтеми: